Звертання як категорія в українській мові - Курсовая работа

Сучасний стан розвитку досліджень граматичної структури української мови вимагає поглибленого аналізу функціональних характеристик мовних явищ. У своїх наукових студіях лінгвісти все більше уваги приділяють комунікативному аспекту досліджень мінімальних одиниць та конструкцій мови. Це дозволяє по-новому інтерпретувати граматичну семантику, виділяти неназвані раніше комунікативні можливості аналізованих мовних структур і дає поштовх до можливого перегляду їхнього традиційного статусу у граматиці української мови в майбутньому. До таких недостатньо вивчених мовних явищ належать і функціональні особливості синтаксичних конструкцій зі звертаннями у прозовому тексті. У численних граматичних працях зясовували морфологічні особливості наказового способу дієслова та форм кличного відмінка іменників, які в мовленнєвих актах використовують для позначення адресата.Залежно від соціального і професійного розшарування населення в різних соціумах, ментальності народу тієї чи іншої країни, прийнятих там етикетних формул тощо звертання набувають різноманітних лексико-семантичних, граматичних та інших характеристик. Селіванової, звертання - слово або сполука, що позначають особу чи персоніфіковані предмет, явище, до яких звергається мовець, привертаючи увагу адресата до повідомлення, іноді надаючи предмету звернення оцінно-емотивної характеристики, експресивності; і здебільшого характеризуються граматичною незалежністю й інтонаційною та пунктуаційною відокремленістю [27, с. До учасників (партнерів) комунікативних актів звичайно зараховують передавача (автора-мовця, або того, що пише, чи адресанта) та сприймача мовлення (адресата). У будь-якій мовленнєвій ситуації адресант і адресат «завжди сприймаються як функціонально різні учасники мовлення, які можуть змінюватися за ролями» [21, с. До прагматичних пресупозицій (знань про адресат, точніше, інформації про нього, яку мовець порівнює з власними характеристиками адресата) належать пресупозиція знайомства (адресат знайомий, малознайомий чи незнайомий з мовцем), пресупозиція віку (адресат - одноліток мовця, старший або молодший від нього), пресупозиція соціального статусу (адресат вищий чи нижчий від мовця щодо суспільної ієрархії), пресупозиція характеру спілкування (офіційність або неофіційність умов комунікації) та ін.Таким чином, у сучасній лінгвістиці співіснують способи репрезентації конкретних проявів апеляції як так званих „звертань”, тобто елементів, вставлених у речення, але ніяк з цим реченням не повязаних. Своєрідні також і синтаксичні відношення між звертанням і граматично основною частиною речення, яка формується з членів речення (чи навіть з одного члена речення): ні відношення і не предикативні, і не напівпредикативні (як у реченнях з їхньою відокремленою частиною), не атрибутивні (не означальні), не обєктні і не обставинні. І далі слідує цілком слушний за умови дотримання обраного автором підходу висновок про те, що „у складі звертань не буває ні власне означень - узгоджених чи неузгоджених, ні прикладок, ні додатків, обставин або ж, тим більше, речень підрядних, бо не може бути члена речення при частині речення, яка сама не виступає членом речення; із звертанням може поєднуватись тільки слово з означальною чи прикладковою функцією і т.д., бо звертання, не будучи членом речення, позбавлене можливості мати у своїй структурі який-небудь член речення” [13, с. Обраний підхід не дозволяє визнати реченнями окремі специфічно інтонаційно й пунктуаційно оформлені випадки використання репрезентантів предметної частини змісту апеляції: „Особливе мовленнєве явище - „звертання-речення”, або „речення-звертання” (вживається і термін „вокативні речення”, здебільшого в русистиці): це не звертальна частина речення, а окрема комунікативна одиниця, яка своєрідно вживається як речення” [13, с. Одним із аргументів реченнєвості звертання чи вокатива дослідники вважають те, що він буцімто був колись реченням, пор.: „Звертання початково було „незалежним одночленним реченням”; вокатив „не входив до числа відмінків, оскільки колись становив особливе ціле речення” [2, с.Так, М.Зеров групує «Викуп», «Отець Андрій», «Одарка», «Козачка», «Горпина» («Панська воля») як «пять оповідань, присвячених «сваволі та немилосердю поміщиків»; троє оповідань, так само побутових, але про життя вільних людей - «Сестра», «Чумак», «Сон»; і троє, навіяних народними переказами-легендами: «Максим Гримач», «Данило Гурч», «Свекруха»; до цієї ж групи стосується оповідання «Чари», в основі якого лежить народне повіря про обертання людини на інші істоти - мотив метаморфози» [16, с. Поряд з цим науковець пропонує і більш жанрово виважену класифікацію, зауважуючи, що «оповідання Вовчкові можна розбити на три групи: а) оповідання побутові з певною публіцистичною тенденцією; Дорошкевич називає оповідання Марка Вовчка народною літературною формою, «…побудованою на стилі українського пісенного фольклору», тому і пропонує поділ на оповідання казково-фантастичного типу («Чари», «Максим Гримач», «Свекруха») та оповідання яскр

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 Звертання як категорія в українській мові

1.1 Поняття звертання як компонента комунікативного акту

1.2 Звертання в українській мові: формально-граматичні та семантичні вияви

РОЗДІЛ 2 ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ЗВЕРТАННЯ В «НАРОДНИХ ОПОВІДАННЯХ» МАРКА ВОВЧКА

2.1 Жанрова своєріднісь оповіданнь Марка Вовчка

2.2 Стилістичні функції звертання у мові «Народних оповіданнях»

М. Вовчок

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