Зовнішня політика Росії в 1990-х роках - Курсовая работа

Після розпаду Радянського Союзу і проголошення Співдружності Незалежних Держав для Російської Федерації склалася принципово нова зовнішньополітична ситуація. У новій геополітичній ситуації Росія зіткнулася з великою кількістю проблем. Росія виявилася відсунута на північний схід вглиб Євразійського континенту, втративши при цьому половину морських портів і торговий флот, прямий вихід до світових шляхами на Заході і на Півдні. Російський флот втратив традиційних баз у Прибалтиці, виник спірний питання з Україною про базування Чорноморського флоту Росії в Севастополі. Перед Росією постало завдання інтеграції в світовий ринок і гармонізації політичного курсу з політикою провідних світових держав.Керівництво багатонаціональною державою було централізовано - країну очолювали центральні органи КПРС, що контролювали всю ієрархію органів влади. Світ став західноцентричним (при цьому поняття «Захід» тлумачиться широко, охоплюючи не тільки країни Західної Європи й Північної Америки, але й такі країни як Австралія і Японія ) у техніко-економічному плані, одночасно зберігаючи, а часом і поглиблюючи культурну й історичну самобутність окремих країн. Ці підсистеми (субструктури), включають країни або групи країн, місце яких у системі визначається ступенем їх включення в зазначені глобальні процеси й здатністю використовувати результати цих процесів у своєму внутрішньому економічному й суспільно-політичному розвитку. Головний національний інтерес Росії - збереження суверенітету, цілісності і єдності країни - визначає основні напрямки її політики на пострадянському просторі. Для країн, економіка яких за радянських часів була направлена на забезпечення потреб промисловості групи «А» процес інтеграції до світової та європейської чи азійської спільноти став складним і багато в чому такі країни програли від розпаду СРСР (Арменія, Грузія, Таджикистан) [25].Азійський вектор зовнішньої політики Росії в 1990-тих роках був спрямований на стабілізації відносин з провідними країнами регіону, також на участь у міжнародних організаціях Азійського регіону. Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ, Ташкентський договір) - військово-політична міжнародна організація, до якої входять Росія, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан. 15 травня 1992 року Вірменія, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикістан та Узбекістан підписали в Ташкенті договір про колективну безпеку (ДКБ). 2 квітня 1999 року президенти Вірменії, Білорусі, Казахстану, Киргизії, Росії та Таджикистану підписали протокол про подовження терміну дії договору на наступний пятирічний період, проте Азербайджан, Грузія та Узбекистан відмовились від подовження договору, в тому ж році Узбекистан приєднався до ГУАМ. Організація має цінність для Росії, як: інструмент реалізації російської зовнішньої політики, засіб відновлення впливу Росії на пострадянському просторі.«Далекоглядна позиція і взаєморозуміння, досягнуте Китаєм і Росією з питань, залишеним історією, забезпечують надзвичайно успішний розвиток відносин між двома країнами і здатність збереження ним довгостроковій стабільності» 2. Ще більшу ясність внесла китайська сторона: ці відносини ґрунтувалися на 5 принципах мирного співіснування, країни не будуть антагоністами, вони не вступають в союз, стаючи добрими сусідами, добрими партнерами і друзями, співпрацюючи в імя спільних інтересів і спільного процвітання. Потенціал відносин стратегічного партнерства між Китаєм і Росією не вичерпаний, ці країни як постійні члени Ради безпеки ООН і великі держави, що володіють глобальним впливом, повинні грати ще більшу роль у міжнародних справах. Боротьба між багатополярним і однополярності, тобто між уявленнями Китаю і Росії, з одного боку, і Заходом, з іншого, щодо майбутньої світової ситуації буде принциповою проблемою, що передбачає тривалу боротьбу між Сходом і Заходом. Заради досягнення своєї мети західні країни на чолі з США будуть навязувати свою волю багатьом країнам, примушувати Росію і Китай до вимушеної боротьби з їх абсурдними діями.Після розпаду СРСР Росія опинилася в умовах необхідності проведення нового діалогу з країнами Західної Європи і головним кроком на цьому шляху було включення Росії в інтеграційні процеси що мали місце на Європейському континенті. Росія вступила до Ради Європи 28 лютого 1996 року. При вступі Парламентська асамблея Ради Європи сформулювала перед Росією ряд зобовязань. Конгрес місцевих і регіональних властей Європи в червні 1997 прийняв рекомендацію про положення місцевої самоврядності і федералізму в Росії. Це було обумовлено порушенням колишньої рівноваги в європейському співтоваристві, утворенням політичного вакууму в Східній і Центральній Європі, що призвело до переосмислення основних засад зовнішньої політики Німеччини і Росії, пошуку свого місця на світовій арені в умовах переходу від двополярного до однополярного світу.Росія і Білорусь з середини 90-х років активно зближувалися як політичні та військові союзники, як економічні партнери (в окремі періоди Білорусь зай

ПЛАН

ВСТУП

1. РОЗПАД СРСР И ПОЯВА НОВОГО СУБЄКТА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

1.1 Наслідки розпаду СРСР для зовнішньої політики Росії

1.2 Відносини Росії та США після закінчення «холодної війни»

2. АЗІЙСЬКИЙ ВЕКТОР ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ РОСІЇ В 1990-Х РР

2.1 Участь Росії в азійських міжнародних організаціях

2.2 Російсько-Китайські відносини

3. ГЕОПОЛІТИЧНА РОЛЬ РОСІЇ НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ПРОСТОРІ

3.1 Відносини Росії та країн Європи

3.2 Зовнішня політика Росії по відношенню до країн колишнього СРСР і варшавського блоку

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