Військово-політична діяльність Симона Петлюри - Автореферат

Чільне місце серед них посідає постать Симона Петлюри, з імям якого повязана ціла епоха в історії визвольної боротьби українців за національну державність. Однак, з цим іменем повязано відродження військової традиції в Україні, хоча за фахом С. Феномен його особистості цікавий з наукового погляду, коли йдеться про роль Петлюри у національних та державотворчих процесах, вивченні практичного досвіду на посту лідера держави та армії, зясуванні бачення перспектив українського державотворення. Петлюри неможливо подати обєктивної і всеохоплюючої картини політичної та військової історії України ХХ ст., зрозуміти суспільно-політичні та ідеологічні аспекти боротьби. Дисертація повязана з науково-дослідницькою роботою з історії Збройних Сил України, яка проводиться кафедрою історії, теорії і практики культури Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка”.У наступні роки, у радянській історіографії, факти військово-політичної діяльності Петлюри будуть замовчуватися та фальсифікуватися. Петлюри, які кидають світло на еволюцію його поглядів щодо військового будівництва, дають змогу досліднику простежити ґенезу його політичних переконань. Петлюри, з огляду на його активну участь у державотворчих процесах в Україні періоду визвольних змагань, а також його діяльність в еміграції, постійно привертала увагу, як сучасних йому авторів, так і дослідників наступних десятиліть. Після відновлення незалежності в Україні розпочалося активне видання документів, повязаних із проблематикою 1917-1921 рр. Чільне місце займають збірники, присвячені військово-політичній діяльності С. Петлюри. Петлюри на посаді генерального секретаря військових справ УНР найкраще відображає “Вістник Генерального Секретарства Військових Справ УНР” (1917 р.), а на посаді Головного отамана - “Ставка” (1918 р.), “Українська Ставка” (1919 р.), “Вістник Української Народньої Республіки”, “Україна”, “Накази Головної Управи війська УНР” (1920).У дисертаційному дослідженні здійснено теоретичне узагальнення і вирішено наукове завдання, яке полягає у висвітленні особливостей та виявленні тенденцій військово-політичної діяльності Симона Петлюри в умовах боротьби за українську державність під час панування Центральної ради, Директорії, антибільшовицьких воєн та українсько-польської співпраці. Зясовано, що низка наукових праць, в яких розглядаються внутрішня та зовнішньополітична діяльність Петлюри, не позбавлена компартійних стереотипів “радянської” доби, однобоко трактується його історична постать, свідомо применшується роль Головного отамана та керівника Директорії в процесі відновлення державної самостійності України. Будучи у лавах УСДРП, він дотримувався усіх її програмних документів, політичних цілей щодо питань національного самовизначення України на автономних засадах у складі демократичної федеративної Російської республіки. Він розглядав імперську армію як проміжний етап переходу від загальноросійської армії, через екстериторіальні частини, до формування останніх за принципом національної ознаки, тобто до комплектування регулярних, боєздатних збройних сил Української Народної Республіки. Петлюра зайняв чільне місце серед політиків вищого державного рангу української республіки. історичний петлюра український державотворення

Основний зміст дисертації

У дисертаційному дослідженні здійснено теоретичне узагальнення і вирішено наукове завдання, яке полягає у висвітленні особливостей та виявленні тенденцій військово-політичної діяльності Симона Петлюри в умовах боротьби за українську державність під час панування Центральної ради, Директорії, антибільшовицьких воєн та українсько-польської співпраці. В результаті авторка прийшла до висновків: 1. Значна кількість наукових праць, присвячених історії Української народної республіки та місця і ролі С. Петлюри у ході визвольних змагань, оцінки його військово-політичної діяльності не знайшли всебічного висвітлення, а тому залишаються полярними і сьогодні. Зясовано, що низка наукових праць, в яких розглядаються внутрішня та зовнішньополітична діяльність Петлюри, не позбавлена компартійних стереотипів “радянської” доби, однобоко трактується його історична постать, свідомо применшується роль Головного отамана та керівника Директорії в процесі відновлення державної самостійності України.

