Українська мова в соціолінгвістичному аспекті - Автореферат

Національна академія наук УкраїниАвтореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук Роботу виконано на кафедрі української мови Національного університету “Києво-Могилянська академія” Офіційні опоненти: доктор філологічних наук Ставицька Леся Олексіївна, Інститут української мови НАН України, завідувачка відділу соціолінгвістики; Захист відбудеться 29 листопада 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 при Інституті української мови НАН України (м.Київ, вул.Грушевського, 4).Одним з основних обєктів соціолінгвістичних досліджень в Україні має стати українсько-російський білінгвізм, формування й розвиток якого відбувався під тиском асиміляційної політики Російської імперії в обох її іпостасях - самодержавній і комуністичній. Конфлікт, що характеризує сучасну мовну ситуацію України, поширення на її території двох мов, незсинхронізованість мовного розвитку Заходу і Сходу є наслідком радянської практики русифікації, лінгво-етнічної міксації, реалізацію якої в Україні й Білорусі полегшувала спорідненість їхніх мов з російською. Стан масової двомовності України, що має асиметричний характер, оскільки, за даними соціолінгвістичних опитувань, до білінгвів різного типу належать переважно українці, тоді як мовній поведінці росіян кодові перемикання не властиві, сформувався як перехідний етап в асиміляційному процесі, спрямованому на витіснення української мови російською. Надання українській мові статусу державної стало першим необхідним заходом у процесі дерусифікації й мовно-культурного відродження, проте через відсутність державної мовної політики, зокрема механізмів впровадження й контролю за виконанням Закону про мови в Українській РСР і 10-ої статті Конституції України істотних змін у мовній ситуації досі не відбулося. Слід врахувати при цьому й проблеми побутування інших мов на території України, проте, враховуючи відносно невелику їх питому вагу в мовному житті країни, а також деформації міжмовних відносин, успадковані від радянського періоду, коли у функції мови міжнаціонального спілкування в УРСР виступала не мова титульної нації, а мова загальноімперської інтеграції, ключовими у вивченні мовної ситуації України лишаються проблеми українсько-російської двомовності, диглосії й змішування мов.Вивчення українсько-російського білінгвізму, яке провадив у 1970 - 1980-х роках відділ російської мови Інституту мовознавства АН УРСР, виконувалося в рамках теми “Роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування” і було підпорядковано завданню посилення русифікації, тому повязувати із зазначеним опитуванням початок розвитку соціолінгвістичних студій в Україні, як це зроблено зокрема в енциклопедії “Українська мова”, вважаємо недоцільним. Певні дані щодо співвідношення у використанні української та російської мов в Україні містять два всеукраїнські соціологічні опитування. Одне з них провадив Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) упродовж 1991 - 2003 рр. Мета опитування полягала у визначенні регіональних особливостей поширеності вибору української чи російської мов з особливою увагою до виявлення розбіжності між етнічною самоідентифікацією респондентів та їхньою мовною поведінкою. Серію всеукраїнських опитувань, які також можуть бути джерелом вивчення мовної ситуації країни, оскільки вони включали й питання стосовно мовного вибору респондентів, провів у 1994 - 2001 рр. Інститут соціології НАН України в межах проекту „Україна на порозі ХХІ століття”. З початку 30-х років почався спланований наступ на українську й білоруську мови, що полягав у втручанні в їхній внутрішній розвиток, спрямований на нищення самобутніх рис цих мов і зближення їх з російською мовою.Починаючи з 1930-х років, більшовицька влада не обмежилася зовнішньою русифікацією, що поступово звужувала сфери застосування української мови. Отже, радянське керівництво, прикриваючись фальшивими пропагандистськими гаслами „рівноправності” національних мов, „невиданого” їх розквіту і „гармонійної” двомовності, в реальній політиці не тільки дотримувалося головної тези Валуєвського циркуляру, але й намагалося практично реалізувати її через примусове скеровування принципів лексикографічних, термінологічних та інших мовознавчих праць на поступове вилучення з української мови рис самостійної системи і зведення її до стану місцевої говірки, яка б відрізнялась від російської лише незначними фонетичними й лексичними рисами. Якщо останні спрямовувались на боротьбу з іншомовними запозиченнями, тобто мотивувалися уболіванням за збереження розвитку мови на питомій базі, то радянські мовні чистки фактично були війною з самою мовою. Українська мова нині переживає етап інтенсивної стильової розбудови: відроджується її конфесійний стиль, формується на нових засадах сучасний політичний дискурс, відбувається становлення військової термінології.

Основний зміст роботи