Франкове заперечення постулатів модернізму (не лише польського, але й українського та західноєвропейського). Популярність літературно-критичних статей Франка. Відношення українського письменника до нової літературної моди, очолюваної С. Пшибишевським.
Перші виступи Івана Франка з питань польської літератури зявились на початку 80х років (18811882 pp. в журналі «Світ» він висловлює ряд цікавих суджень про М. Конопницьку і Г. Сенкевича, у 1885-1887 pp. були опубліковані його статті українською і польською мовами - «Адам Міцкевич в українській літературі», «Йосиф-Богдан Залєський», «Поезія Яна Каспровича», «Польський селянин в освітленні польської літератури» і т. д. На той час він був уже загальновідомим у польських громадських і літературних колах як один з редакторів польської робітничої газети «Праца» (1878- 1881); як автор брошури «Що таке соціалізм» (1878), яка до виходу відомої праці ДІКШТЕЙНАМЛОТА була найкращою публікацією польською мовою, що популяризувала економічне вчення Маркса як співавтор (разом з Б. Червенським і Б. Спаустою) «Програми польських і українських соціалістів Східної Галичини» (1880); зрештою, як «проскрібований», небезпечний соціаліст, що мав тісні контакти з російською і польською революційною еміграцією («Вперед», «Рувносць», «Пшедсьвіт», група Плеханова «Визволення праці»). А головне - був відомий численними оповіданнями з життя трудящих, бориславським циклом творів, революційною лірикою.
Праці Франка з польської літератури, а також його публіцистичні статті, присвячені польському питанню, утверджували революційно-демократичні ідеали й були спрямовані проти словянофільських і ліберально-буржуазних гасел «примирення з поляками».
Річ у тому, що з кінця 70х і початку 80х років під загрозою революційного пролетарського руху навіть серед ретроградних кіл лунають заклики «до згоди з поляками». Тепер про небезпеку «польської інтриги» мовчали «Русский вестник» і «Московские ведомости» Каткова. Польські реакціонери, налякані революційним рухом, домовляються з тим же Катковим про спільну боротьбу із «спільними ворогами». У відомому листі до редактора «Московских ведомостей» син Велепольського писав: «Революційна справа в польському суспільстві ніколи не набрала б таких великих розмірів, якби вона не розраховувала на подібний революційний рух всередині Росії. Революціонери всюди однакові: червоні з поляків тримались заодно з червоними з росіян» .
Порозуміння українських і польських консервативних кіл проявилось, зокрема, в спробах переоцінки найважливіших фактів історії, що незабаром передається й літературі. Незалежно один від одного, але майже водночас національновизвольну боротьбу українського народу намагаються ревізувати П. Куліш у своїй «Мальованій гайдамаччині», «Хуторній поезії» (1881), «Крашанці» (1882) і Г. Сенкевич у романі «Вогнем і мечем» (1882).
Однак за сприянням кіл, що групувалися навколо таких видань, як «Русская мысль», «Вестник Европы», «Зоря», «Киевская старина», «Западнорусец» тощо, робота, розпочата «Отечественными записками», а на Україні - журналом «Світ» над популяризацією польської літератури, не була припинена. Твори Б. Пруса, Г. Сенкевича, Е. Ожешко, Т. Єжа, Ю. Крашевського, а також А. Міцкевича, Ю. Словацького, М. Конопницької друкуються майже в усіх російських і українських журналах, виходять окремими виданнями.
Ліберальна критика наполегливо домагається встановлення контактів з польськими позитивістами. Група позитивістів, - висловлював загальну думку ліберальної преси Р. Сементковський,- «зовсім не є представницею радикальних начал, як її люблять виставляти поляки, що дотримуються строго консервативних переконань, а, навпаки, щиро визнає існуючий порядок речей, вимагаючи поступового розвитку економічних, соціальних і політичних умов» . В іншому місці він писав, що в позитивізмі «полягає посереднє визнання благотворності того шляху, на який стала Польща завдяки останнім реформам російського уряду» . Ось чому не дивно, що ця преса наполегливо підфарбовувала великих польських реалістів у позитивістський колір. У цьому плані дуже характерні виступи критиків журналу «Западнорусец» і газети «Киевлянин». Даючи критичний розбір творів Сенкевича, редакція «Западнорусца» підкреслювала, що «соціалістичні маячіння не могли мати тут місця» , що для творів польського реаліста характерне лояльне ставлення до існуючого устрою. Особливо популярним було тут звертання до таких творів Ожешко, як «Примари», стаття «Патріотизм і космополітизм» тощо. Критик висловлював бажання, щоб письменниця не лише торкалася справ інтелігенції, а й розкрила «найнебезпечніше джерело» загрози для суспільного спокою, що «знаходиться в середовищі бідного робітничого класу міського народонаселення, який, не знаходячи місця за столом природи, починає, зрештою, ненавидіти старі і вільні державні конституції і прагне універсальної організації, яка дала б змогу восторжествувати праці над капіталом» .
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
