Цінна книга - Курсовая работа

Відсутність вітчизняних теоретичних узагальнень щодо понятійного апарату і термінології, усталеної методики організації та роботи з фондами книжкових памяток сьогодні, у період стрімкого зростання темпів інформатизації суспільства, з одного боку, та зростаючого інтересу до історико-культурних цінностей як органічної складової державності, з другого, нагально вимагають осмислення та оформлення цієї галузі книгознавчого знання, аналізу історії формування та стану роботи з книжковими фондами в бібліотеках, проведення комплексної експертизи книжкових памяток у музеях, бібліотеках, архівах і державної реєстрації їх як національного культурного надбання. Мета роботи передбачає виконання таких завдань: зробити загальну характеристику цінної книги дослідити літописи як цінні книжкові памятники; За ознакою соціально-культурної значущості виділяють групу документів, що одержали назву артефакт (лат. arte - штучно, factus - зроблений) - документ, що володіє особливою соціально-культурною цінністю, не властивою документу в цілому. Артефактні документи - це документні памятники, в т.ч. писемності, складові частина культурного надбання країни, народу, людства, що звичайно охороняються спеціальними законами [6, с. Основою віднесення документа до артефакта (памятника) може служити особлива цінність і унікальність змісту, передмови, супровідних статей, коментарів і т. п.

євангелія артефакт літопис памятка

Документний памятник - це ціннісна категорія, що охоплює результати людської діяльності, що значним чином відобразили культуру й історичні особливості тієї або іншої епохи та внаслідок цього стали обєктами ціннісного відношення.

У фондах бібліотек, архівів, музеїв, інформаційних центрів разом з цінними є нецінні документи - з обмеженим терміном зберігання.Цінність - це особлива соціальна значущість документа, перевага одного документа іншому за певною істотною ознакою або їх сукупністю.

Експертиза цінності документа здійснюється з урахуванням критерію цінності - комплексу науково обґрунтованих ознак, на підставі яких визначається цінність документа.

За ступенем цінності розрізняють такі види документів: цінний, особливо цінний, унікальний і рідкісний документ.

Цінний документ має політичне, соціально-економічне, наукове, культурне значення й на цій підставі підлягає державному обліку та прийому на державне зберігання.

Особливо цінний документ має для держави неабияке значення і незамінний при втраті.

Унікальний документ не має собі подібних за інформацією, що міститься в ньому, чи зовнішніми ознаками.

Рідкісний документ - зберігся або випущений у порівняно малій кількості примірників і має художню, наукову, культурну, бібліографічну чи іншу цінність.

Основною ознакою рідкісної книги є обмежена кількість існуючих або таких, що збереглися примірників видання, що мають особливу соціально-культурну цінність. Рідкість може мати природний або штучний характер. Природна рідкісність - це малий наклад цінної книги. Штучна рідкісність - спад накладу прямо пропорційно до віку книги. Якщо перша характеристика зумовлена обставинами видання книги, то друга - умовами побутування книги в суспільстві (зношуваність, знищення цензурою, стихійними лихами і т. ін.). Тут велику роль відіграє часовий чинник - документи найдавнішого періоду увійдуть до категорії рідкісних документів (видань, книг) [6, с. 74].

1.3

Книжкові і документальні памятки

Назва «Документальні памятники» походить від слова «документ» (лат. documentum - доказ, свідчення). Документами в розмовній мові називають ділові папери, посвідчення, юридично підтверджуючі який-небудь факт або право на щось. У прийнятому в науці сенсі слова під документом розуміють матеріальний носій запису (папір, фото- і кіноплівка, магнітофонна стрічка, перфокарта і т.д.) із зафіксованою на ньому інформацією, призначеною для її передачі в часі і просторі [7,5-10]. Відповідно документи можуть містити тексти, зображення, звуки, а з памятників писемності документальними визнаються не тільки акти органів державної влади і органів державного управління, але і інші письмові документи - рукописні і друкарські. Історичними памятниками, памятниками історії і культури або просто памятниками можна визнати все, що відобразила память про людей, є слідами їх діяльності. У цьому сенсі пишуть про памятники матеріальної і духовної культури. Термін «памятник» міцно закріпився в слововживанні, знайшов віддзеркалення в законотворчості, в музейній практиці, в науковий ужиток входить термін «памятникознавство». Памятник історії і культури, включений до складу музейних зібрань (який звичайно вже пройшов всі стадії наукової обробки), називають музейним предметом [20, с. 7-9].

