Запорозька спадщина на півдні України останньої чверті XVIII-початку XIX століття - Автореферат

Починаючи з останньої чверті XVIII століття, історичний розвиток Південної України характеризувався постійними змаганнями місцевого населення за збереження традиційного укладу свого життя та намірами російської влади його уніфікувати. Без розуміння цих змагань та визначення запорозької спадщини, як одного з головних чинників процесів, які відбувалися на півдні України, неможливе повне уявлення про історичний розвиток як південного регіону, так і усієї України. Мета дослідження полягає у визначенні місця та ролі запорозької спадщини в адміністративному устрої, господарському та соціальному розвиткові Південної України останньої чверті XVIII - початку XIX століття. висвітлити особливості трансформації господарської традиції запорозького козацтва в процесі колонізації Південної України останньої чверті XVIII - початку XIX століття; Проведена реконструкція запорозької спадщини дала можливість: а) скорегувати питання співвідношення колонізації, заселення та освоєння південного регіону; б) визначити місце запорозької спадщини у соціальній та економічній історії Південної України; в) визначити причини переважання скотарства у сільському господарстві південного краю; г) зрозуміти роль таких традиційних запорозьких промислів як рибальство та чумацтво у збереженні козацьких традицій після зруйнування Запорозької Січі; д) визначити принципи державної політики щодо поземельного устрою; е) визначити становлення общинних відносин на півдні України як фактору боротьби уряду з запорозькою традицією.Він наголосив на тому, що запорозькі козаки не здатні до продуктивної праці, а тому їх слід розглядати виключно як мало зорганізоване військове утворення, яке надавало свої землі для занять скотарством та землеробством усіляким втікачам. Подальші розвідки Г.Ф.Міллера, які були написані на замовлення російського уряду, лягли в основу офіційної державної традиції стосовно запорожців та їхньої спадщини. Традиція сприймання південного краю “диким полем”, відмова визнавати за запорожцями будь-яку продуктивну діяльність була занадто сильною. Втім, саме цей фактор посилив інтерес до запорозької спадщини, а тому створені на півдні наукові товариства та комісії, як-от: Катеринославське наукове товариство, Катеринославська учена архівна комісія, Таврійська учена архівна комісія значну частину своїх пошуків присвятили саме дослідженню Запоріжжя та його спадщині. Поява значної кількості таких розвідок певною мірою відривала запорозьку спадщину від південного краю.Головні риси релігійності запорозького козацтва періоду Нової Січі визначаються: а) особливо чуттєвим ставленням до питань віри; б) певною толерантністю до інших конфесій та б) існуванням особливостей православного віросприймання. Водночас запорозька церква закріплювала та освячувала традиційний уклад життя Запорозьких Вольностей, чим перешкоджала намірам російської державної уніфікації. Керівництво створеної ще у березні 1775 року Словянської та Херсонської єпархії розпочало поширення на територію колишніх Запорозьких Вольностей принципи московського православя, яке за своїм войовничим догматизмом приховувало намагання втручатися у всі галузі народного життя. З початком широкомасштабної поміщицької колонізації Південної України нові власники запорозьких земель воліли використати традицію чутливого ставлення до віри колишнього населення Запоріжжя. Відтепер на церкву було покладено фіскальні функції, а на місцеву адміністрацію покладено обовязковий контроль за виконанням у слободах державних узаконень стосовно “благочиння церковного”.В основі специфіки дослідження запорозької спадщини на півдні України лежить історіографічний традиціоналізм. В радянській історіографії відбувається повернення до офіційної традиції ХІХ століття, коли південний край і впродовж XVIII століття вважався “диким полем”, а запорожці майже нічого не робили для його освоєння. Толерантність уряду до адміністративно-територіальної запорозької спадщини у перші роки після зруйнування Січі була вимушеним компромісом, в основі якого лежали: а) острах Російського уряду перед збройним виступом колишнього запорозького населення; б) невпевненість свого становища у південному краї; в) присутністю Кримського ханства на південних кордонах; г) наявністю великої кількості розпорошених південним степом запорозьких зимівників; д) необхідністю залюднення південного краю. Цей компроміс спричинився закріпленню уявлення у населення про південний край, як регіон продовження запорозької традиції. Масове залучення після 1775 року колишніх запорожців до чумацького промислу, широке представництво у промислі українського населення південного краю, перетворювало чумацтво на міцний осередок передачі і збереження історичної памяті і сприймання чумацтва запорозькою спадщиною.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

В основі специфіки дослідження запорозької спадщини на півдні України лежить історіографічний традиціоналізм. Він утворився на основі офіційної державної російської традиції сприймання запорозького козацтва і Запорозьких Вольностей. В радянській історіографії відбувається повернення до офіційної традиції ХІХ століття, коли південний край і впродовж XVIII століття вважався “диким полем”, а запорожці майже нічого не робили для його освоєння.

