Власна назва в українській художній прозі про Київську Русь - Автореферат

Моделюючи минуле, автори таких творів тим самим актуалізують його, повязуючи з сьогоденням і спрямовуючи в майбутнє. Провідну роль у художньому моделюванні минулого відіграють власні назви (оніми). Ономастичні дослідження на основі літературно-художньої творчості здійснювалися багатьма сучасними українськими лінгвістами, серед яких Л.О. Вивчення письменницького ономастикону художньої літератури на історичну тематику сприятиме встановленню особливостей відтворення антропо-просторових маркерів дійсності в найвіддаленіших часових проміжках, зокрема Київській Русі. Тему дослідження затверджено вченою радою Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини (протокол №9 від 21 квітня 2008 року) та на засіданні Наукової координаційної ради «Українська мова» (протокол №43 від 14 липня 2008 року).Проаналізовано сучасний стан історичної ономастики й онімний простір Київської Русі, представлений у лінгвістичних дослідженнях, розглянуто міфонімію як один із найскладніших обєктів ономастичного дослідження і, зокрема, язичницьку теонімію Київської Русі, вивчено проблему історичної достовірності онімії художнього твору. Особливу увагу дослідників привертав етнонім, а пізніше назва держави Русь, урбанонім Київ разом із київською мікротопонімією, назви інших міст Київської Русі, імена легендарних епонімів Кия, Щека, Хорива та сестри їхньої Либеді, імена богів шестибожного язичницького пантеону князя Володимира та інші теоніми праукраїнського язичництва. Сергій Плачинда дає своєму історично-художньому циклові творів назву «Київські фрески», підкреслюючи тим самим звязок літературного тексту з твором образотворчого мистецтва, натякаючи, очевидно, на стародавні традиції синтезу мистецтв. Автор дає своєму творові і підзаголовок «Роман-есе про давній Київ». Роздум перший має назву «Троян», роздум другий - «Віча Троянові» (автор вважає, що у «Слові о полку Ігоревім» ідеться не про віки, як вважає переважна більшість сучасних дослідників, і не про січі, як читав за тогочасним рукописом М.М.Карамзін, а саме про органи давньоруського народоправства - віча), роздум третій - «Олег та Ольга», роздум четвертий - «Володимир».Вивчення текстів аналізованих письменників дає підстави стверджувати, що власні назви посідають одне з провідних місць у найменуванні і самих творів, й окремих їх частин. Авторська система художньої онімії Семена Скляренка, Сергія Плачинди і Валерія Шевчука помітно відрізняються між собою, виявляючи риси індивідуального бачення кожним письменником масиву топонімів, антропонімів та міфонімів досліджуваного періоду в контексті тієї художньої ідеї, якою кожний автор наснажує свій текст, у якому оніми відіграють важливу роль. Він створює характери невідомих в історії, але досить виразних персонажів (тут немалу роль відіграє вдало дібрана антропонімія), як-от селянин-воїн Микула (явне відсилання читачів до билинного Микули Селяниновича, що символізує перемогу селянської сили над воїном Вольгою), київський бунтар Давило (імя з винятково виразною внутрішньою формою), болгарський друг руських воїнів Ангел (високопозитивна конотація імені не викликає жодних сумнівів). Таким чином, Семен Скляренко створив і втілив в онімах різних класів новий художній опис Київської Русі, Валерій Шевчук здійснив нову художньо-дослідницьку інтерпретацію матеріалу давньоруської історії та культури, а Сергій Плачинда запропонував власну авторську цілісну модель духовного світу Київської Русі. Якщо Семен Скляренко цілком довіряє історичним свідченням, а Валерій Шевчук неначе змагається з істориками у відтворенні давноминулих подій, то Сергій Плачинда, про що свідчать тексти його творів, ставить собі за мету далеко випередити історичну науку (не випадково він) вибрав і відповідний період - дописемний, що передує літописному, від якого не збереглося писемних джерел), відтворити, художньо описати праісторію Київської Русі суто у своєму баченні.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Сучасний етап розвитку української лінгвістики характеризується підвищеним інтересом науковців до літературної ономастики як поетичних, так і прозових творів. Однак величезний масив онімів (топонімів, антропонімів, теонімів), уживаних у творах української літератури залишається малодослідженим, зокрема з погляду художніх функцій.

Художньо змодельована й творчо осмислена онімія літературних творів історичного жанру співвідноситься з реальною історичною онімією описуваних періодів. Отже, лінгвістичний інтерес становлять не лише літературна та історична онімія, з одного боку, історична онімія, з другого боку, розглянуті окремо, а й індивідуально-авторська своєрідність письменницького переосмислення системи власних назв історичної епохи, в досліджуваному випадку - Київської Русі.

