Використання виробничо-ресурсного потенціалу аграрного сектора економіки України (питання теорії, методології і практики) - Автореферат

Україна тривалий час розвивалась у складі єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР, економіка якого базувалась на двох формах власності: загальнодержавній і колгоспно-кооперативній. Почали реально проявлятися негативні економічні наслідки екстенсивного розвитку сільськогосподарського виробництва: водна і вітрова ерозія, підтоплення, засолення і заболочення грунтів, значне зниження їх гумусомісткості, погіршення травостою на луках і пасовищах. Податкова політика недостатньо враховувала реґіональні особливості сільськогосподарського виробництва і фінансово-економічне становище господарств, постійно скорочувались державні інвестиції у сільськогосподарське господарство. Сьогодні подальший розвиток сільськогосподарського виробництва в найбільшій мірі залежить від ефективного використання виробничо-ресурсного потенціалу. Значний внесок у її розробку зробили наукові колективи Інституту економіки НАН України, Інституту аграрної економіки УААН, Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, Інституту регіональних досліджень НАН України, Науково-дослідного економічного інституту Мінекономіки України, а також кафедри вищих учбових закладів.Підвищення продуктивності та економічної ефективності використання земельного фонду може бути досягнуто на основі еколого-економічного районування території, виділення в її складі заповідних середовищноформуючих, природоохоронних, реабілітаційних, земель державного фонду запасу, надмірно забруднених, порушених і еродованих земель з метою їх реабілітації та здійснення заходів по їх охороні, а також земель для промислової і сільської забудови та інтенсивного сільськогосподарського виробництва. Основними напрямами аграрної політики в галузі використання земельних ресурсів має бути оптимізація їх розподілу між галузями господарства України і найбільш раціональне їх використання у кожній з них, здійснення нового землевпорядкування території, розробка і впровадження земельного кадастру і економічної оцінки землі, розширення масштабів боротьби з водною та вітровою ерозією грунтів, промисловим і радіоактивним забрудненням, поліпшенням меліоративного стану осушувальних і зрошувальних земель, оновлення основних меліоративних фондів, розробка і впровадження науково обгрунтованих зональних і внутрішньозональних ландшафтних і ресурсозберігаючих систем ведення сільського господарства. Підвищення продуктивності та економічної ефективності використання сільськогосподарських угідь може бути досягнуто на основі внесення оптимальних норм органічних і мінеральних добрив, вапнування кислих і гіпсування солонцюватих і засолених земель, створення в кожному господарстві своєрідних фабрик органічних добрив, розвитку вермикультури і збільшення виробництва біогумусу, корінного поліпшення лук і створення багаторічних культурних пасовищ. Основними напрямами удосконалення сільськогосподарського природокористування та підвищення продуктивності і стабільної ефективності природоресурсного потенціалу має бути оптимізація площі земельних угідь (сільськогосподарських, лісових, земель під водою, заболочених, перезволожених та інших), забезпечення оптимальної протиерозійної лісистості території у всіх фізико-географічних зонах України, розвиток в оптимальних розмірах осушувальної і зрошувальної меліорації земель, конструювання і моделювання екологічно стійких і високопродуктивних агроландшафтів з оптимальним поєднанням найбільш сприятливих для сільського господарства компонентів природного середовища. В галузі екологізації сільськогосподарського виробництва політика держави має бути спрямована на узгодження потреб суспільства у сільськогосподарській продукції з можливостями природи, розширене відтворення у природному середовищі і сільському господарстві, формування стійкої агроекологічної системи і сприятливого природного середовища для вирощування сільськогосподарських культур і розведення різних видів продуктивної худоби, впровадження адаптованих систем землеробства, збільшення виробництва високоякісної і екологічно чистої продукції.Це приводить до зниження економічної ефективності виробництва, зростання кількості малорентабельних і збиткових підприємств і господарств, різкого зменшення випуску промислової і сільськогосподарської продукції, звуження ринку її реалізації, погіршення фінансово-економічного стану господарюючих субєктів. Аграрна реформа на Україні має представляти собою сукупність науково обгрунтованих заходів, спрямованих на підвищення продуктивності і економічної ефективності використання аграрно-ресурсного потенціалу; подолання державної монополії на землю і передачу її на правах власності селянам. Вона (реформа) супроводжується формуванням багатоукладної економіки і різних форм господарювання, удосконаленням земельних і майнових відносин; демонополізацією державних підприємств і організацій; створенням приблизно однакових економічних умов для господарювання і розширеного відтворення у господарствах і підприємствах, а також у всіх сферах агропромислового комплексу. Основними перед

