Вчені архівні комісії в Україні: історія, діяльність, здобутки (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) - Автореферат

Масовий науковий рух, започаткований діячами вчених архівних комісій, охоплював сотні аматорів-пошуковців і суттєво вплинув на подальший розвиток вітчизняного краєзнавства, зробив вагомий внесок у скарбницю вітчизняної історичної науки. Проте вивчення спадщини, залишеної архівними комісіями, ще донедавна вважалося чимось другорядним, а фрагментарність наявних досліджень не давала можливості повноцінно оцінити різнобічну діяльність цих установ. Наукове опрацювання здобутків вчених архівних комісій дозволить обєктивніше і повніше висвітлити розвиток історичних досліджень в окремих регіонах, дасть можливість переосмислити роль провінційних культурних центрів у цьому процесі. Частина матеріалів зберігається в колишніх імперських архівах у Санкт-Петербурзі (Російському державному історичному архіві, Центральному державному історичному архіві Санкт-Петербурга, Санкт-Петербурзькому філіалі Архіву Російської академії наук, Відділі рукописів Російської національної бібліотеки). Предметом дослідження є діяльність вчених архівних комісій, що працювали в Україні, їх науковий доробок, засади функціонування, практичні дії у справі охорони і популяризації місцевих памяток, постаті найактивніших членів.До того ж, оцінку ГВАК давали переважно архівісти, які приділяли увагу лише архівній та археографічній роботі комісій. Окремим пунктом зазначалося, що комісії, незалежно від свого прямого призначення, можуть досліджувати будь-які інші памятки старовини. На зїзді представників ГВАК у 1908 р. було ухвалено черговий проект реорганізації комісій, відповідно до якого поле діяльності архівних комісій значно розширювалося. Відлучені від справ нагляду за архівами, музейного будівництва, охорони памяток, відчуваючи зростаючу конкуренцію з боку новостворених місцевих товариств, архівні комісії поступово втрачали вплив на цю сферу життя регіонів. В діяльності цієї комісії не було періодів підйому чи спаду, що пояснюється вдалим вибором керівництва комісії та наявністю значного числа активних членів.Це був період, коли на місцях сформувався прошарок провінційної інтелігенції, яка прагнула обєднати зусилля у справі дослідження історії, культури, природи свого краю. Архівні комісії поєднали наміри уряду здійснити це завдання без залучення будь-яких коштів та прагнення провінційних краєзнавців обєднатися у товариства, функції яких, через відсутність місцевих наукових обєднань, виконували ГВАК з їх широким колом дій. З іншого боку, відносна матеріальна самостійність, вільне трактування кола завдань дали архівним комісіям можливість визначати напрями своєї науково-практичної діяльності з урахуванням місцевих умов. Крім службовців, учителів, священиків, лікарів, дрібного панства до архівних комісій входили представники губернського керівництва, єпископату, столичні діячі, певним чином звязані з відповідним регіоном. Автономність дій, варіативність напрямів діяльності, залежн від регіональних відмінностей, різний термін існування окремих комісій ускладнюють узагальнення періодизації історії вчених архівних комісій.

Губернські вчені архівні комісії діяли наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Це був період, коли на місцях сформувався прошарок провінційної інтелігенції, яка прагнула обєднати зусилля у справі дослідження історії, культури, природи свого краю. Водночас, дедалі більше відчувалася потреба Російської імперії у реформуванні архівної справи. Архівні комісії поєднали наміри уряду здійснити це завдання без залучення будь-яких коштів та прагнення провінційних краєзнавців обєднатися у товариства, функції яких, через відсутність місцевих наукових обєднань, виконували ГВАК з їх широким колом дій.

Своєрідність архівних комісій полягала в організації їх роботи і підпорядкуванні центральним і місцевим органам. Вони мали статус державних закладів, залежних від центральних установ і місцевих органів влади, але здебільшого функціонували без урядової фінансової підтримки. З іншого боку, відносна матеріальна самостійність, вільне трактування кола завдань дали архівним комісіям можливість визначати напрями своєї науково-практичної діяльності з урахуванням місцевих умов. Такий урядово-громадський статус надавав архівним комісіям деякі переваги перед виключно урядовими або суто громадськими науковими організаціями. Адже в їхній роботі брали участь представники як державних органів, так і місцевої громадськості. Крім службовців, учителів, священиків, лікарів, дрібного панства до архівних комісій входили представники губернського керівництва, єпископату, столичні діячі, певним чином звязані з відповідним регіоном. Така колегіальність, з одного боку, урівноважувала можливі негативні дії чиновників, а з іншого - активізувала провінційний краєзнавчий рух, робила менш затратними наукові та памяткоохоронні заходи.

Широке тлумачення “Положення” 1884 р. дозволило членам архівних комісій розгорнути різноманітну науково-дослідницьку, охоронну, пропагандистську і координаційну роботу. Завдяки широті дій ці комісії швидко перетворилися у наукові товариства універсального спрямування, про що яскраво свідчать їхні друковані видання, що їх можна сміливо назвати своєрідними місцевими історичними енциклопедіями. На основі комплексного використання різноманітних джерел (архівних, археологічних, етнографічних, фольклорних та ін.) із залученням статистичних даних, результатів природознавчих розвідок відбувалося всебічне дослідження історичного минулого певного регіону.