Історична ономастика, зокрема вивчення топонімії, антропонімії, етнонімії та міфонімії Київської Русі, посідає вагоме місце в українській лінгвістиці. Етимологічне, етнолінгвістичне, лінгвокультурологічне дослідження давньоруського онімного простору має значні досягнення і становить істотну джерельну базу для аналізу художніх текстів з відповідної тематики.

Історична проза Семена Скляренка, Сергія Плачинди та Валерія Шевчука виступає репрезентативним зводом текстів з великим онімним потенціалом, що має відповідне змістове, художнє навантаження.

У художньому баченні описуваної дійсності всіма трьома письменниками істотне навантаження припадає на оніми, які зосереджують у собі винятково цінну історико-культурну й етнолінгвістичну інформацію, виступаючи ключовими словами, знаками культури, це насамперед міфоніми й етноніми Перун, Дажбог, Мокоша, поляни, древляни, сіверяни. Не менш важливі функції виконують власні назви, що належать до топонімного й антропонімного класів (Русь, Київ, Дніпро, Борич, Любава, Ігор, Святослав тощо).

Вивчення текстів аналізованих письменників дає підстави стверджувати, що власні назви посідають одне з провідних місць у найменуванні і самих творів, й окремих їх частин. Серед інтегральних рис, що обєднують авторські концепції онімії досліджуваних прозаїків, провідне місце відведено змістовій й художній навантаженості оніма-заголовка. Імя героя, як і назва місцевості (рідше), виступають в усіх творах знаками держави, культури, епохи, ідеології тощо.

Авторська система художньої онімії Семена Скляренка, Сергія Плачинди і Валерія Шевчука помітно відрізняються між собою, виявляючи риси індивідуального бачення кожним письменником масиву топонімів, антропонімів та міфонімів досліджуваного періоду в контексті тієї художньої ідеї, якою кожний автор наснажує свій текст, у якому оніми відіграють важливу роль.

Дослідження доводить, що Семен Скляренко, мінімально втручаючись у наявну в історичній науці інтерпретацію описуваної дійсності, залишає за собою тільки художній аспект. Він створює характери невідомих в історії, але досить виразних персонажів (тут немалу роль відіграє вдало дібрана антропонімія), як-от селянин-воїн Микула (явне відсилання читачів до билинного Микули Селяниновича, що символізує перемогу селянської сили над воїном Вольгою), київський бунтар Давило (імя з винятково виразною внутрішньою формою), болгарський друг руських воїнів Ангел (високопозитивна конотація імені не викликає жодних сумнівів). Коли ж ідеться про відомих історичних персонажів, то автор дозволяє собі власне літературне осмислення лише окремих деталей, де оніми відіграють передусім роль символів політичної та військової могутності держави (Київ, Святослав, Володимир), словесних знаків історичного минулого (Кий, Олег). Показово, що літописний засновник давньокиївської династії Рюрик фігурує у дилогії лише в невеличкому епізоді й супроводжується негативною оцінкою діяльності цього напівлегендарного князя в дусі офіційної радянської теорії «антинорманізму» - рішучого заперечення будь-якої участі скандинавських елементів у становленні Київської Русі (для прибічників же протилежного табору істориків - «норманістів» - Рюрик символізував прихід скандинавів). Найбільшою мірою Семен Скляренко вдається до власних інтерпретацій тих образів, які втілює теонімія й, ширше, міфонімія, стосовно яких і в науці панує безліч гіпотез та дискусій.

Художня проза Сергія Плачинди має ту визначальну рису, що в ній центральним завданням, судячи з аналізованого тексту, виступає художнє відтворення духовної культури, зокрема язичницької ідеології, в якій винятково важливе місце посідають власні назви, серед яких виділяються імена богів (теоніми). У сфері художнього відтворення язичницького міфологічного світу Київської Русі досліджені художні твори Сергія Плачинди є досить близькими до численних науково-популярних текстів автора, присвячених давньоруській міфології та фольклору. Говорячи про духовну культуру української праісторичної давнини, письменник не проводить чіткої межі між науковою і художньою творчістю, поєднуючи наукові факти, близькі до науки гіпотези і художній вимисел.

Дещо відмінною є творча позиція Валерія Шевчука, який в одному творі поєднує науково-популярні і художні нариси, однак чітко проводить межу між ними. Літературно-художні тексти виступають своєрідними ілюстраціями й водночас орнаментальним тлом для дослідницьких повідомлень автора.