Основний зміст дисертації виробничий сільськогосподарський економіка

У першому розділі - «Економічна криза і необхідність нової аграрної політики» розглянуто основні причини і соціально-економічні наслідки кризового стану сільськогосподарського виробництва і обгрунтовано необхідність нової аграрної політики та здійснення економічних реформ, спрямованих на підвищення продуктивності та економічної ефективності використання виробничо-ресурсного потенціалу, удосконалення земельних відносин і розвиток різних форм власності.

Ситуація, що склалася в економіці України, характеризується глобальною економічною кризою, яка проявляється в деструктивних змінах, порушенні економічних, фінансових, організаційно-господарських і технологічних звязків між окремими галузями, підприємствами і господарствами, зниженні економічної ефективності виробництва, зростанні кількості малорентабельних і збиткових підприємств і господарств, різкому зниженні випуску промислової і сільськогосподарської продукції, звуженні ринку її реалізації, погіршенні фінансово-економічного стану господарських обєктів, зростанні дефіциту державного бюджету, поглибленні інфляції і зубожінні населення.

Аграрна сфера, яка в період панування тоталітаризму була найбільш незахищеною і зазнавала найбільшого ризику, стала ослабленою і найбільш вразливою по відношенню до негативних економічних явищ. Тому криза в ній проявилася з набагато більшою масштабністю, ніж в інших галузях господарства України. В ній відбилися всі негативні наслідки як промислової, так і екологічної кризи. Різке скорочення промислових засобів виробництва і предметів праці, непорівнянне підвищення цін на них, зробили їх недоступними для господарств, підірвали економічну основу індустріалізації, інтенсифікації та спеціалізації сільськогосподарського виробництва. В результаті знижується продуктивність та економічна ефективність використання виробничо-ресурсного потенціалу, постійно скорочуються масштаби відтворення як у природному, так і економічному середовищі.

Формування цінової політики України як суверенної держави почалося у 1990-1991 роках з прийняттям закону України «Про ціни і ціноутворення», Постанови Кабінету Міністрів України «Про систему цін в народному господарстві і на споживчому ринку». Відповідно до зазначеного законодавства на сільськогосподарську продукцію були введені єдині закупівельні ціни з врахуванням прогнозних темпів зростання цін на промислові засоби виробництва і послуги, що надаються сільському господарству. Проте в реальному житті темпи зростання цін на промислові засоби виробництва виявилися у багато разів вищими, ніж на сільськогосподарську продукцію. В порівнянні з 1990 р. ціни на промислову продукцію перевищували ціни на сільськогосподарську: у 1993 р. - у 6,9, 1994 р. - 9,5, 1995 р. - 6,8, 1996 р. - у 5,2 і в 1997 р. - 4,35 раза. Такий диспаритет цін негативно позначився на фінансово-економічному стані сільськогосподарських підприємств і господарств.

Різке підвищення цін на промислові засоби виробництва і предмети праці, постійне зниження рівня інтенсивності сільськогосподарського виробництва, його деіндустріалізація і деспеціалізація, перехід на примітивні системи ведення землеробства і тваринництва зумовлюють постійне зниження економічної ефективності функціонування аграрно-територіального комплексу. Воно проявляється насамперед у постійному зменшенні прибутковості господарств і повного їх банкрутства. Якщо в 1995 р. усі господарства суспільного сектора мали ще 748 млн. грн. прибутку, то в 1996 р. - 1395,6 млн. грн. збитку, в господарствах Львівської області - 38,3 млн. грн. Рівень збитковості господарств досяг у середньому по Україні 11,2%, в т.ч. у господарствах Луганської області - 22,8, Чернігівської - 20,8, Закарпатської - 20,7, Дніпропетровської - 20,3% і Львівської - 12,3%. У 1996 р. вже жодна область не мала прибутків, всі господарства суспільного сектора стали збитковими і економічно невигідними. В перспективі погіршення фінансово-економічного положення господарств може призвести до ще більшого спаду виробництва сільськогосподарської продукції і поглиблення продовольчої кризи. Постійне скорочення сільськогосподарського виробництва при зростанні місткості ринку зумовило велику експансію зарубіжних товаровиробників і витіснення вітчизняних із значних секторів українського ринку. Тому основним напрямком аграрних перетворень повинно бути удосконалення фінансово-кредитної, податкової, цінової та інвестиційної політики, створення належних умов для розширеного відтворення в аграрному секторі народного господарства України.

