Українські землі у складі Литви і Польщі (середина XIV – перша половина XVII ст.) - Курсовая работа

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ (СЕРЕДИНА XIV - ПЕРША ПОЛОВИНА XVII СТ.) Ослаблені монголо-татарськими нападами, роздроблені на окремі князівства українські землі на початку XIV ст. стали об’єктом експансії сусідніх держав. Передусім Литви та Польщі. Пізніше - Московського князівства, Кримського ханства, Туреччини. 1.1 Приєднання українських земель до Литви В процесі приєднання українських земель до Великого князівства Литовського історик О.Д.Бойко виокремлює кілька періодів. Кожний з яких мав певні особливості. Для боротьби з Тевтонським орденом розрізнені язичницькі литовські племена в середині XIII ст. під керівництвом князя Міндовга об’єдналися у єдину державу - Велике князівство Литовське. Внаслідок польсько-угорсько-литовської боротьби за галицько-волинські землі Польща отримує Галичину, Литва - Волинь. Пізніше, у 50-ті роки ХІV ст. скориставшись слабкістю Золотої Орди (у 1362 р. вона розподається на дві частини з кордоном на Волзі), литовці починають активно наступати на Придніпров’я. Цей наступ очолив брат Любарта - великий князь литовський Ольгерд (1345-1377 рр.), який проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». В історичній науці існують різні погляди щодо характеру литовської експансії, природи та сутності самої держави. На думку історика Б.Лановика, майже до кінця ХІV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб’єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Ураховуючи те, що власне литовські землі становили лише приблизно 10% Великого князівства Литовського, а литовці перебували на значно нижчому рівні суспільно-політичного і культурного розвитку порівняно з людністю приєднуваних територій, литовські правителі проводили досить ліберальну політику. За угодами, що укладалися з великим князем, руські князі зобов’язувалися служити йому як васали, а той, у свою чергу, обіцяв послідовно дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях; - руська (українська й білоруська) мова стала офіційною державною мовою литовської держави; - руською мовою велося все діловодство, складалися офіційні документи і писалися літературні твори; - в основі державної правової системи (Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.) лежали звичаєві писані норми українського права, тобто «Руської правди» та ті норми, які побутували у традиціях українського народу ще за доби Київської Русі; - зберігалися міцні позиції руського православ’я у Литовській державі. На практиці самоуправління українських земель обмежувалося господарськими справами, судочинством, опікою над церквою та іншими дрібними місцевими питаннями і не підривало компетенції центральної влади. Третій етап (1385-1480 рр.) - посилення централізму у Литовській державі і ліквідація залишків автономії українських земель. Подією, яка докорінно змінила становище південно-західних руських земель, стала Кревська унія (1385 р.). За цих умов Польща запропонувала Литві шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайло об’єднати сили двох держав. Ягайло активно взявся за втілення унії: - остаточно оволодів Галичиною (1358 р.); - відібрав землі галицьких бояр; - ліквідував українське право і встановив польську владу та суди; - впровадив латинську мову як офіційну; - надав привілеї і права польській шляхті та населенню, що сповідує католицизм. Нова унія вела до зміцнення литовсько-польського союзу і зростання дискримінації православного населення. В той же час, намагаючись позбавити Свидригайла підтримки з боку православних феодалів, Сигізмунд 15 жовтня 1432 р. урівнює їхні права з литовськими феодалами-католиками. Об’єднуючи навколо себе навколишні землі, воно перетворювалося протягом другої половини ХV ст. в єдину централізовану державу. З поваленням у 1480 р. татаро-монгольського іга Москва все активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». За цих умов на початку ХVI ст. московсько-литовське протистояння загострюється. У 1492 р. при переправі через Дністер шляхта розгромила повстанців, а Борулю захопили в полон. Становленню якісно нового рівня правових відносин у Великому князівстві Литовському сприяло створення на початку ХVII ст. писаного кодексу законів під назвою «Литовський Статут». Однак, в XVI ст. у церкві сталося багато подій, які принижували авторитет православної церкви, свідчили про її кризи. Смерть князя, на думку О.Бойко, стала своєрідним сигналом до нового вторгнення Польщі в українські землі. Загарбницькі плани підтримували три соціальні верстви Польщі: по-перше, магнати південно-східного регіону країни, які сподівалися поширити свої володіння на українські і білоруські землі; по-друге, католицька церква, яка прагнула здобути нових віруючих; по-третє, багаті міщани великих міст, зокрема Кракова, котрі воліли підпорядковувати собі важливі торгові шляхи в Галичині. Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Січі.