У ході дослідження встановлено риси, що обєднують прийоми художньої інтерпретації дійсності Сергієм Плачиндою і Валерієм Шевчуком. Сергій Плачинда і Валерій Шевчук виступають як письменники-дослідники, які на відміну від Семена Скляренка, пропонують читачеві не просто художній опис дійсності (історичних подій, політичних діячів та особливостей культури Київської Русі), а дослідницьку реконструкцію подій та образів.

Таким чином, Семен Скляренко створив і втілив в онімах різних класів новий художній опис Київської Русі, Валерій Шевчук здійснив нову художньо-дослідницьку інтерпретацію матеріалу давньоруської історії та культури, а Сергій Плачинда запропонував власну авторську цілісну модель духовного світу Київської Русі. Якщо Семен Скляренко цілком довіряє історичним свідченням, а Валерій Шевчук неначе змагається з істориками у відтворенні давноминулих подій, то Сергій Плачинда, про що свідчать тексти його творів, ставить собі за мету далеко випередити історичну науку (не випадково він) вибрав і відповідний період - дописемний, що передує літописному, від якого не збереглося писемних джерел), відтворити, художньо описати праісторію Київської Русі суто у своєму баченні.

Дослідження текстів аналізованих письменників показало, що власні назви посідають одне з провідних місць серед найменувань і самих творів, і окремих їхніх частин. У дилогії Семена Скляренка найбільш символічно навантаженими виступають антропоніми, що репрезентують дійових осіб з їх характерами та вчинками. Такий підхід можна вважати традиційним у художній літературі.

Сергій Плачинда центром художньої уваги обирає міфонімію, найбільш етнокультурно наснажену, але водночас і найбільш дискусійну в лінгвістиці й культурології групу власних назв, відтворюючи події малозафіксованого періоду описуваної епохи.

У творах Валерія Шевчука основними постають міфологізовані антропоніми і топоніми (Кий, Либідь), що знаходять індивідуально-авторське художнє і наукове контекстуальне осмислення.

РЕЗУЛЬТАТИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИСВІТЛЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Жовта Н.М. Київська Русь у власних назвах: монографія / Н.М. Жовта -Умань: ПП Жовтий, 2010. - 192 с.

2. Жовта Н.М. Поетоніміка у структурі ономастичної терміносистеми / Н.М. Жовта // Українська термінологія і сучасність: Зб. наук. праць. Вип. VII / Відп. ред. Л.О. Симоненко. - К.: Київський національний економічний університет, 2007. - С. 248-251.

3. Жовта Н.М. Антропонімія роману Семена Скляренка «Володимир» / Н.М. Жовта // Мовні і концептуальні картини світу: Зб. наук. праць. Вип. 23 / Відп. ред. О.І. Чередниченко. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2007. - С. 243-246.

4. Жовта Н.М. Стилістично-виражальні можливості хоронімів (на матеріалі роману С. Скляренка «Володимир» / Н.М. Жовта // Науковий вісник Чернівецького університету. Словянська філологія: Зб. наук. праць. - Чернівці: Чернівецький університет, 2007. - С. 104-106.

5. Жовта Н.М. Міфонімія як вираження індивідуально-авторського бачення С.Скляренком язичницького світогляду Київської Русі / Н.М. Жовта // Мова та історія: Періодичний збірник наукових праць - К., Умань, 2009. - Вип. 95. - С. 9-24.

6. Жовта Н.М. Основні підсумки дослідження онімії історичної прози С. Скляренка, С. Плачинди та В. Шевчука / Н.М. Жовта // Мова та історія: Періодичний збірник наукових праць - К., Умань, 2009. - Вип. 96. - С. 31-35.

7. Жовта Н.М. Міфологізовані астроніми в прозі Семена Скляренка і Сергія Плачинди: порівняльне дослідження / Н.М. Жовта // Зодіак: Етноастрономія, астрономія, археоастрономія. - К.; Умань, 2009. - Т. 1. - С. 4-7.

8. Жовта Н.М. Українська народна астрономія в художньому висвітленні Валерія Шевчука / Н.М. Жовта // Астро-логос: Етноастрономія, астрономія, археоастрономія. - К.; Умань, 2009. - Т. 2. - С. 4-5.

9. Жовта Н.М. Міфонімія як один із найскладніших обєктів ономастичного дослідження. Язичницька теонімія Київської Русі / Н.М. Жовта // Гномон: Етноастрономія, астрономія, археоастрономія. - К.; Умань, 2009. - Т. 3. - С. 20-23.

10. Наука і молодь в Україні ХХІ століття. / [Ю. Л. Мосенкіс, М. А. Болобан, Н.М. Жовта та ін.] - К .; Умань: ПП Жовтий, 2010. - 260 с.