Під «памятником» мають на увазі і ціннісну категорію, тобто те, що важливе для збереження памяті і подальшого розвитку культури, або обєкт природи, що розглядається як цінність. Документальними памятниками в цьому плані можна визнати всі документи, що зберігаються в державних архівах, музеях, бібліотеках і в суспільних сховищах.

Визначення ступеня цінності документального памятника - це визначення цінності історичного джерела. При цьому мається на увазі і зміст одержуваної історичної інформації (про те або інше історичне явище, подію, особу та ін.), і час створення памятника, і авторство, і історія його походження, побутування (тобто функціонування, розповсюдження, зберігання і вивчення), і зовнішні його особливості.

Істотною відмінною рисою документальних памятників є те, що вони можуть містити інформацію (іноді навіть унікальну) і про інші види памятників історії і культури (а також і про інші документальні памятники - опис або відтворення їх або їх фрагментів). У документальних памятниках виявляються дані про походження і особливості речовинних і інших видів памятників, їх функціонування, долю, їх виявлення і вивчення, зокрема, відомості і про музейні предмети [3, с. 24].

Книжковий памятник - видання, що поєднує в собі кількісні і якісні ознаки рідкісної і цінної книги. Це різновид документного памятника. Книга розглядається у ряді інших памятників історії і культури - наукових, літературно-художніх, образотворчих, архітектурних, музичних і т.д., - але як особливий памятник. Його специфіка визначається суттю книги як єдність опублікованого твору і способу його матеріального існування (видання).

Книжковий памятник може бути літературно-художнім, науковим та ін. Крім того, він несе інформацію про те, де, коли, ким він надрукований, прокоментований, поліграфічно виконаний відповідно до поставленого завдання і обєктивних можливостей - тобто інформацію про книжкову культуру часу, про відбиту в кожному конкретному виданні сучасну йому історію і культури суспільства.

Ціннісна характеристика книжкового памятника обумовлена поєднанням цінності твору і видання (наприклад, перше видання класичного твору). Вона не може визначатися тільки цінністю опублікованого твору (наприклад, звичайне, рядове видання класичного твору), оскільки створення твору - це не тільки книготворча діяльність. В той же час матеріальне втілення твору може у ряді випадків самостійно визначати цінність книжкового памятника (наприклад, чудово ілюстроване і надруковане видання видатного твору), оскільки тут йдеться про результат саме книготворчої діяльності.

Групу книжкових памятників складають видатні в історико-культурному відношенні видання: 1) створені на початкових етапах історії книги;

2) що втілили найбільш значні досягнення різних областей людської діяльності - соціально-політичної, економічної, технічної, наукової, культурної;

3) що дають уявлення про прогресивний розвиток самої книги, її репертуару, типів, видів, і редакторської підготовки, текстології, довідкового апарату, художнього оздоблення, поліграфічного виконання, матеріальної основи та ін. [6, с. 74-74].

Загальновизнаними центрами колекцій книжкових памятників є бібліотеки. Фонд рідкісних і цінних видань в бібліотеках складають наступні групи документів: стародавні рукописні книги різних періодів, манускрипти, інкунабули, палеотипи і т.д.; першодруковані видання країн сходу; видання XV-XII ст., надруковані глаголицею і кирилицею; західноєвропейські видання XVI-XVII ст.; українські національні видання (1574-1923 роки), надруковані цивільним шрифтом; першодруковані видання окремих регіонів України; видання, що є памятниками подій і епох великої історичної важливості (Парламентська республіка П. Скоропадського, Директорія, епоха Б. Хмельницького, визвольна революція 1917-1920 років, Велика Вітчизняна війна та ін.); перші і прижиттєві видання творів видатних учених, письменників, а також кращі їх перевидання; конфісковані і заборонені видання творів суспільно значущого змісту; книги з автографами видатних громадських діячів, вчених, письменників; особисті бібліотеки відомих діячів науки і культури, а також значні в історико-культурному відношенні бібліофільські зібрання; видання, оформлені і ілюстровані видатними художниками; видання в цінних художніх палітурках; кращі мініатюрні видання і видання незвичайних форм; документи, розмножені незвичайним способом (гравіровані, літографовані, гектографовані, з витканим текстом і т.д.); надруковані на особливих матеріалах (шовк, корок, кольоровий папір); тематичні колекції, що традиційно склалися, повязані з історією установи-фондовласника, місцевості.

Книжкові памятники зберігаються в спеціально побудованих або пристосованих ізольованих приміщеннях. Для забезпечення гарантованого збереження артефактних документів створюються їх мікрокопії, страхові фонди [9, с. 85-86].

