Волинський іконопис як об’єкт дослідження, реставрації та експонування - Дипломная работа

Провідні мистецтвознавці різних країн світу в другій половині XX століття почали приділяти особливу увагу іконознавству, зокрема, таким його царинам, як духовна природа ікони, її відмінність від інших видів релігійного малярства, історія ікони в різних країнах християнської культурної традиції, теологія ікони, іконографія, іконологія, техніка іконного малювання. Архітектура, ікономалювання, книжкова мініатюра, церковний хоровий спів Москви й прилеглих до неї земель обрали зовсім інший шлях розвитку, ніж це було за Київської Русі. У християнському мистецтві Київської Русі як до, так і після монголо-татарського нашестя ніколи не було такого поєднання малярських засобів, як і не було надуживання блискучою позолотою блідо-холодного відтінку, характерною для більшості ікономалярських осередків Московської держави. У XVI - XVIII століттях в іконах, які малювалися в монастирях, у світських малярнях України, було продовжено і довершено те, що починалося в Київській Русі у XI - XIII століттях і розвивалося у нас за доби Пізнього Середньовіччя (XIV - XV ст.): остаточне відокремлення сакрального мистецтва від Візантії та інших країн православно-візантійської традиції, утвердження свого неповторного мистецтва і прийняття цим - мистецтвом стильової концепції розвитку. Набуті в сакральному мистецтві українські риси намагалися витіснити царські адміністратори (результат воззєднання України з Росією 1654 р.), московські патріархи й петербурзький Святійший Синод, а також польські, угорські, австрійські займанці правобережних українських земель.Ікона як і молитва є визнанням, що істинна мета богословя не тільки в отриманні суми знань про Бога, а й в тому, щоб привести нас до живого з ним спілкування, до тієї повноти бачення, де усяка думка і слово стають зайвими, коли навіюється відчуття виходу за межі слова, у трансцендентний світ, тому ближче до Абсолюту - мовчання; віруючий не задовольняється вербальною комунікацією і шукає інших каналів звязку, у тому числі і візуальних, чисто інтуїтивних, поза раціональних, які надають перевагу метафорі, парадоксу, і прагнуть полонити красою таємниці. Вірні моляться перед іконою Спасителя так, як перед самим Ісусом Христом, присутнім у своїй іконі, але сама ікона, підкреслюють богослови, як місце тієї присутності залишаються річчю, а не стає ідолом чи Божеством. Ікона постала з потреби конкретизації релігійних почуттів і прагнення додаткового, окрім євхаристії, сенсуально-матеріального звязку з Ісусом Христом, Матірю Божою, святими, у чому беруть участь власне ікони. Тому її природнім середовищем є храм її богослужіння, де все працює на створення образу іншого світу, до якого людина йде через молитву і через ікону. Акт поклоніння як споглядання реалізується одночасно на двох рівнях, коли чуттєвий зір спрямований на ікону, а духовний на її первообраз, бо честь, яку віддаємо іконі, на первообраз сходить.Видатний український письменник та богослов, який здобув вищу богословську освіту в Київській Духовній Академії, Іван Нечуй-Левицький досить образно й не без позитивного розуміння пояснював корінь «натуральності» вірувань праукраїнців: «Ціль давньої української віри, як і в інших народів, була практична, а в основі давнього українського поганства був людський егоїзм. Але ті, що визнавали за іконою не тільки її мистецьке значення, а й богословське підґрунтя, доводили, що Бог утілився в людину, ходив землею; його бачили тисячі людей, тож чи можна підводити під заборону його образ і трактувати цей образ як ідола? Щоб надати своїм репресіям законності, він велів скликати собор 754 року, котрий прийняв дуже суворі постанови проти ікон і, серед іншого, послання, в якому мовилося : «В імя Святої Трійці всі ми оголошуємо, що в християнських церквах всі ікони й картини мають бути знищені як непотрібні і шкідливі ; що ніхто відтепер не сміє продукувати образів, бо це вчинок негідний і негативний. Якраз 787 року були прийняті постанови всіх єпископів (східних і західних ) про те, що разом із зображенням хреста всі ікони, мозаїки, образи на чашах для причастя, на митрах і ризах мають залишитися в церквах, але треба віддавати повагу образові, а не матеріалу, з якого його зроблено. Якщо Дамаскин захищав ікони на початку іконоборства і його завданням було довести узгодженість ікономалювання й іконошанування з Євангелією, то Студит - виступив тоді, коли іконоборство йшло на спад, і був свідком реабілітації ікон на Сьомому Вселенському Соборі 787 року.Християнство в Криму стало предтечею українського християнства: воно було з ранніх віків добре організоване, тому зовсім не випадково Володимир - хреститель Русі - України - сам приїхав сюди прийняти святе таїнство хрещення. А ще раніше, 787 року, коли в Нікеї Візантійській зібрався Сьомий Вселенський Собор, який вирішував долю іконоборства та іконовлаштування в храмах, делегатом на ньому від Криму був єпископ із міста Сурожа (тепер Судака ) Стефан. Звідси - бажання князя й вищого духівництва Києва привозити ікони з Візантії, де розвинулося мистецтво ікони в

Зміст

Вступ

1.Ікона - духовне начало людини і вид мистецтва

1.1 Призначення ікони

1.2 Джерела української ікони

1.3 Українське ікономалярство в епоху Середньовіччя

1.4 Проблема комплексного дослідження українського іконопису

2. Стилістичні особливості волинського іконописання.

2.1 Давні ікони Волині та їх дослідження

2.2 Малярські осередки волинського іконопису

3. Збереження та експонування волинського іконопису

3.1 Історіографія збереження волинського іконопису

Висновок

Список використаної літератури