Толерантність уряду до адміністративно-територіальної запорозької спадщини у перші роки після зруйнування Січі була вимушеним компромісом, в основі якого лежали: а) острах Російського уряду перед збройним виступом колишнього запорозького населення; б) невпевненість свого становища у південному краї; в) присутністю Кримського ханства на південних кордонах; г) наявністю великої кількості розпорошених південним степом запорозьких зимівників; д) необхідністю залюднення південного краю. Цей компроміс спричинився закріпленню уявлення у населення про південний край, як регіон продовження запорозької традиції. Зникнення цих факторів призвело до посилення централізаторської політики Російського уряду.

Впродовж останньої чверті XVIII - початку XIX століття скотарство залишалося провідною галуззю господарства Південної України. Такий стан речей сприймався урядом досить неоднозначно. З одного боку, він розумів обєктивність цього процесу, а з другого - усіма силами намагався сприяти збільшенню питомої ваги землеробства. Разом з тим, поширення у південному краї української зернової культури ще більше підкреслило значення запорозької господарської спадщини. Разом з тим, зміна власників запорозьких рибних угідь мало позначилася на продовженні запорозької традиції рибного промислу. Особливе місце серед запорозької спадщини Південної України посідає чумацтво. Масове залучення після 1775 року колишніх запорожців до чумацького промислу, широке представництво у промислі українського населення південного краю, перетворювало чумацтво на міцний осередок передачі і збереження історичної памяті і сприймання чумацтва запорозькою спадщиною.

Головними рисами релігійності запорозького козацтва періоду Нової Січі було чутливе ставленням до питань віри; певна толерантність до інших конфесій та існування особливостей православного віросприймання запорожцями. Перетворення російським урядом церкви на складову державного адміністративного апарату викликала її гостре неприйняття з боку колишнього населення Запорозьких Вольностей. Не менш своєрідним було ставлення запорозького козацтва й до природного середовища, перш за все до лісів та річок. На Запорозьких Вольностях виховувалася відповідна культура ставлення до природи. Вона ставала нормою буття переважної більшості населення південного краю.

Впродовж останньої чверті XVIII століття уряд неодноразово публікував оголошення про “вибачення провин” різним суспільним групам втікачів при їхньому оселенні у південному краї. Подібне було нічим іншим як продовженням традиції запорозького вільного краю і викликало масовий рух втікачів та переселенців з Лівобережної та Правобережної України до південного краю. Усі намагання уряду припинити цю традицію наступними указами, і особливо указом 1796 року, не мали ефективних наслідків.

ПУБЛІКАЦІЇ РЕЗУЛЬТАТІВ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Монографії та археографічні публікації

1.Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина XVIII - перша половина XIX століття). - Запоріжжя, 1999. - 528 с.

2.Козырев В. К. Очерки истории Васильевки. - Запорожье, 1998. - 170 с. (у співавторстві).

Статті у фахових виданнях

3.Козирєв В.К. Запорозька спадщина в адміністративному устрої Південної України кінця XVIII століття // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Випуск VII. - Запоріжжя, 1999. - С. 116-119.

4.Козирєв В.К. Записки В.Зуєва про рибні промисли запорозьких козаків // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна XVIII - XIX століття. Випуск 6. - Запоріжжя, 2001. - С. 172-185.

5.Козирєв В.К. Традиції рибальства запорозького козацтва на півдні України в останній чверті XVIII століття // Наукові записки аспірантів та молодих вчених. Том 7. - Київ, 2001. - С.102-107.

Тези доповідей на наукових конференціях

6.Козирєв В.К. Проблеми дослідження запорозької спадщини на півдні України // Запорозьке козацтво в памятках історії та культури. - Запоріжжя, 1997. - С. 5-6.

7.Козирєв В.К. Запорозька традиція в історичному розвитку Південної України останньої чверті XVIII століття // Наукові доповіді студентів та аспірантів кафедри історії України ЗДУ. Вип. 4. - Запоріжжя, 1998. - С.33-35.

Размещено на .ru