1.4 Основні сховища історичних джерел

Місцем зберігання рукописних джерел є архіви та рукописні фонди наукових бібліотек. Систему архівів України становлять центральні державні архіви областей.

У м. Києві та інших містах є такі центральні архіви України: Центральний державний архів вищих органів влади й управління України. В ньому зберігаються документи, що відкладалися за радянського часу і в роки незалежності України. Поряд з матеріалами, які висвітлюють діяльність центральних органів влади, знаходяться багато документів з різних місць - звіти, інформації, листи, скарги, пропозиції, матеріали комісій та ін. Адреса архіву: Київ-110, вул. Соломянська, 24.

Центральний державний архів громадських обєднань України сформований головно на основі джерел, що за радянського часу відкладалися в Партійному архіві при ЦК Компартії України. В наш час до архіву надходять документи від політичних партій і громадських організацій. Адреса архіву: Київ-11, вул. Кутузова, 8.

Центральний державний історичний архів України, м. Київ. Це фондосховище історичних джерел, які формувалися з найдавніших часів до XX ст. Зберігаються документи від литовського часу, з доби Козацької держави, з наступних періодів аж до 1917 р. Адреса архіву: Київ-110, вул. Соломянська, 24.

Центральний державний історичний архів України, м. Львів. Найдавніші оригінальні памятки з XIII ст. Документи з усіх регіонів України, але найбільше - з Галичини, Поділля, Волині.

Адреса архіву: Львів-8, пл. Соборна, 3а.

Є також спеціалізовані центральні архіви: Центральний державний кінофотоархів за адресою: Київ-110, вул. Соломянська, 24, корпус 2.

Центральний державний науково-технічний архів України, що знаходиться в Харкові за адресою: м. Харків-3, вул. Університетська, 4.

Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України за адресою: м. Київ-25, вул. Володимирська, 22а. Він має філіал у с. Плюти Обухівського району Київської області.

У Києві діє Центральна лабораторія мікрофотокопіювання і реставрації документів центральних державних архівів України (вул. Соломянська, 24).

Державні архіви в областях мають назви: Державний архів Львівської області, Державний архів Волинської області, Державний архів Черкаської області та ін. В Криму - Державний архів автономної республіки Крим. У Києві - Державний архів м. Києва, в Севастополі - Державний архів м. Севастополя.

В деяких областях поряд з державними архівами, що знаходяться в обласних центрах, є ще філіали в певних містах, зокрема, філіали держархіву Житомирської області в Бердичеві; держархіву Закарпатської області в Береговому і Мукачевому; держархіву Одеської області в Ізмаїлі; держархіву Хмельницької області в Камянці-Подільському; держархіву Чернігівської області у Ніжині та Прилуках.

Після проголошення незалежності України у підпорядкування державних архівів області передані колишні партійні архіви при обкомах партії. Адреса Державного архіву Львівської області: Львів-6, вул. Підвальна, 13. Філіал, що утворився на основі колишнього партійного архіву Львівської області, знаходиться по вул. професора Буйка, бічній вул. Панаса Мирного. Великі блоки джерел з історії України містяться в архівах Росії та Польщі, а також інших країнах [14, с. 300-301].

2. Літописи як цінні книжкові памятки

2.1 Давньоруські літописи

Повість минулих літ (Повесть временных лет).

Видатний російський дослідник давнього руського літописання академік Олексій Олександрович Шахматов дав таке визначення цьому творові: «літописний звод, який певним чином озаглавлений, складений в Києві, охоплює час до другого десятиріччя XII ст. і міститься в більшій частині літописних зводів XIV-XVIII ст.» Додамо, що Найдавніший літопис з-поміж усіх писаних історичних джерел, створених в давньоруську добу, найповніше відображає всі сторони давньоруської історії до часу його написання. Давня історіографічна традиція вважала автором твору монаха Печерського монастиря Нестора. Найбільше цієї думки дотримується і сучасна історична наука. Водночас висловлено й інші думки [17, с. 45].

Не вдаючись до переказу всього, про що йдеться у творі, необхідно, однак, наголосити: фактологічний матеріал твору за інформацією, зокрема прихованою, є невичерпним для дослідника. Він назавжди залишатиметься предметом пильної уваги істориків, невичерпним джерелом знань про давню епоху вітчизняної історії.