2. На початковій стадії розгортання української національної революції С. Петлюра належав до лівого крила її політичної палітри. Будучи у лавах УСДРП, він дотримувався усіх її програмних документів, політичних цілей щодо питань національного самовизначення України на автономних засадах у складі демократичної федеративної Російської республіки. У цей період, на відміну від колег по партії, його захоплював військовий аспект державного будівництва як результат глибокого усвідомлення його виключної значущості, особливо в умовах гострого військово-політичного протистояння. Він розглядав імперську армію як проміжний етап переходу від загальноросійської армії, через екстериторіальні частини, до формування останніх за принципом національної ознаки, тобто до комплектування регулярних, боєздатних збройних сил Української Народної Республіки.

3. Упродовж головування в УГВК С. Петлюра виявив себе ініціатором і талановитим організатором українського державотворення, особливо у сфері військового будівництва. Завдяки його старанням вдалося закласти підвалини регулярної армії УНР, досягнувши трансформації українізованих частин царської армії у територіальні війська українського республіканського війська. Ключовим вектором його діяльності була не лише військова реалізація, але й політична доцільність, започаткованої ним справи. Протягом літа - осені 1917 р. політичні та мілітарні погляди Петлюри зазнають помітної корекції. Він приходить до висновку, що слід відмовитися від концепції щодо заміни регулярних збройних сил загонами народної міліції та іншими цивільно-воєнізованими добровільними загонами. Широко обстоюючи ідею негайної розбудови регулярної української армії, сформованої на підставах загального призову та всенародної мобілізації, С. Петлюра зайняв чільне місце серед політиків вищого державного рангу української республіки. історичний петлюра український державотворення

4. Державницькі якості С. Петлюри у повною мірою виявилися у ході першої українсько-більшовицької війни. Хоч у цей період він не посідав державних посад, а відтак не ніс відповідальності за отриману поразку, однак відігравав важливу роль в організації оборони республіки. У найкритичніший момент, зумів організувати одну з найбільш боєздатних частин армії УНР - Гайдамацький кіш Слобідської України. У ході безпосереднього командування бойовими діями, виявив якості воєначальника здатного до прийняття неординарних рішень, а також доброго психолога, який розумів почуття своїх підлеглих. Саме в цей період його імя стало назавжди асоціюватися в широких народних верствах, зрештою як і серед ворогів, із культом української збройної сили. С. Петлюра проявив себе і як принциповий політик, який завжди відстоював свої погляди, але в водночас ніколи не ставив їх вище державних інтересів.

5. С. Петлюра був фактичним керівником антигетьманського виступу. Він провів низку заходів, скерованих на формування регулярної армії УНР, що уможливила переможний перебіг подій. Серед них численні універсали, директиви, відозви, накази, котрі ставали важливими чинниками та компонентами трансформації розрізнених, не завжди керованих, часто політично різновекторних, селянсько-робітничих воєнізованих загонів у боєздатну, регулярну, вишколену, ідейно налаштовану армію Директорії. Симон Петлюра досить чітко усвідомлював власну будівничу місію як фундатора держави та армії. Проте, державотворчі та армієбудівничі зусилля Петлюри постійно наштовхувалися на політичну розбіжність, нерозуміння, а подекуди і заздрість керівних очільників Директорії і передусім В. Винниченка. Політична та особиста конфронтація між чисельними українськими партіями, союзами та угрупуваннями була живильним джерелом політичного безладдя, постійних заколотів, зрад та бунтів, що нівелювало старання Петлюри організувати боєздатні військові сили УНР.

6. Вплив Головного отамана на планування військових операцій у ході другої українсько-більшовицької війни був ключовим, а відтак носив визначальний характер. Це не дозволило Директорії втратити остаточно владу та не скоритися більшовицькій навалі. На той час монополізація влади у його руках носила вимушений та тимчасовий характер і привела до покращення військового становища армії УНР на фронтах. Вузьке коло однодумців добре розуміло державотворчу безкомпромісність Головного отамана і тому біля нього гуртувалися ті, хто мав силу волі йти до переможного закінчення війни.

