Українська мова серед інших слов’янських мов - Лекция

Українська мова серед інших слов’янських мов. Походження української мови (характеристика різних концепцій). Походження і розвиток мови. 5. К.: Видавничий центр «Академія», 2006. Ющук І.П. Українська мова: Підручник. Сучасні словянські народи, їхня етнічна спорідненість Словяни є найчисленнішою в Європі (в т. ч. етнічні ро­сіяни всієї Росії) групою індоєвропейських народів, спо­ріднених за походженням (генетично), мовою і культурою. Співвідношення між кількістю словян і носіїв словянських мов приблиз­но однакове, але в Україні значна, а в Білорусі переважна частина громадян користується російською мовою, у звязку з чим носіїв цієї мови більше, ніж росіян, а носіїв біло­руської та української мов менше, ніж білорусів і україн­ців. Аналогічний конгломе­рат, але значно раніше (з VII ст.), переживали інші племе­на (словянські, грецькі та романізовані іллірійсько-фра­кійські нащадки), внаслідок чого поступово формувалися македонці, яких лише в XX ст. було визнано як окрему словянську націю з власною мовою. Натомість більшість науковців не вважає окреми­ми словянськими націями боснійців і чорногорців, які розвинулися переважно в сербському етномовному середо­вищі і належать до південнословянських народів як на­родності. Ледь помітними залишаються на початку XXI ст. сліди колись відомого словянського народу кашубів, які поступово асимілювалися з поляками. У міжвоєнні роки її найактивніше обстоював угорський філолог О. Бонкало, а нині основним ідеологом цієї теорії виступає канадський історик П.-Р. Магочі. Отже, з огляду на історичні процеси і різні погляди щодо цього питання можна стверджувати про існування 16 словянських народів, які функціонують у різних стату­сах: 11 націй (росіяни, українці, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, македонці, серби, хорвати, словенці), що мають свої національні держави і мови; 3 народності, які не мають своїх державних утворень (серболужичани) або національних мов (боснійці та чорногорці); 2 етнічні групи, одна з яких остаточно втрачає свою етномовну спе­цифіку (кашуби), а інша набуває ознак відмінної від мате­ринських діалектів мови (русини), не маючи державного чи адміністративно-територіального оформлення. Якщо росіянам у складі Московської Русі, царської Росії та її наступника Радянського Союзу на сході, а полякам завдяки Речі По­сполитій і Польщі на заході словянських земель вдавало­ся зберігати й розвивати свої держави протягом багатьох останніх століть, то інші словянські народи або дуже давно мали власні державні утворення (наприклад, українці - Київську Русь і Запорозьку Січ, болгари - Болгарські царства), або й зовсім не мали їх (наприклад, македонці, словенці, кашуби). Демографічний склад і державно-територіальний розпо­діл словян на початку XX ст. подано в табл. 2.1 (за А. Супруном). Крім того, відбувається зменшення кількості ро­сіян у колишніх союзних республіках унаслідок повернен­ня частини з них після розпаду СРСР на свою історичну батьківщину і послаблення русифікації національних дер­жав пострадянського простору. Як зазначав Прокопій Кесарійський у VI ст., характеризуючи склавинів і антів, «за зовнішнім виглядом вони не відрізняються одні від інших.