До нас дійшли дві основні редакції та кілька списків (варіантів редакцій) «Повісті минулих літ». Це Іпатіївська і Лаврентіївська редакції. Іпатіївська дістала назву від Іпатіївського монастиря в Костромі. В ньому був виявлений пергаментний список, виконаний, за припущенням Леоніда Махновця, у 1425 р. Список мав заголовок «Літописець руский». Зараз він зберігається в Петербурзі у Бібліотеці Російської Академії Наук під шифром 16.4.4. Перекладач «Повісті минулих літ» Іпатіївської редакції українською мовою Леонід Махновець вважає, що редакція виконана в Іпатіївському монастирі з дуже пошкодженого давнішого списку цього твору. Переписували його четверо осіб. Потім написане було зшите в книгу під загальним заголовком «Літописець руский», що містить 307 аркушів - 614 сторінок з текстом у два стовпці. Зразу ж за «Повістю минулих літ» Іпатіївська редакція поміщає Київський літопис, доведений до 1198 р., та Галицько-Волинський літопис, доведений до 1292 р., фактично - до зими 1289-1290 рр. Вже це засвідчує, що список, з якого робилася Іпатіївська редакція (пізніше, принаймні після 1292 р.), потрапив у Кострому з України.

Іпатіївська редакція має за аналог так званий Хлєбніковський список з XVI ст., за іменем коломенського купця, в якого зберігався також Погодінський XVII ст., Єрмолаївський кінця XVII-початку XVIII ст. та Краківський латинськими буквами, списаний наприкінці XVIII ст. з рукопису 1621 р., написаного кирилицею, за дорученням князя Четвертинського. Найбільший інтерес у дослідників літописання після Іпатіївської редакції викликає Хлєбніковський список. В основній Іпатіївській редакції про автора твору сказано: «Повість черноризца Феодосиева монастыра Печсрского», а у Хлєбніковському - «Повісти временныхь літ Нестора черноризца монастыря Печерского» [20, с. 144-146].

В Іпатіївській редакції опис подій доведений до 1118 р. Леонід Махновець вважає, що після Нестора, який довів твір до 1112-1113 р., та після Сильвестра, що переробляв його до 1116 р., «Повість минулих літ» ще раз переписувалася і редагувалася у 1118-1119 рр. Існує гіпотеза, що над цією новою редакцією (власне Іпатіївською) брав участь син Володимира Мономаха Мстислав, який до 1117 р. князював у Новгороді. Можна вважати, що до 1119 р. створено три редакції: Нестерову (не збереглася), Сильвестрову (дійшла до нас у Лаврентіївській редакції) та Мстиславову (дійшла в Іпатіївській редакції). Реально ж існуючих редакцій є дві: Іпатіївська і Лаврентіївська.

Літописні зводи, які використовували літописці пізнішого часу для написання нових літописів, прийнято називати протографами. У згаданих Іпатіївському та Лаврентіївському літописах, створених до 1292 р. і до 1305 р., «Повість минулих літ» виступає протографом. У свою чергу вона створена на основі попередніх літописних зводів - протографів Нестор чи Сильвестр докладав до ранішого пізніший звод, дещо доповнював відомостями з інших джерел і так писав, що літописознавці - серед них М. Костомаров, М. Грушевський, О. Шахматов-Срезневський, Д. Ліхачов, Л. Махновець, М. Тихомиров та інші - висували багато припущень про те, коли появилися перші літописні зводи, з яких років зводи «склали кістяк повісті». Вже згадувалось про припущення М. Грушевського стосовно існування зводу 945 р. Л. Махновець вважав, що літописний звод був створений у Києві 996-997 рр., його зробила група осіб духовного і світського походження при князеві Володимирові Святославичу [20, с. 150].

Новий звод у 1072-1073 рр. зробив ігумен Києво-Печерського монастиря Никон (за припущенням). У 1093-1095 рр. ігумен того ж монастиря Іоанн довів літопис до 1093 р. Те, що мусив існувати звод 1093 р., засвідчує Новгородський І літопис старшого зводу, доведений до 1352 р. В ньому історичні події до 1093 р. викладені так само, як і в «Повісті минулих літ», а після 1093 р. - не так, як у згаданому творі. Це означає, що і автор «Повісті минулих літ», і автор Новгородського І літопису мали звод 1093 р. як протограф.

Окремі літописознавці подають дещо інші роки складання попередніх від «Повісті минулих літ» літописних зводів у Києві. Микола Костомаров, наприклад, допускав існування літописного зводу 1043 р. Автори московського підручника з джерелознавства - зводу 1039 р. тощо [18, с. 36-37].

Київський літопис

Київський літопис - це частина рукописного збірника літописів, відомого як Іпатіївський літопис. Охоплює період з 1118 р. до 1198 р. У свою чергу Київський літопис складений (зведений) з кількох окремих зводів [15, с. 48].