Економічні механізми державного і ринкового регулювання цін повинні забезпечити фінансову підтримку сільського господарства, еквівалентність товарообміну, вільний доступ товаровиробників до кредитних ресурсів, підвищення платоспроможності господарств, місткості аграрного ринку, впровадження економічно обгрунтованої податкової, інвестиційної, страхової, рентної політики. Без активних і негайних практичних заходів держави розвязати проблему стабілізації сільськогосподарського виробництва і підвищення його економічної стійкості практично неможливе. У політиці ціноутворення слід забезпечити, з одного боку, посилення регулюючої дії антимонопольного законодавства, підвищивши його директивні функції, обмеживши зростання цін на промислові засоби виробництва і предмети праці, а з другого боку - посилити вплив на формування цін сільськогосподарського товаровиробників з тим, щоб можна здійснювати стабільний відтворювальний процес в аграрному секторі економіки.

Реалізація комплексного підходу до формування цін на всіх стадіях відтворювального процесу із застосуванням єдиної методологічної бази, активна роль держави в забезпеченні еквівалентності обміну та платоспроможного попиту населення на продукцію АПК, обмеження цін на продукцію монополій, поступове наближення внутрішніх цін до цін на світовому ринку дозволить стабілізувати розвиток в аграрному секторі економіки України і забезпечити поступове нарощування його виробництва.

На продукцію, випуск якої передбачається державними програмами, необхідно встановити нижню цінову межу, так звану ціну підтримки. Це гарантована мінімальна ціна, нижче якої немає права оплачуватися продукція. Ціни підтримки повинні визначатися на основі середніх по країні нормативних витрат виробництва по кожному конкретному виду продукції. В разі реалізації продукції, передбаченої державними програмами, за ціною, нижчою, ніж собівартісна, повинна відшкодовуватися різниця між еквівалентною і середньою ринковою ціною. Тільки таким чином, може бути досягнуто поєднання системи вільного ринкового ціноутворення і елементів державного його регулювання.

В умовах переходу до ринкової економіки при наявності приватної власності на землю, як основний засіб сільськогосподарського виробництва зявляється можливість використання рентних доходів для створення однакових умов розширеного відтворення господарств, які знаходяться в різних природно-кліматичних умовах і використовують різні за родючістю землі. Земельна рента, як економічна категорія, виражає виробничі відносини, повязані з формами власності на землю і її використання у сільськогосподарському виробництві. Вона є частиною додаткової вартості, яку одержують господарства, що знаходяться в кращих умовах виробництва і використовують для вирощування сільськогосподарських культур більш родючі землі. Відомо, що цілий ряд господарств Полісся, Карпат та інших районів, які мають найменш родючі землі і ведуть сільськогосподарське виробництво в несприятливих природних умовах, в період переходу до ринкової економіки стають збитковими. В той же час вони продукують значну кількість продукції, яку не можуть виробляти господарства інших природно-кліматичних зон. Тому доцільно рентний дохід через економічні механізми і насамперед через систему оподаткування вилучати державі у свій бюджет для наступного його зонального і внутрізонального перерозподілу на користь тих господарств, які знаходяться в найгірших природно-кліматичних зонах. Із завершенням економічної оцінки земель і впровадження земельного кадастру стане можливим часткове вилучення земельної ренти через земельний податок.

Основною складовою інвестиційної політики є пошук шляхів ефективного використання коштів держави, а також її фінансових ресурсів і приватного капіталу.

