Відтворення населення: регіональні особливості та стратегії реалізації життєвого потенціалу - Автореферат

Він повязаній з кризою фізичного і духовного здоровя населення, що відбивається у безпрецедентному зниженні тривалості життя, посиленні соціальних чинників захворюваності і смертності, погіршенні генофонду нації, негативному сальдо міжнародного міграційного обміну, перевагою «експорту» демографічних ресурсів. Тобто сьогодні реальна проблема полягає у наявності протиріччя між потребою соціуму в попередженні та зніжені негативних наслідків трансформації сучасного українського суспільства, які детермінують процес відтворення населення, і відсутністю не тільки відпрацьованих механізмів досягнення цієї мети, але й теоретико-методологічних та методичних розробок, що мають сприяти її вирішенню. Дослідницькою проблемою виступає протиріччя між потребою у наявності науково-обґрунтованої соціологічної теорії відтворення населення, методики вивчення цього процесу, що дозволяє системно і комплексно проаналізувати це складне суперечливе явище, визначити механізми його функціонування та розвитку, розкрити регіональні особливості, і фактичною відсутністю необхідних наукових розробок. Досягнення поставленої мети передбачало вирішення наступних задач: на рівні теоретико-методологічної розробки проблеми: - уточнення поняття «відтворення населення», упорядкування основних теоретичних уявлень соціологічного та демографічного знання про детермінанти розвитку суспільства та динаміку відтворення населення; Населення представлено в трьох вимірах: як цілісна генералізована соціально-територіальна спільнота, яка репрезентує загальнонаціональні тенденції його відтворення; як сукупність регіональних територіальних спільнот, що диференційована за специфікою джерел формування і характером відтворення населення; як сукупність локальних територіальних спільнот (на прикладі Одеської області і м.У першому розділі «Відтворення населення і відтворення соціального життя: теоретико-методологічні засади та обмеження» на макрорівні соціологічного знання здійснено порівняльний аналіз змісту категорій «соціальне відтворення» і «відтворення населення», узагальнено і систематизовано уявлення про роль «демографічних» факторів у соціальній еволюції. Відтворення населення (суть категорії «населення» є предметом другого підрозділу 1.2.), на противагу домінуючій у демографічній літературі тенденції, інтерпретується як масовий, безперервний триєдиний процес природного, міграційного і соціального рухів населення. «Закон духовно-демографічної детермінації» (доведений репрезентативними соціологічними і статистичними дослідженнями ООН по країнах Східної Європи і СНД більш ніж за 15 років) зниження соціальної активності населення, його фізико-генетичних якостей, життєздатності звязує з погіршенням соціального самопочуття населення. В другому випадку характер і результати відтворення населення (його чисельність, склад і специфіка поведінки) визначають ступінь соціальної солідарності соціуму, його «модальний соціальний характер», обумовлюють специфіку соціального розвитку. «Новий» регіоналізм: життєві потенціали територіальних спільнот як патерни консолідації соціуму» визначено зміст та співвідношення понять «регіон» і «регіоналізм»; представлено варіант ієрархії регіонів у різних сферах життєдіяльності соціуму.У дисертації відзначено відтворення населення в його функціональному значенні: як ресурсу і як фактора, що визначає і забезпечує цілісність соціальної системи. Соціальна система як та, що самоорганізується і самовідтворюється, реалізуючи властивість самозбереження, здатна забезпечити власний усталений розвиток у часі і просторі, відтворення власних демографічних ресурсів. Системи мають фундаментальну здатність звязаності існування: вони трансформуються під впливом власних структурних або зовнішніх факторів, постійно переходять в інший стан, а на макрорівні приймають ознаки якісно іншого системного утворення. Отже, зміна характеру відтворення населення, розглянутого як підсистема відтворення соціуму, принципово не може розглядатися як та, що сприяє дезорганізації або деструкції соціального організму. Стратегії реалізації життєвого потенціалу розглядаються як цільові настанови, спрямованість діяльності соціальних субєктів, регульовані сукупністю домінуючих цінностей соціальної спільноти, які історично формуються в процесі становлення і генези її ідентифікаційних практик і реалізуються в процесі її повсякденного життя.

Основний зміст роботи

У дисертації відзначено відтворення населення в його функціональному значенні: як ресурсу і як фактора, що визначає і забезпечує цілісність соціальної системи. Соціальна система як та, що самоорганізується і самовідтворюється, реалізуючи властивість самозбереження, здатна забезпечити власний усталений розвиток у часі і просторі, відтворення власних демографічних ресурсів. Системи мають фундаментальну здатність звязаності існування: вони трансформуються під впливом власних структурних або зовнішніх факторів, постійно переходять в інший стан, а на макрорівні приймають ознаки якісно іншого системного утворення. Отже, зміна характеру відтворення населення, розглянутого як підсистема відтворення соціуму, принципово не може розглядатися як та, що сприяє дезорганізації або деструкції соціального організму.

Населення в його власному соціальному значенні уявляє собою конкретно-історичну сукупність людей, істотними характеристиками якої є темпроральність і територіальність. Відтворення населення не існує поза його територіальною дислокацією із усіма соціальними розбіжностями та ступенями нерівностей, які випливають з нерівностей соціально-територіальної структури суспільства. Безперервний процес зміни генерацій (поколінь) людей повязаний також з безліччю часових ритмів (астрофізичними, історико-культурними, психологічними, біологічними) і здійснюється у певних геостратифікаційних межах. Автор доводить, що варіанти стратегій досягнення бажаного в умовах наростаючого ускладнення соціального простору, необмежені.

Стратегії реалізації життєвого потенціалу розглядаються як цільові настанови, спрямованість діяльності соціальних субєктів, регульовані сукупністю домінуючих цінностей соціальної спільноти, які історично формуються в процесі становлення і генези її ідентифікаційних практик і реалізуються в процесі її повсякденного життя. Сукупність стратегій реалізації життєвих потенціалів соціальних груп і спільнот складає патерни консолідації соціуму, обумовлює його адаптаційні та інтеграційні можливості. Ідентифікаційні практики та ієрархії базових і інструментальних цінностей населення визначають такі стратегії, а отже орієнтацію і модус розвитку системи в цілому. В умовах невизначеності системи соціальних пріоритетів і принципової дискурсивності ідентичностей (усвідомлюваних, вербалізованих і реалізованих у діяльності) територіальні ідентичності виступають ядром або центром, який визначає спрямованість і зміст поведінкової активності діючого субєкта. Саме сукупність регіонально диференційованих локальних ідентичностей, відображаючи дійсне прагнення субєктів до самореалізації, до інтенсифікації власних можливостей, виступає своєрідним гарантом розвитку українського соціуму у цілому, забезпечує його утворювальні та інтеграційні життєві потенціали.

«Демографічний хрест» (перетинання зростання кривої смертності і зниження кривої народжуваності) відобразив складність соціального розвитку України ще на початку девяностих років минулого століття. Сьогодні країна належить до категорії демографічно депресивних регіонів світу. Кількісні сторони та статистично фіксовані наслідки депопуляції кваліфікуються як вкрай несприятливі для населення країни. Неадекватні інтерпретації результатів Всеукраїнського перепису населення в їх етнонаціональному розрізі призводять до помилкових висновків щодо пріоритетів інституціональної регуляції відтворення населення.

Необхідні загальнонаціональні міждисциплінарні дослідження, які б дозволили більш докладніше визначити суттєве значення категорій «якість життя», «життєвий потенціал» та проаналізувати стратегії реалізації життєвого потенціалу, які формуються та відтворюються населенням України.

Размещено на .ru