1. Звод Полікарпа, який закінчується 1171 р. Він написаний з літопису самого Полікарпа та із записок його сучасника Петра Бориславича, доведений до 1168 р. Окрім цього, Полікарп використав фрагменти з літописання Юрія Долгорукого й Андрія Боголюбського. Особливо Полікарп, ігумен Печерського монастиря, прославляє княжіння Ростислава Мстиславовича (1154-1155; 1159-1167). За Рибаковим, Полікарп вів літописання впродовж 1141-1171 рр. Спочатку він був при князеві (ще не називаючись Полікарпом) Святославові Ольговичу постійним супутником його походів. Коли ж постригся у монахи, то й далі з Києва стежив за життям Святослава Ольговича, його дітей і близьких. Святослав Ольгович характеризувався дуже позитивно, а його вороги - негативно. Дати в літопису точні, детально описується князівське майно, різні руйнування та втрати під час воєн.

2. Наступний звод оформлений 1179 р. при дворі київського князя Святослава Всеволодовича. Тут виділяються записи, зроблені літописцем великого князя, і використані деякі матеріали, присвячені володимиро-суздальським справам.

3. Звод 1190 р. створювався при дворі князя Рюрика Ростиславовича. До нього ввійшов звод 1179 р. і давніші записки літописця Святослава Всеволодовича, а також особисті записки упорядника зводу 1190 р. Петра Бориславича та його помічника Галичанина, що додав зведення про події в Галицькому князівстві. Літописний звод 1190 р. був продовжений хронікою, яку вів Петро Бориславич до 1197 р. З цього року хроніку продовжив ігумен Мойсей Видубецький, котрий в 1198 р., залучивши ще деякі матеріали про сімейство Ростиславичів, створив Київський звод, який дійшов до нас [7, с. 180-185].

Отже, Київський літопис - твір багатьох авторів, написаний неоднаково, з неоднаковими акцентами на події, інтереси та ін.

Галицько-Волинський літопис

З 1205 до 1292 р. у центрі Іпатського «Руського літописця» перебувають події, що відбувалися в Галичині та на Волині. Очевидно, в ньому були описані й рашші події, але текст про це в протографі - Хлєбниковському списку - втрачений. Відомостей про події 1199-1204 pp. нема, а відразу йде згадка про смерть Романа Мстиславовича 19 червня 1205 р. [5, с. 85-86]

За Л. Махновцем, над Галицьке-Волинським літописним зводом працювало щонайменше пять авторів-укладачів (чи редакторів). Перший довів розповідь до 1234 р. включно, другий писав про 1235-1265 pp. (у 1269). У 1286 р. працював третій укладач. Закінчив виклад 1285 р. Четвертий писав у 1289 І довів літопис до 1289 p., але Грунтовно переробив також матеріали від 1261 p., пятий працював над літописом на початку XIV ст, написав сам всього кілька сторінок і 1292 р. закінчив остаточну редакцію літопису.

Перший і другий укладачі належали до оточення Данила Романовича І діяли в Холмі Із середовища Володимира Васильковича були третій І четвертий укладачі, можливо, духовні особи з Перемишля І Любомля. Пятий, допускають, міг бути жителем Пінська. Більша половина літопису стосується подій у Галицькій землі аж до 1260 р. Через це в науці ця частина ще називається Галицьким літописом. У центрі розповіді - яскрава постать Данила Романовича. Є окремі сюжети з життя інших руських земель. Саме тут змальовано трагічну картину оборони Києва в грудні 1240 р. 3 1261 р. йде друга - Волинська частина літопису. В центрі - Волинська земля І волинські князі. На відміну від «Повісті минулих літ», від певних частин Київського літопису у Галицько-Волинському літопису значно менше звязку з релігійними повчаннями, притчами тощо [2, с. 112-113].

Галицько-Волинський літопис - виразно світський твір.

Північноруське літописання та його звязок з літописанням південноруським

Найбільшими осередками обласного північноруського літописання були Суздаль, Новгород, Псков, Володимир, від початку XV ст. Москва та Інші міста. Увага літописців північноруських зосереджена на регіональних Інтересах Новгорода, Пскова, Володимира на Клязьмі, Суздаля та Інших князівств. Як уже зазначалося, у Новгородському 1 літописі вміщено текст, аналогічний тексту «Повісті минулих літ» до 1093 p., але з певною своєю редакцією, що дає важливий матеріал для відповідних зіставлень і порівнянь при виясненні хронології подій, а особливо формування літописних зводів ранішого періоду. Зроблені припущення, що для написання Київського зводу 1093 р. використовувався Новгородський звод 1050 р. Новгородський літопис вирізняється діловою мовою [12, с. 70-71].