Відомо, що на сьогодні аграрний сектор економіки збитковий, його фондооснащеність в 3-5 разів нижча від промислових галузей, в той час в країнах з соціально орієнтованою ринковою економікою вона в 2-3 рази вища, ніж у промисловості. Інвестиційна діяльність у сфері матеріального виробництва надто обмежена. Банки і торгівля всупереч основним функціям фінансового обслуговування виробництва перетворилися на самодостатні сфери одержання надприбутків. Протягом 1993-1996 років на кожний вкладний в банківську сферу крб., одержано 200% прибутку, торгівлю - понад 100%, а у виробництво - лише 8%, в тому числі у сільськогосподарське - тільки 0,8% прибутку, а у 1997 р. - 2,9% збитку. В той же час для країн з розвиненою ринковою економікою співвідношення між рівнем прибутковості характеризується такими основними показниками: виробництво - 30-40%, торгівля 10-15 і банківська сфера 10-20%. Високі процентні ставки майже припинили доступ господарств до кредитних ресурсів. Не прослідковується активізація банківської діяльності в сфері кредитування матеріального виробництва і зокрема сільськогосподарського. Отже державна політика в галузі інвестицій має бути спрямована на удосконалення нормативної і правової бази з метою стимулювання інвестицій у сільське господарство. Серед її важливих заходів слід відзначити використання бюджетних коштів переважно на реалізацію державних пріоритетів і програм, спрямованих на структурну перебудову аграрного сектора економіки, фінансування будівництва і реконструкції крупних гідротехнічних споруд, меліоративних систем та інших крупномасштабних проектів, спрямованих на підвищення продуктивності та економічної ефективності використання аграрно-ресурсного потенціалу; розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів; спрямування системи страхування інвестицій; розширення іпотечного кредитування; сприяння розвитку конкуренції на інвестиційному ринку; розвитку і захисту внутрішнього інвестиційного ринку; здійснення державного контролю за цільовим використанням централізованих інвестицій; створення українського національного банку реконструкції і розвитку з метою довго- і середньострокового кредитування проектів важливого державного значення.

Одним із напрямів державної політики, яка зможе забезпечити створення необхідних умов для розширеного відтворення в аграрній сфері, є податкова система. Вона повинна представляти комплекс науковообгрунтованих заходів, спрямованих на вилучення частини чистого доходу підприємств і господарств та приватних осіб у загальнодержавний і місцевий бюджети для забезпечення дальшого розвитку господарства, здійснення соціально-культурних заходів, утримання управлінського персоналу, правоохоронних органів і армії. Разом із тим, державна податкова система повинна створювати нормальні умови для виробничої і фінансової діяльності всіх виробників матеріальних благ. Однак до останнього часу не вдалося сформувати надійний податковий і кредитний механізми з врахуванням специфіки кожної галузі господарства України. Треба відзначити, що аграрний сектор і зокрема сільське виробництво має певні особливості, які тільки йому властивості. Це сезонність виробництва, уповільненість обороту авансованих коштів, залежність виробництва від природних умов і стихійних явищ, біологічні особливості сільськогосподарських культур і тварин та інші, які накладають досить значний відбиток на всі сторони господарської діяльності. Неврахування або недостатнє врахування цих особливостей призводить до неефективної дії податків і кредитів, що негативно позначається на фінансово-економічному стані господарств і підприємств. Однак треба відзначити, що нинішня податкова система в Україні є однаковою для всіх галузей господарства і не враховує специфіки сільського.

Фактично в Україні відбувається вилучення доходів за розверсткою. Податок на додану вартість (ПДВ) лягає важким тягарем на сільських товаровиробників. Ще тільки закуповуючи машини і обладнання, мінеральні добрива, хімічні меліоранти, пальне, мастильні та інші матеріали для виробництва готової продукції вже змушені додатково сплачувати 20% їх ціни, що йде в бюджет держави. Така форма вилучення ПДВ є несправедливою щодо сільськогосподарських товаровиробників і шкідливою з точки зору господарської практики, оскільки оподатковуються не доходи господарства, а їх витрати на виробництво продукції. Негативна дія ПДВ полягає не тільки в зростанні затрат на виробництво продукції, але й унеможливлює створення необхідних нагромаджень для простого і розширеного відтворення.

Реформування податкової системи має бути спрямована на оподаткування доходів господарств і підприємств. При цьому повинна бути встановлена неоподаткована межа, яка повинна становити як мінімум 25% рентабельності, що дозволило б господарствам і підприємствам забезпечувати мінімальний рівень розширеного відтворення. Необхідно встановити максимальну межу стягнення податків з прибутків господарств з тим, щоб господарства були захищені від надмірного вилучення прибутків. Потрібна також і розробка прогресивної шкали оподаткування, через яку може бути реалізований диференційований підхід до субєктів оподаткування. Основним у податковій системі має бути взаємозвязок оподаткування виробництва і рентабельність господарств.

