Поезія - основний засіб інтелектуального, мистецького осягнення істини, глибоко індивідуального, суб’єктивного ставлення до навколишнього світу. Бажання проникнути за межі людської реальності - одна з головних умов художнього методу поетів-містиків.
Між поезією та містикою у певному сенсі існує природна схожість, яка споріднює їхні іманентні можливості проникати крізь плівку невідомого, за якою одразу губиться думка, зникає горизонт бачення, а предмети наче непомітно розчиняються, втрачаючи не тільки контури, а й фізичне тіло. А знання для містика - це не стільки стан свідомості чи розуму, а стан духу, акт великої присутності та споглядання Господнього об’явлення, за час якого раціональне та чуттєве єство людини перебуває у процесі блаженної тривалості. Однак, коли поглянути або ж уявити динаміку західної історії літератури, у даному випадку - поезії, зіткнемося з історією деструктивного розширення поетичної "онтології" і з безповоротним зростанням кризових явищ у царині мистецтва загалом. Пригадуючи соціально-релігійні рухи (так звані єресі) періоду розквіту папства, які найбільше були схильні до містичного осягнення дійсності, можна відзначити їхню "чорно-білу", маніхейську за духом, онтологію, за якою Зло укорінилося в ортодоксально-католицькому владуванні на землі (розкіш, влада, розпуста, корупція), а Добро як міленарна мрія повинно раптово здійснитися революційно-силовим методом і постати Царством Божим на землі без єпископів і понтифіка. Поезія як вище мистецтво незнання, поезія, яка тяжіє до створення великого проекту буття, як, приміром, у Гельдерліна чи Рільке, завжди схильна до містичного вираження.
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
