Ліквідація у 1775 році Запорозької Січі - фактор, що обумовив системну колонізацію Придунав’я українцями. Перемога Романових над Портою у війні 1806-1812 років як причина включення Дунай-Пруто-Дністровського межиріччя до складу Російської імперії.
Урізноманітненню культурних процесів у Дунай-Дністровському сегменті Північно-Західного Причорноморя сприяло розташування краю на історично сформованих водних шляхах: Дунай повязує ці землі з Західною Європою і водночас є північним кордоном Балкан; Дністер, спускаючись з Карпат, є містком, що поєднує Придунавя зі стародавніми цивілізаційними осередками Європи; Чорне море відкриває шлях до Середземноморя і загалом світового океану; завдяки північно-причорноморській береговій лінії край інтегровано у східноєвропейську соціальну мережу та відкрито брами азійського простору. Відтак у регіоні, що був ареною змагань між імперіями - від Скіфії, Перського царства, Римської імперії (у ранній та пізній, візантійській, “версіях”), держав Османів і Романових до Радянського Союзу включно, - створювалась база соціальних новацій: політичні еліти чергових “державних господарів” краю вдавалися до пошуку способів убезпечення кордонів від струсів на етнічному, релігійному або соціальному ґрунті. Будучи периферією імперій, перебуваючи у віддаленні від столиць й адміністративних центрів, пересічно регіон жив “своїм” життям у багатьох самодостатніх мікросвітах, створених анклавами колоністів. Всупереч політиці обмеження української культури й українського слова та спробам відкинути у небуття колишню славу запорожців, що було характерним для решти українських теренів, саме тут, на Придунайських землях, влада змушена була поступитися своїми імперськими амбіціями і заради відродження краю - потенційного плацдарму для просування імперії у Південне Причорноморя, - лібералізувати своє ставлення до мешканців в етнокультурній сфері, сприяти встановленню мирних взаємин між представниками різних культур, формуванню у них лояльного ставлення до влади і створювати умови для задоволення їх бодай мінімальних господарських та культурних потреб. При цьому, як доводять історики, упродовж усього “довгого” ХІХ ст. простежується тенденція поєднання етнічних та соціальних рис у розвитку спільнот краю: приміром, українці, росіяни-старовіри, молдавани, болгари, гагаузи, албанці тощо представляли місцеве селянство; греки, євреї і вірмени переважно займалися торгівлею, а німці, швейцарці - млинарством, виноробством, ремісництвом; серед дворян та держслужбовців переважали росіяни, тощо.
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