В московському літописанні, початок якого датується XV ст., дужерано почала обґрунтовуватися Ідея так званого третього Риму, суть якої полягала в тому, що після падіння Константинополя 1453 р. місія столиці християнського світу перейшла до Москви.

У північносхідному літописанні, хоч увага його зосереджена більше на місцевих подіях, є певна історична Інформація з історії України, якої нема в Інших джерелах [19, с. 341-342].

2.2 Козацькі літописи

На початку XVIII ст. з навязуванням до літописної традиції автори-інтелектуали з-поміж козацької старшини створили низку історичних творів, що за тематичним спрямуванням (висвітлення головно історії Козацької держави), а також обґрунтуванням автономістичної ідеї були явищами одного порядку. Ці твори прийнято називати Козацькими літописами. Важливим зразком цього жанру був «Літопис Самовидця». Жоден історик, який вивчав історію України 1648-1734 рр., не минав цього джерела. З джерелознавчого погляду літопис вивчали М. Максимович, О. Левицький, О. Бодянський, М. Петровський, Д. Багалій, М. Грушевський. Ним цікавились і високо оцінювали Т. Шевченко, М. Костомаров, І. Франко, Д. Яворницький, М. Возняк та ін. [4, с. 321]

«Літопис Самовидця» цінний тим, що описи багатьох подій у ньому зроблені дуже реалістично. Автор намагається говорити тільки правду і дуже обережно ставиться до різних слухів. Дуже негативне ставлення Самовидця до союзу Б. Хмельницького з татарами.

Взагалі, автор постійно висловлював негативне ставлення до орди.

Очевидною ознакою «Літопису Самовидця» є те, що перед нами - твір повністю світський. На відміну від літератури, створеної церковними книжниками церковнословянською чи близькою до неї мовою, «Літопис Самовидця» написаний світською українською книжною мовою, близькою до народно-розмовної. [16, с. 33-35].

У заголовку сформульовані мета й основний зміст «Літопису Самуїла Величка», написаного 1720 р., а вперше виданого у 4-х томах в 40-60-х роках XIX ст. (4-й том вийшов 1864 р.). Його повна назва така: «Сказання про війну козацьку з поляками, що через Зиновія Богдана Хмельницького, гетьмана військ Запорозьких вісім літ точилася, а близько двадцяти літ тяглася з іншими державами у поляків, якою він, Хмельницький, при всесильній Божій помочі з козаками і татарами із тяжкого лядського іга вибився і під великодержавне пресвітлого монарха російського Олексія Михайловича добровільно піддався».

Незважаючи на порівняно нижчий науковий рівень літопису С. Величка, ніж літописів Самовидця і Грабянки, йому судилася доля дуже читабельного твору. Встановлено, наприклад, що Тарас Шевченко досконало знав це джерело і щедро користувався ним при написанні своїх поем і віршів на історичні теми.

Відомий літературознавець Ярослав Дзира стверджував, що такі твори Т. Шевченка, як «Чигирине, Чигирине», «Великий льох», «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» та інші мають історичною фактологічною основою літопис С. Величка. Т. Шевченко черпав з літопису не тільки уявлення про минуле України, а й брав, з нього і висвітлення постатей окремих гетьманів, і багато іншого, аж до окремих образів, порівнянь, метафор [7, с. 175].

Козацькі літописи ніби завершують літописний етап української історіографії. Історичні твори наступного часу, наприклад, «Історія Русів», за жанровими особливостями відкривали новий етап у розвитку української історичної думки, зокрема нового методу передачі історичних знань: не через констатацію подій та її інтерпретацію, а через аналіз і узагальнення всієї суми історичних знань, доступних досліднику [8, с. 315].

Таким чином, серед цінних книг особливу частину становлять літописи.

3. Пересопницьке Євангелія як шедевр світової культури

3.1 Історична довідка

Про що нам може розповісти стародавній рукопис? У православній рукописній традиції переписування книг Святого Письма, богослужбових книг завжди було особливою роботою, де авторство не вказувалося. Ця традиція анонімності є характерною особливістю нашої середньовічної християнської культури - скромність, відмова від індивідуальності особи, благоговіння і відповідальність за кожне написане слово. Унікальною є ситуація, коли автори, редактори або переписувачі залишали імя на сторінках фоліантів і указували, де і коли і за чим велінням було написано книгу. Тільки з XVI століття починають траплятися подібні випадки. Небагато з цих книг збереглися до наших днів, оскільки вони використовувалися під час служби і для навчання, неодноразово переписувалися, переходили з рук у руки, дарувалися, передавалися на спомин душі в монастирі. На цих книгах зростали покоління освічених людей. Кожна з цих унікальних книг мала свою складну долю, яку сьогодні досліджують учені.

