Військово-історична проблематика у працях української еміграції 1920-1939 рр. - Автореферат

Завдяки сприятливим умовам вітчизняні історики створили потужний пласт наукових праць, які неупереджено реконструювали передумови, хід і геополітичні наслідки Української національно-демократичної революції 1917-1921 рр. Водночас поза межами ґрунтовних узагальнень залишилося чимало сторінок військової історії новітньої доби, воєнно-історичні студії української військової еміграції. Справжнім національним феноменом, який вразив політиків і загалом суспільство західних держав, стало те, що після кількох років визвольних змагань розрізнені, змучені духовно і фізично, залишки армій Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки у складних умовах інтернування зуміли створити центри науково-освітньої діяльності. Щоправда, в драматичній історії України вже були прецеденти, коли її провідники з військом змушені були відступити за кордон і творити військову еміграцію в сусідніх країнах. За своєю чисельністю, широтою громадянського представництва та масштабами суспільно-політичної та військово-історичної діяльності ці процеси не можуть зрівнятися із хвилею військово-політичної еміграції, яку спричинили Перша світова війна та поразка Визвольних змагань 1914-1923 рр. Адже тоді за межами етнічних земель опинилося більше 100 тис. українців, з них близько 40 тис. військовиків. військова еміграція українська історія В умовах, коли землі України були пошматовані пятьма сусідніми державами, а її народ опинився під реальною загрозою існування як етносу, на еміграцію випало завдання продовжувати соціально-політичне й духовне життя нації, створювати і розвивати національні наукові школи, зокрема військово-історичну.Характерною особливістю радянської історіографії була її непримиренна спрямованість проти будь-яких проявів національно-визвольного руху в Україні, який розглядався крізь призму антирадянської діяльності, спрямованої на реставрацію при підтримці "міжнародного імперіалізму" влади "українських буржуазних націоналістів", "петлюрівців". У полі зору радянської історіографії була, насамперед, трудова еміграція, повязана з комуністичними, прорадянськими організаціями за кордоном, зокрема в Канаді та США, її звязок з ліворадикальним рухом у Західній України. ХХ ст., після розпаду СРСР і проголошення незалежності України, дослідники отримали доступ до спецфондів вітчизняних архівів і можливість обєктивно розробляти проблеми національно-визвольного руху, функціонування еміграційних державно-політичних і наукових центрів. Різні аспекти військово-дипломатичної діяльності, зовнішньої політики українських державних формувань та інших країн, перебіг і наслідки бойових дій різних армій, місце в цих процесах суспільної свідомості та наукової думки, загалом історичної памяті знайшли відображення у джерелах, які за походженням і видовими ознаками умовно поділено на такі групи: документи законодавчих і виконавчих органів влади, зокрема й військових; документи і матеріали армій УНР, Української держави, ЗУНР (стратегічні плани, накази); документи дипломатії та військових аташатів; пресові публікації; спогади, щоденники, листи; твори політичних, військових і громадських діячів; довідкові матеріали в енциклопедіях, збірниках, альманахах і календарях; аналітичні дослідження вчених. Сигарів, який восени 1920 р. опрацював Положення про цей важливий орган, метою якого було "дослідження воєнної історії України, збір воєнно-історичних матеріалів з сучасної боротьби за визволення та минувшини., заохочувати вояків та громадянство і поширення серед них історичних знань і любові до рідної Батьківщини".Вирішені наукові завдання й досягнута мета дослідження доводять, що в період між двома світовими війнами, коли Україна була пошматована сусідніми країнами, а її народ відчув реальну загрозу втрати етнокультурних ознак, саме еміграція продовжила розвивати вітчизняну культуру і науку, зокрема військово-історичну. Реалізації цих завдань сприяла наявність в її середовищі високоосвічених військовиків збройних сил УНР, Української держави, ЗУНР, а також журналістів і митців, які утворили в Польщі, Чехословаччині, Німеччині, Франції, Канаді й США низку фахових і творчих обєднань, наукових, вишкільних і видавничих центрів. Широкомасштабну воєнно-історичну роботу започатковано 1920-1922 рр. у таборах інтернованих частин Армії УНР у Польщі та Галицької армії у Чехословаччині. Домінуючою концепцією переважної більшості наддніпрянських істориків стало трактування Української революції виключно як революції національної, головною метою якої було осягнення незалежності України і збройний захист її суверенітету. Водночас військовики критично оцінювали діяльність лідерів Центральної Ради за нездатність своєчасно створити власні збройні сили та соціальну спрямованість її провідників.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Вирішені наукові завдання й досягнута мета дослідження доводять, що в період між двома світовими війнами, коли Україна була пошматована сусідніми країнами, а її народ відчув реальну загрозу втрати етнокультурних ознак, саме еміграція продовжила розвивати вітчизняну культуру і науку, зокрема військово-історичну. Реалізації цих завдань сприяла наявність в її середовищі високоосвічених військовиків збройних сил УНР, Української держави, ЗУНР, а також журналістів і митців, які утворили в Польщі, Чехословаччині, Німеччині, Франції, Канаді й США низку фахових і творчих обєднань, наукових, вишкільних і видавничих центрів. Широкомасштабну воєнно-історичну роботу започатковано 1920-1922 рр. у таборах інтернованих частин Армії УНР у Польщі та Галицької армії у Чехословаччині.