За весь час існування інституту вчених архівних комісій їх число поступово зростало, формувалася справжня мережа однотипних наукових організацій. Це був суттєвий крок до запровадження єдиної державної системи уніфікованих установ, які опікувалися б усіма категоріями архівів та іншими памятками на відповідній території. Однак, незважаючи на типову структуру організації архівних комісій та універсальність їх діяльності, кожна з них мала свої характерні риси. І, хоча місцеві комісії були лише частиною загальноімперської мережі подібних установ, вони мають велике значення саме для історії України. Адже їх діяльність була цілком автономною і зосереджувалася винятково на дослідженні регіональної історії і вивченні місцевих памяток. Вчені архівні комісії, що діяли на теренах України, своєю діяльністю сприяли згуртуванню української нації напередодні вирішальних подій 1917-1920 років.

Автономність дій, варіативність напрямів діяльності, залежн від регіональних відмінностей, різний термін існування окремих комісій ускладнюють узагальнення періодизації історії вчених архівних комісій. Однак в історії існування системи архівних комісій можна виділити три періоди: 1884-1899 рр. - час становлення інституту архівних комісій, їх кількісного зростання, окреслення кола занять; 1900-1911 рр. - період подальшого росту кількості комісій, намірів реформувати їх діяльність в умовах глибинних зрушень у політичному житті імперії; 1912-1918(20) рр. - підпорядкування комісій Російському історичному товариству, зміни у системі їх фінансування, посилення координації дій та відповідальності за виконання обовязків, припинення діяльності.

Неможливо однозначно оцінити той внесок, що його зробили архівні комісії за десятиліття свого існування. У сучасній історичній науці превалює позитивна оцінка діяльності вчених архівних комісій, відкинуті ідеологічні штампи, уважніше розглядається спадщина, залишена діячами комісій (не тільки накопичені фактологічні матеріали, а й їх теоретичні розробки). Проте не слід замовчувати реальні недоліки роботи цих установ, безпідставно ідеалізуючи все, що зробили члени архівних комісій.

Саме архівно-археографічна діяльність губернських вчених архівних комісій викликала найбільш гостру критику дослідників. Звинувачення у масовому знищенні документів, подрібненні фондів, відсутності наукового підходу при відборі матеріалів і комплектації історичних архівів частково виправдовується матеріальною незабезпеченістю комісій, відсутністю досвіду їхніх членів, недосконалістю правової бази. Деякі недоліки мали субєктивний характер і залежали від особистих якостей дослідників. За радянських часів вчені архівні комісії почали ототожнюватися з архівним безладдям взагалі. Але головна причина того, що архівні комісії не вирішили поставлених перед ними завдань архівного будівництва, полягає у самій системі добровільної архівної служби, що спроможна була забезпечити лише часткове вирішення проблеми “архівного нестрою” в Російській імперії. Аматорство в архівній справі вже наприкінці ХІХ ст. було безперспективним, а безоплатна праця вела до безвідповідальності.

Губернські архівні комісії зявилися у перехідний для архівного та музейного будівництва період і самі стали установами, що переходили від спорадичних дій одинаків до державної організованої системи наукових досліджень. Їх “тимчасовість” була обумовлена самим розвитком вітчизняного культурного та наукового життя. Подальша розбудова архівної справи щораз більше вимагала створення реальної державної архівної системи. Охорона памяток також повинна була отримати законодавче оформлення. Музеї, поступово відходячи від рівня “древлесховищ”, набували наукового характеру і потребували ширшої державної підтримки.

Однак, зважаючи на всі вади у роботі комісій, недосконалість їх як установ, створених для розбудови регіональної архівної служби, слід підкреслити, що позитивні наслідки діяльності всього інституту вчених архівних комісій набагато перевищують їх недоліки. Зусиллями членів архівних комісій було збережено десятки тисяч історичних справ, сотні памяток старовини, створено історичні архіви, організовано музеї, бібліотеки. Сторінки наукових видань комісій зберегли документи, які не залишилися в оригіналах. Архівні комісії стали великою школою досвіду для сотень майбутніх архівістів, музеєзнавців, археологів, етнографів. Вони певним чином сприяли розвитку демократичного руху та національної самосвідомості української нації.

Щодо конкретних завдань у справі подальшого дослідження історії губернських вчених комісій України, то було б слушно здійснити перевидання деяких, найбільш цікавих, публікацій з праць місцевих комісій, а також скласти загальний анотований покажчик праць ГВАК, що діяли на теренах України.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ТА ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ВІДОБРАЖЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА: 1. Дослідження памяток українського козацтва губернськими вченими комісіями України (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.) // Нові дослідження памяток козацької доби в Україні. - Вип.6. - К., 1997. - С.49-60.

2. Памяткоохоронна діяльність вчених архівних комісій України // Вісник Українського товариства охорони памяток історії та культури. - 1998. - №2. - С.23-37.

3. Внесок вчених архівних комісій України у розвиток історичного краєзнавства на Україні // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - Вип.8. - К.: Рідний край, 1999. - С.41-46.

4. Вклад вчених архівних комісій у розвиток мережі місцевих музеїв України // Музей на рубежі епох: минуле, сьогодення, перспективи. - К., 1999. - С.35-37.

5. Історіографія вчених архівних комісій України (в контексті генези вітчизняної історичної науки) // Наукові записки [Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України]. - Т.4. - К., 1999. - С.350-372.

6. Київська вчена архівна комісія // Київська старовина. - 2000. - № 4. - С.140-150.

Размещено на .ru