Основні завдання військово-політичної діяльності Директорії по забезпеченню життєздатності політичного режиму, поглибленню української національно-визвольної революції. Пошук УНР свого місця в геополітичній системі інтересів після Першої світової війни.
При низкой оригинальности работы "Військово-політична діяльність Директорії УНР (1918 – 1920 роки)", Вы можете повысить уникальность этой работы до 80-100%
Предметом дослідження обрано процес формування військово-політичного курсу Директорії, еволюцію його основних напрямків, військово-політичні аспекти реформування Збройних Сил України. Отже, нижня хронологічна рамка дисертації концептуально тісно повязана з виникненням національно-демократичної опозиції Гетьману, з якої згодом утворилася Директорія, а верхня - з остаточною втратою Директорією контролю над Україною і переходом усіх державних органів УНР за кордон, що означало закінчення третього етапу Української революції 1917 - 1920 років. Наукова новизна пропонованої роботи полягає в тому, що в ній вперше у вітчизняній історіографії комплексно досліджено військово-політичну діяльність Директорії УНР 1918 - 1920 років, зокрема: - до наукового обігу введено невідомі і маловідомі історичні документи з різноманітних джерел, які дозволили відтворити обуєктивну картину конкретно-історичної обстановки, в якій здійснювалась військово-політична діяльність Директорії УНР; Написані здебільшого у 20 - 40-х роках, незважаючи на певний субєктивізм, їхні праці є цікавим і важливим дослідницьким матеріалом, що подає як загальний огляд подій 1917-1920 років в українських землях, так і, певною мірою, торкається проблем військово-політичної орієнтації України, зокрема в добу Директорії. Торкаючись проблеми військово-політичної діяльності Директорії і ступеня її розробки радянською історіографією, зауважимо, що предметом дослідження істориків була боротьба більшовиків проти Директорії за перемогу радянської влади в Україні.Прихід Директорії до влади в Україні збройним шляхом наприкінці 1918 року був обєктивно обумовлений революційними суспільно-політичними процесами 1917-1920 років в країні, а також кардинальними змінами у світі після закінчення Першої світової війни. Саме боротьба між такими принциповими категоріями, як "соціалістичний лад за будь-яку ціну" і "суверенна держава як самодостатня мета", складали трагічний елемент у наполегливих, інколи відчайдушних, проте, на жаль, мало ефективних пошуках ватажками Директорії власного військово-політичного та соціально-економічного курсу. А винахід компромісного "трудового принципу" як моделі суспільно-політичного розвитку України слід розглядати тупиковим напрямком, який запропонували країні її провідники. Одним із провідних факторів, що відбивався на військово-політичному курсі Директорії, була наявність гострих суперечок у складі цього державного органу. Одним із визначальних чинників суспільно-політичного життя в Україні доби Директорії було домінування і навязування українцям чужої, привнесеної ззовні культурно-політичної моделі розвитку.
Вывод
Прихід Директорії до влади в Україні збройним шляхом наприкінці 1918 року був обєктивно обумовлений революційними суспільно-політичними процесами 1917-1920 років в країні, а також кардинальними змінами у світі після закінчення Першої світової війни. Директорія була утворена провідниками УНС з метою організації повстання проти П. Скоропадського, але вона не мала чіткої програми державотворення. З перемогою Директорії і відновленням УНР ішов процес реставрації просоціалістичного, на відміну від щойно ліквідованого консервативного, курсу розбудови української державності. Отже, соціалісти черговий раз отримали історичний шанс реалізувати не тільки свої ідеологічні постулати, а й розвязати споконвічне питання щодо забезпечення умов існування власного народу в незалежній державі. Саме боротьба між такими принциповими категоріями, як "соціалістичний лад за будь-яку ціну" і "суверенна держава як самодостатня мета", складали трагічний елемент у наполегливих, інколи відчайдушних, проте, на жаль, мало ефективних пошуках ватажками Директорії власного військово-політичного та соціально-економічного курсу. А винахід компромісного "трудового принципу" як моделі суспільно-політичного розвитку України слід розглядати тупиковим напрямком, який запропонували країні її провідники. Він обєктивно вів до втрати самостійності УНР.
Одним із провідних факторів, що відбивався на військово-політичному курсі Директорії, була наявність гострих суперечок у складі цього державного органу. З одного боку - ліворадикальне крило на чолі з В. Винниченком, з другого - більш помірковане угрупування С. Петлюри. Між ними розгорілася боротьба за опрацювання і практичне втілення того військово-політичного курсу, який ці дві "партії" вважали за тих умов найбільш оптимальним.
Коли С. Петлюра за обєктивних причин біля керма держави змінив свого опонента В. Винниченка, змінився і військово-політичний курс УНР. У внутрішній політиці ця подія позначилась низкою урядових криз, а головне - поступовою трансформацією політики "трудового принципу" і прийняттям на озброєння ідей "європейського парламентаризму". У зовнішній політиці - перехід від так званого "нейтралітету" УНР у боротьбі між Антантою і Радянською Росією до активних кроків назустріч вимогам західних країн.