Домінуючою концепцією переважної більшості наддніпрянських істориків стало трактування Української революції виключно як революції національної, головною метою якої було осягнення незалежності України і збройний захист її суверенітету. Водночас військовики критично оцінювали діяльність лідерів Центральної Ради за нездатність своєчасно створити власні збройні сили та соціальну спрямованість її провідників. Найбільше уваги приділялося військовим проблемам державотворення: формуванню Армії УНР, її бойовим діям проти більшовицького та денікінського війська, аналізу невдач і поразок. Усі воєнно-історичні та мемуарно-аналітичні праці пронизані патріотизмом, вірою в остаточну перемогу українського народу. Поразка Української революції 1917-1921 рр. вважалася тимчасовою невдачею у стратегічному поступі за свободу і соборність земель. І хоча революція не досягла своєї мети, але внутрішньо змінила суспільство України, заклавши фундамент під сучасну політичну націю.

Левову частину наукових праць, розвідок і спогадів галичан присвячено проголошенню ЗУНР, першолистопадовому 1918 р. повстанню, українсько-польській війні 1918-1919 рр., становленню і бойовим діям Галицької армії на польському, більшовицькому і денікінському фронтах. Їх пронизували державно-соборницькі ідеї, а державотворення ЗУНР нерозривно повязувалося з Українською революцією на Наддніпрянщині.

У другій половині 1920-хх років історіографію Визвольних змагань поповнили також праці гетьманського, консервативно-державницького угруповання українського зарубіжжя, серед яких відзначено публікації В. Липинського, В. Кучабського. Події революції дослідники аналізували з точки зору того, наскільки її провідники зуміли консолідувати націю у боротьбі за державність. Причини поразки вони вбачали у прагненні провідників опиратися лише на певні соціальні групи в суспільстві, в недооцінюванні еліти, державницьких ідей, ролі сильної регулярної армії як гаранта незалежності.

І хоча історики дотримувалися різних державно-політичних концепцій, це не завадило їм створити органічні узагальнюючі та спеціальні праці, які є цінним джерелом для нинішніх дослідників новітньої доби. На відміну від радянської історіографії, вони обєктивніше аналізували весь комплекс проблем, повязаних з Українською революцією, але в їх розпорядженні було мало документальних матеріалів, що наклало відбиток на зміст досліджень, висновки, які нерідко мають суперечливий, дискусійний характер. У багатьох працях аналіз причин поразки визвольних змагань обмежується внутрішніми аспектами без урахування зовнішніх факторів, або ж навпаки. Автори більшості праць з оптимізмом розглядали майбутнє України, стверджуючи, що у ході збройної боротьби зросла національна свідомість народу, яка не давала згасати державно-соборному процесові у наступні десятиліття ХХ ст.

1. Фуртес О. Військово-історична робота в армії Павла Скоропадського / Олексій Фуртес // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крипякевича. - Львів, 2008. - Вип. 16. - С. 351-354.

2. Фуртес О. Українські військово-історичні студії у дорадянському Львові (1919-1939 рр.) / Олексій Фуртес // Воєнна історія. - Київ, 2008. - № 6. - С. 65-69.

3. Фуртес О. Головні напрямки дослідження літопису Української революції доби Центральної Ради: студії військової еміграції / Олексій Фуртес // Держава і армія. - Львів: Видавництво Національного університету "Львівська політехніка", 2008. - № 634. - С. 90-96.

4. Фуртес О. Історичко-мемуарний літопис УГА "Український Скиталець" 1920-1923 рр. / Олексій Фертес // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крипякевича. - Львів, 2008. - Вип. 17. - С. 117-124.