Глобальність і масштабність кризової ситуації, глибина її коренів, соціально-економічні і політичні наслідки вимагають розробки і реалізації такої нової аграрної політики, спрямованої на формування принципово нової агроекономічної системи, удосконалення земельних відносин, роздержавлення і приватизацію землі і майна, розвиток багатоукладної економіки, удосконалення цінової, податкової та рентної політики, формування нового ринкового середовища, екологізацію, інтенсифікацію, індустріалізацію та спеціалізацію сільськогосподарського виробництва та соціально-економічний розвиток села. Тобто аграрна політика у своєму концептуальному аспекті повинна охоплювати дуже великий спектр проблем, повязаних з реформуванням аграрного сектора економіки. Ось чому Україні так важливо мати власну модель розвитку аграрного сектора економіки на базі фундаментальних теоретичних досліджень, врахування історичного досвіду розвитку сільського господарства в нашій і зарубіжних країнах, аналізі і оцінці аграрних реформ в постсоціалістичних країнах і максимальному врахуванні інтересів селянства.

Кардинальною проблемою аграрної політики є питання власності. Як економічна категорія вона відображає відношення людей до власності на землю, основні засоби виробництва, предмети праці і вироблену продукцію. Тому від того, як буде розвязане це завдання, буде залежати хід і стратегія економічних реформ. Партії лівого спрямування відстоюють позицію державної і колгоспно-кооперативної форм власності на землю і основні засоби виробництва. За їхніми пропозиціями аграрна реформа повинна зводитись до зміцнення державної і колгоспно-кооперативної власності і значних дотацій держави сільському господарству з метою зміцнення економіки колгоспів і радгоспів. Однак вони ігнорують той факт, що колгоспно-радгоспна система вичерпала потенціальні можливості свого розвитку і вступила в глибоку кризу. Земля, яка тривалий час була в державній власності і не мала свого господаря перетворилась в деградовану агроекологічну систему. Сьогодні в Україні 12 млн. га змитих земель, з них 9,5 га ріллі, 19,5 га дифляційно небезпечних. Значно знизилась гумусомісткість, погіршились їх фізично-хімічні властивості, знизився їх агротехнічний потенціал. Екологічна криза у взаємозвязку з економічною зумовили катастрофічний занепад сільського господарства.

Другий шлях економічних реформ, яким пішли республіки Прибалтики, це відновлення історичної справедливості і повернення землі тим і в тих розмірах, кому вона належала. Але з погляду інтересів селян, а вони повинні бути вирішальними при здійсненні аграрної реформи, це буде не справедливим, оскільки значна частина селян може залишитись без землі або стати малоземельними. Тому найбільш справедливим повинен бути третій шлях аграрної реформи - це роздержавлення і приватизація землі і майна, розвиток багатоукладної економіки і різних форм господарювання. Держава повинна добровільно відмовитись від монополії власності на землю та інші засоби виробництва і безоплатно передати її потенційним власникам, тобто селянам, які зможуть організувати свої власні селянські (фермерські) господарства, вступати з нею у колективні, кооперативні, орендні та інші господарства. Однак це не означає, що держава у своїй власності не повинна мати достатньої площі розораної землі, яку б вона могла продавати, здавати в оренду. В державній власності повинні залишатися окремі спеціалізовані, елітонасінницькі, плодорозсадницькі та інші господарства, а також господарства військових частин, науково-дослідних установ, вищих навчальних закладів, заповідних, рекреаційних, реабілітаційних, природоохоронних та інших територій.

Інвестиційна, цінова, податкова, рентна, фінансово-економічна і страхова політика повинна бути спрямована на поліпшення фінансово-економічного стану господарств і підприємств та підвищення рентабельності сільськогосподарського виробництва.

Здійснення аграрної реформи не можливо без комплексу організаційно-господарських заходів. На Львівщині, наприклад, успішному розвитку аграрної реформи сприяли розроблена і реалізована «Програма приватизації майна і землі в агропромисловому комплексі Львівської області», створення Центру приватизації та аграрної реформи, Львівської аграрної палати, науково-впроваджувального «Агроцентру», інформаційно-ресурсного агроцентру Львівського АПК, Стрийського «Маслосоюзу», Агентства з розвитку агросервісу та інших. Більшість із названих структур працювали ще до 1939 р. і сьогодні поновлюють свою діяльність.

