Вчення про людину у філософії Георгія Кониського і Григорія Сковороди - Автореферат

Актуальність теми дослідження зумовлена пошуками українською культурою і філософією засад національної самоідентифікації та певних орієнтирів індивідуальної свідомості, коли набуває особливої ваги сукупність таких “вічних” питань, як сутність людини, сенс її життя, місце і статус у світі, суспільстві, виховання людини розумної, діяльної, такої, що може бути щасливою. Ця епоха стала важливим пунктом в еволюції вчення про людину, коли традиційна теологічна проблема “Людина - Бог” переростає у світоглядну проблему “Людина - Бог - Всесвіт”, що й визначає коло всіх тогочасних наукових та філософських пошуків, а заразом закладає підвалини для виникнення нового типу діяча культури - активного учасника вітчизняного суспільного й культурного розвитку. Але, виходячи із основного завдання дисертаційного дослідження, ми не ставимо на меті осягнення специфіки свідомості барокової епохи в усій її розмаїтості, а будемо спиратися на низку прикметних для цього часу філософських текстів, зокрема, на праці найяскравішого діяча того часу Григорія Сковороди, а також малодосліджений філософський доробок його попередника і вчителя Георгія Кониського. Сковороди, що дає можливість встановити, які з тогочасних, поширених у вітчизняній філософії, ідей вплинули на формування світогляду мислителя, в чому він пішов далі, в чому полягає відмінність і самобутність його концепції. Сковорода поставив ці завдання у центр своїх смисложиттєвих пошуків, плідно трансформуючи етичну складову філософських пошуків свого вчителя Г. Кониського.У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь розробленості проблеми, визначено обєкт, предмет, мету і завдання дослідження, сформульовано теоретико-методологічну основу, елементи наукової новизни положень, які виносяться на захист, окреслено теоретичне й практичне значення роботи, подано дані щодо апробації та публікації результатів дослідження. Ще з Х ст., після запровадження на Русі християнства, антропологічна проблематика стає центральною у філософських роздумах тогочасних мислителів, а світоглядна орієнтація зміщується на осмислення духовного світу людини. Інтерес же до людської особистості з гармонійно поєднаними духовним і тілесним началами, утвердження сприймання людини як неповторного індивіда, творця самого себе в Україні відбулося у XV ст., коли в елітарних освічених колах зявляються діячі, так звані ранні гуманісти, які пишуть латинською мовою, орієнтуються на Західну Європу, не пориваючи при цьому з національним ґрунтом. Саме “внутрішній” людині відводили провідну роль у справі творіння людиною самої себе, у формуванні себе як духовної особистості, яскраво вираженої індивідуальності, здатної своїм творчим потенціалом і вмінням досягти реалізації життєвої мети, уподібнитися Богові. І тільки їх гармонійне поєднання і застосування могло, на думку тогочасних українських мислителів, сформувати таку людину, що щастя земного життя вбачає в благах долі, тіла й душі (багатство, почесті, добре імя або слава, влада, здоровя) та досягненні блаженства через “ясне бачення Бога”.„Мікрокосм - найголовніший світ сковородинівського Всесвіту” зазначено, що особливе місце у власній екзегетичній практиці Г.Сковорода відводить інтерпретації образу людини. Запозичивши з античної традиції концепцію мікрокосму, згідно з якою тіло й душа людини вважаються замкнутою і цілісною системою, що в ній відображується макрокосм, мислитель розглядає людину як виразника основних космічних принципів. Як і Всесвіт, людина складається з матерії і форми, але тільки завдяки Богу пасивна та несамостійна людська матерія здобуває форму й життя. Сковорода поціновує людину як універсальний символ життя, як посередника поміж небом і землею, як персоніфікацію Божественної енергії. „Досягнення істини та усвідомлення призначення людини через самопізнання” розглянуто пізнавальні аспекти вчення Г.Сковороди.Аналіз вчень про людину, що побутували в Україні в XV-XVIII ст., є важливою складовою створення цілісного уявлення про розвиток вітчизняної культурно-філософської спадщини. Творчість ранніх українських гуманістів дає можливість реконструювати ренесансно-гуманістичну концепцію людини як частки природи з гармонійно поєднаними духовним і тілесним началами, що засвідчувало зміну напряму розвитку філософської думки від містичного само-і Богопізнання та “життя в істині” до поступового усвідомлення необхідності пізнавати обєктивний світ і його природні закономірності за допомогою людського розуму. Вітчизняні гуманісти, залишивши осторонь проблеми світобудови й природи, зосередились переважно на проблемах людської особистості, її самоутвердження у світі, суспільстві, на проблемах етики, громадського служіння, розкриття власних творчих сил, досягнення гармонії людини й природи, земного й небесного, духовного й тілесного світів. Сенс життя людини вони вбачали вже не лише у націленості на Богопізнання, а й в утвердженні в земному житті, що, на їхню думку, могло наблизити до Бога й сприяти здобуттю щастя. Згідно з його вченням людина, що є мали

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