7. Військово-дипломатична діяльність С. Петлюри на завершальному етапі боротьби УНР за незалежність була ключовим вектором розгортання усієї національно-визвольної боротьби українського народу за державну незалежність. За умов більшовицько-білогвардійської військової блокади, антантівської міжнародної ізоляції, чисельних зрад як однопартійців, так і польових командирів УНР, фактичного розпаду Директорії та постійної зміни урядів, прикінцевого зречення галичан, Головний отаман змушений монополізувати військово-політичну владу не у власних амбіційних цілях, а з єдиною метою - збереження державної самостійності України. Перебуваючи у вимушеній еміграції, Петлюра розгорнув широку дипломатичну діяльність, спрямовану на доформування республіканської армії, визнання світовою спільнотою української самостійності та укладення українсько-польського військово-дипломатичного союзу. Глибокі державницькі переконання керівника Директорії змусили його піти на значні територіальні поступки, відповідно до Варшавської угоди, щоб вибороти для України можливість подальшої збройної боротьби. Проте антиукраїнські настрої у Польщі, міжнародна ізоляція Української народної республіки, білогвардійська непоступливість залишили армію УНР один на один із російським шовінізмом, відтепер вміло закамуфльованим комуністичною доктриною. Керовані Петлюрою республіканські війська змушені залишити терени Східної України з надією швидко переформуватися, доозброїтися і продовжити самостійну війну з більшовиками. Однак польська сепаратна угода 1921 р. із російськими більшовиками унеможливила подальше розгортання бойових дій, а відтак поклала край державним сподівання українців.

8. Ключове підґрунтя військової доктрини Української народної республіки створив найвизначніший її керівник - С. Петлюра. Йому належала концепція як військово-адміністративної структури збройних сил молодої республіки, так і напрацювання та реалізація їх стратегічних і тактичних підвалин. Його зусиллями розпочалася трансформація українських частин царської армії у військові сили незалежної української республіки. Він утворив перші регулярні збройні загони УНР, що стало прикладом для формування боєздатного республіканського війська. Будучи очільником військових інституцій УНР на всіх етапах визвольних змагань, Петлюра здолав хибне переконання щодо недоцільності утримання регулярних військ, доклав найбільше зусиль для перетворення розрізнених повстанських загонів у керовані з єдиного центру, діючі на постійній основі, збройні частини республіканців. Його перу належала розроблена практика і теорія організації збройних сил УНР, як єдиного захисника інтересів української державності. Зазначена військово-політична концепція С. Петлюри, програма та ідеологія відповідали потребам державотворчої парадигми українства. В узгодженості політики та військової стратегії, всебічній підготовці армії та населення до військової служби, головний отаман вбачав запоруку успіху у боротьбі за утвердження незалежної соборної української держави.

1. Костишин Е.І. Політична та військова зумовленість польсько-українського союзу Пілсудський - Петлюра 1920 року / Емілія Костишин // Військово-науковий вісник Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. - вип. 14. - Львів, 2009. - С. 38 - 48.

2. Костишин Е. І. Єврейське питання у часи Директорії Української народної республіки / Емілія Костишин // Всеукраїнський науковий журнал “Мандрівець”. - 2010. - № 4. - С. 33 - 37.

3. Костишин Е. І. Військово-політична діяльність Симона Петлюри у період Центральної ради / Емілія Костишин // Наукові праці історичного факультету Запорізького Національного університету Запоріжжя: ВНУ. - 2010. - вип. XXIX. - С. 48-53.

4. Костишин Е.І. Симон Петлюра та політичний курс Директорії УНР (кінець 1918 - сер. 1919 рр.): зовнішньополітичний аспект / Емілія Костишин // Історичні студії Волинського Національного університету ім. Л. Українки. - вип. ІІІ. - Луцьк, 2010. - С. 58 - 64.