В другому розділі «Структурна перебудова земельних відносин і їх вплив на формування і розвиток нових господарських і підприємницьких структур» розглянуто шляхи формування і розвитку нових господарських і підприємницьких структур, поглиблення інтеграційних процесів у сільському господарстві України, проаналізовано зарубіжний досвід здійснення аграрної реформи і можливість його використання в Україні.

У дисертації показано, що в процесі здійснення аграрної реформи закладаються основи формування і розвитку нових підприємницьких структур і форм організації виробництва, що мають інституціальний характер. Вони під впливом нових суспільних та індивідуальних інтересів і економічних стимулів реформуються в якісно відмінні від попередніх організаційні структури, набирають масовості і викликають до життя дію відповідних їм механізмів, в тому числі і конкуренцію як у власному середовищі, так і з попередніми господарськими структурами. Все більше відчутну роль починають відігравати механізми регулювання економіки через балансування попиту і пропозиції, пригнічення інфляції та інші.

В ході структурної перебудови та реорганізації колгоспів і радгоспів створювались і інші організаційні форми спільного господарювання і підприємницької діяльності. Досить сказати, що в Україні було організовано понад 1300 різного роду спілок, асоціацій та багатьох інших форм, які продовжують функціонувати. З їх загальної кількості 835 становлять спілки селянських господарств, 296 - спілки селян-пайовиків та інші. Найбільша їх кількість створена в західних областях України. В процесі реформування земельних відносин і колективних сільськогосподарських підприємств сформувались нові господарські і підприємницькі структури: товариства з обмеженою відповідальністю, які широко використовують фонд земельних та майнових паїв колишніх членів колективного господарства чи сільськогосподарського підприємства; командитні товариства з відносно малою кількістю учасників із повною відповідальністю за результати господарської і комерційної діяльності та відносно великою кількістю учасників з обмеженою відповідальністю. Товариства подібного типу могли б залучати на правах оренди земельні і майнові паї інших членів реформованих колективних господарств і сільськогосподарських підприємств; селянські (фермерські) господарства, що широко використовують земельні паї колишніх членів реорганізованих колгоспів і радгоспів.

На території Львівської області функціонує 1317 селянських фермерських господарств, які мають у користуванні 22,4 тис. га землі. Середній розмір фермерського господарства становить 18 га сільськогосподарських угідь. Проблема малоземелля в них вирішується шляхом залучення оренди земельних паїв членів колективних господарств.

За рахунок розширення присадибних ділянок селян та одержання ними у приватну власність земельних часток у натурі на Львівщині сформувався приватний сектор аграрної економіки, в якому вже виробляється майже 30% валової продукції. У 1997 р. тут вироблено 22,8% зерна, 25,6 - цукрових буряків, 98,7 - картоплі, 94,9 - городини, 73,6 - мяса в живій вазі, 87 - молока. Постійно функціонують агентства з реструктуризації та розвитку сільського господарства (рис. 1) та служба сприяння розвитку дрібних селянських господарств (рис. 2).

В умовах багатоукладної економіки поглиблюються інтеграційні процеси: комбінування, кооперування і комплексування виробництва. Найбільшого розвитку ці процеси набули у тваринництві, де сформувались різні обєднання по виробництву і переробці тваринницької продукції; також сформувалися обєднання по виробництву комбікормів і відгодівлі великої рогатої худоби та свиней, виробництву і переробці молока і мяса. До числа таких обєднань можна віднести: скотарсько-аграрно-територіальне товариство «Бердичівське» Житомирської області, виробничо-торговий концерн «Привілля» Луганської області, «Колодяжний бекон» Житомирської області, агропромислове формування «Приватна фірма «Біляки» Львівської області та багато інших. На сьогодні все більш актуального значення набувають теоретичні та методологічні розробки нових раціональних форм організації виробництва і господарювання, а також способів і методів комбінування, кооперування, комплексування та інтегрування виробництва, вибору оптимальних варіантів їх поєднання з врахуванням сукупності соціально-економічних, фінансових, ресурсних, політичних та інших умов і організаційно-технологічних особливостей виробництва. У звязку з цим назріває необхідність вивчення зарубіжного досвіду здійснення аграрних реформ і зокрема розвитку різних інтеграційних процесів та формування підприємницьких і господарських структур. Досвід Німеччини, Польщі, Угорщини, Чехії і Словаччини, республік Прибалтики дає можливість сформувати науковообгрунтовану концепцію аграрних перетворень і формування різних інтеграційних, підприємницьких і господарських структур.