Одним із визначальних чинників суспільно-політичного життя в Україні доби Директорії було домінування і навязування українцям чужої, привнесеної ззовні культурно-політичної моделі розвитку. Мова йде про багатовікову відсутність української державності і повязані з цим негативні наслідки для українського народу. Надзвичайної гостроти набувало питання прихильності до Директорії таких рухливих і визначаючих політичний клімат у державі прошарків, як селянство і робітничий клас. Директорія, усвідомлюючи актуальність згаданої проблеми, намагалася докладати максимальних зусиль, аби задовольнити економічні, політичні, культурні потреби цих верств суспільства. На жаль, влада за умов економічного та політичного хаосу, що був спричинений зовнішньою агресією, не змогла збалансовано запровадити намічені нею численні законодавчі кроки, перетворивши теорію у практичну реальність. Цим, звісно, негайно ж скористалися вороги УНР.
У добу Директорії українські землі стали перехрестям геополітичних інтересів протилежних сил і блоків. Тут змагалися, зазіхаючи на українські природні і людські ресурси, Радянська Росія і Антанта зі своїми союзниками. Розклад політичного пасьянсу в світі змушував українство знаходити такі центри політичного тяжіння, які б допомогли закріпити здобутки національної революції. Активне опрацювання свого військово-політичного курсу призводило до частих коригувань, навіть кардинальних його змін. Однак післявоєнна архітектура Європи складалась без урахування державотворчих прагнень українців.
Знаходячись у стані перманентної війни, під загрозою фізичного знищення УНР і самої влади Директорії, остання приділяла значну увагу створенню власних Збройних Сил, які були б покликані захистити українську державність. Процес їх утворення почався з повстання проти Гетьмана і не припинявся аж до кінця національно-визвольних змагань. Директорії, незважаючи на постійний брак озброєнь, продовольства, одягу тощо, вдалося створити реальне боєздатне військо.
Влада вирішувала паралельно триєдине завдання: військове будівництво, військово-політичні аспекти функціонування Армії, соціальний захист вояків і членів їх сімей. Чільне місце посідали військово-політичні аспекти життя Збройних Сил УНР. Треба було запобігти в умовах гострої боротьби за владу політизації війська, в той же час створити законодавче поле, яке дозволило б останньому, як одному з провідних соціальних інститутів, посісти належне місце в суспільстві і країні. Керівництво держави шукало оптимального політичного статусу Армії як стабілізуючого чинника суспільно-політичного життя УНР.
Говорячи про військово-політичний курс Директорії, слід зауважити, що його концептуальні засади досить часто формувались невиважено, без урахування і планування чітких стратегічних загальнодержавних пріоритетів, а виникали як запізніла реакція на той чи інший військово-політичний момент. Це зводило ефективність діяльності Директорії в цій царині до мінімальної і давало зайві козирі ворогам УНР. Однак за обставин зовнішнього ворожого оточення, внутрішньої контрреволюції Директорії вдалося зробити чимало, розбудовуючи за своїм розумінням українську державність, яка, на жаль, не змогла обєднати довкола цієї високої ідеї роздерте протиріччями і ворожнечею українське суспільство, не змогла посісти гідного місця в геополітичній системі Європи.
Список опублікованих праць дисертанта з досліджуваної проблеми
1. Яцюк М.В. Деякі юридичні аспекти розбудови Арміі УНР доби Директорії (жовтень 1918 - грудень 1919 рр.). // Вісник Харківського університету. № 401. Історія України. - Харків: Основа, 1998. - С. 67 - 77 (0,6 др. арк.).
2. Яцюк М.В. "Українське питання" на Паризькій Мирній Конференції 1919 року. // Вісник Харківскького державного університету. № 442. Історія України. - Харків: Видавничий центр ХДУ, 1999. - С. 104 - 110 (0,5 др. арк.).
3. Яцюк М.В. Пошук Директорією зовнішніх союзників у боротьбі за незалежність УНР (1918 - 1920 рр.). // Схід. - 1999. - №7 (31). - С. 29 - 33 (0,4 др. арк.).
4. Яцюк М.В. Директорія УНР: українська державність між молотом і ковадлом історії. - Панорама. - 1995. - № 40.
6. Яцюк М.В. Українсько-польський договір 1920 року // Тези XXVIII наукової конференції викладачів, аспірантів і співробітників Харківської державної академії міського господарства. - Харків: Сектор оперативної поліграфії ІОЦ ХДАМГ, 1996. - С. 68 (0,1 др. арк.).
7. Яцюк М.В. Дипломатія Директорії УНР щодо Угорщини в 1919-1920 рр. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Матеріали 49-ї студентської наукової конференції ХДУ.- Харків: Акта, 1997.- С.49 (0,1 др.арк.).
?aciauaii ia .ru
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