Пересопницьке Євангеліє (див. додаток А) - одна з небагатьох рукописних книг, історія якої нам відома хоч б частково. Життя цієї книги не обмежилося прикрасою музейної полиці, воно триває й зараз.

Перше, що впадає в очі, - це те, що всі 964 сторінки фоліанта написано на пергаменті. Рукописні пергаментні сторінки на світанку книгодрукування. Чому? Швидше за все, пергамент обрано невипадково. На пергаменті в XVI столітті писали, бо цей матеріал для листа був набагато міцнішим за папір, а папір - задорогим. Крім того, це данина традиції. У виготовленні цього рукопису переплелися, з одного боку, традиція переписування євангельських текстів, а, з іншого - завдання створення шедевра написання і мистецтва виготовлення книги. Все, починаючи з художнього оздоблення в ренесансному стилі і авторських коментарів до тексту, навпаки, свідчило про те, що Євангеліє - твір сучасної йому епохи

Ця книга, перш за все, прорив у середньовічній свідомості. І водночас адаптація книжкової церковнославянської мови до живої народної мови. Це розуміли її творці і так сподівалися меценати. У цьому її унікальність і наукова цінність. Тому так детально викладається історія рукопису, жертводавці, переписувач і редактор (або перекладач); вказується час написання [21].

Роботу над рукописом розпочато 15 серпня 1556 року у Дворецькому монастирі князів Заславських при церкві Святої Трійці (сьогодні - це село Дворець Ізяславського району Хмельницької області). Цього року було написано Євангеліє від Матфія і першу половину тексту Євангелія від Марка. Згодом роботу було припинено і відновлено лише в 1561 році в Пересопницькому монастирі при церкві Різдва Богородиці (сьогодні - це село Пересопниця Рівненської області). Тут було дописано Євангеліє від Марка, завершені Евангелія від Луки та Іоана, Післямова до памятки і Місяцеслов. Весь процес завершився 29 серпня 1561 року. Древнє місто Пересопниця на високому березі, де перетинаються річки Стубла і Горинь, було колись замком, оточеним стінами і оборонним земляним валом, - «переспою» (тому - Пересопниця). Починаючи з XII століття воно є резиденцією багатьох великих князів - Вячеслава, синів Юрія Долгорукого - Гліба і Андрія, Ізяслава Мстиславовича, Волошки Романовича, Галицького Данила Романовича.

Традиційно вважається, що над створенням Євангелія працювали архімандрит Пересопницького монастиря Григорій і писар Михайло Васильович, син протопопа Сяноцького. Невідоме імя художника, який написав чотири чудесних мініатюри Євангелістів і декорував перші сторінки Євангелій з використанням рослинних орнаментів.

Засновниками проекту видання рукопису були відомі волинські меценати княгиня Анастасія Юріївна Жеславська-Гольшанська та князі Черторизькі. Про княгиню Жеславську (вона ж Заславська) повідомляється в післямові до Євангелія, що вона прийняла чернечий постріг з імям Параскева і стала ігуменією цього монастиря. Переписувач Євангелія називає її однією з головних добродіїв у створенні книги [10, с. 5-8].

З тексту нам відомо імя переписувача - це син протопопа з Сянока Михайло Васильович. Про себе він говорить, що «надеючися на тое слово тебе Владыки и Христа моего, а не по моей уместности» записав ці слова Євангелія. Більше в тексті про нього нічого не сказано. Учені-палеографи, що аналізували почерк Євангелія, висунули гіпотезу: можливо, переписувачів було двоє, проте історія зберегла лише це імя. Як правило, переписувачами таких текстів були освічені ченці, які мали досить старанності і часу для такого копіткого заняття. Вся староруська література свідчить про те, що такі переписувачі були і перекладачами, і редакторами, і тлумачами, а часом і «співавторами», особливо богословських текстів, володіли різними мовами, історичними і релігійно-філософськими знаннями, мали письменницький дар. Переписування книг в ту епоху відбувалося в спеціально обладнаних скрипторіях (лат. scripti - «написав»), розташованих при монастирях. Монастирський статут приписував при цьому обовязкове регулярне читання Псалтирі. У передмові і післямові до Євангелія - молитовне звернення до Христа. Молитва передує і впорядковує процес творення. Адже починати і завершувати працю молитвою - органічно для християнина. Читання і переписування книг на Русі було спасенною і богоугодною справою, намаганням за допомогою людської мови передати духовний досвід. Древня Русь не знала читання як розваги. «Світської» в повному розумінні слова літератури у неї не було. Це зумовлено особливим шанобливим ставленням до книжкового слова як до образу Слова-Христа. В ієрархії духовних книг Святе Письмо посідало найвищий щабель. Невипадково одна з перших памяток словянської писемності - віршований вступ («прегласие») до Євангелія XI століття. Його авторство приписується Кирилу Моравському. Євангеліє - ікона Божія (чин сповіді: «се, икона Его пред нами…»), і читання його - бесіда з Самим Богом. У житії рівноапостольного князя Володимира розповідається, як язичники зажадали від єпископа Михайла покласти у вогонь Євангеліє, але воно не згоріло, - і тоді багато хто навернувся до віри. Староруський книжник, що мав можливість перекладати і писати таку чудотворну словесну ікону, був ближчий до святості, тому його творчість була завжди бесідою і співтворчістю з Господом [10, с. 20-21].

Писалися книги спеціальним ніби друкованим шрифтом - уставом, вивіреним до міліметра. Він дещо спрощується в XVI столітті і називається напівуставом. Письмо набуває ознак мистецтва, кожна літера пишеться як прикраса, що заповнює поле тексту як вишивка, має неперевершені художні й естетичні якості. Таким витонченим є АРКУШПЕРЕСОПНИЦЬКОГО Євангелія. Така робота довірялася лише найпрофесійнішим писарям, майстрам книжкового аркуша, бо була плодом багаторічного досвіду.

Євангеліє середини XVI століття - твір не пересічного книжника-переписувача. У ньому тісно повязані традиції і новації, які характеризують цю епоху. В його основі - кілька євангельських джерел, написаних різними словянськими мовами і латиною, які порівнювалися, обмірковувалися і перекладалися церковнославянською книжковою мовою, тим самим зливалися в новий текст. Тут уже багато авторських думок. За канонами не можна було міняти євангельський текст, але можна було його прокоментувати. Цей коментар звернений не лише до Бога, але й до читача. Називаючи себе за традицією книгописання «багатогрішний, слуга, або раб Божий», автор дозволяє собі вільний коментар до тексту, що перекладається, висловлює своє до нього ставлення.

Про сам текст Євангелія в приписці до рукопису сказано, що воно «выложено изь языка българского на мову русскую». Навіщо авторові знадобилося перекладати текст з болгарської, коли Святе Письмо вже було перекладене церковнословянською мовою богослужінь з грецького оригіналу? При зіставленні з іншими текстами XVI століття стало ясно, що «болгарська» на той час поширена назва церковнословянської, що має з болгарською спільне походження, а «руською мовою» називається древній варіант української мови (порівняйте: М. Смотрицький, початок XVII століття: «удержи языкъ твой от зла и устне твои еже не глаголати лсти; руски истолкуем: гамуй язик твой от злого и уста твои нехай не мовят зради»). Отже, перед нами - перший відомий нам переклад Євангелія українською мовою XVI століття. Мова якого ще дуже схожа на староруську і церковнословянську, але вже з самостійними граматичними правилами і словниковим фондом [10, с. 34-36].

Пересопницьке Євангеліє створювалося в епоху, коли Європі вже відоме було книгодрукування, що дозволяло уникати багатьох помилок при створенні тексту, неточних штрихів у його художньому оздобленні. На словянській землі, куди книгодрукування прийде значно пізніше, вдосконаленій латинській книзі протиставили свою - досконалу в художньому відношенні. Вона була написана на дорогому пергаменті, тоді як матеріалом для безлічі книг служив папір. Її текст записано фарбами і золотом. Сторінки рукописного Пересопницького Євангелія прикрашені химерним орнаментом. У барвистих мініатюрах, що змальовують євангелістів, досягнута дивна гармонія між формою і вмістом. Ми завжди бачимо поета за словами його віршів, художника за грою фарб. Поєднання ніжно-рожевих, сірих, блакитних, сріблястих, золотих, червоних і зелених тонів додає їм життєрадісності і урочистості. Це творчий політ думки, зверненої до Бога. Обличчя євангелістів зображено спокійними та смиренними, при цьому надзвичайно близькими і живими для нас. Апостол і євангеліст Марк тримає в руках довгий білосніжний сувій, над ним орел з хмар протягує Євангеліє. Небесно-блакитний плащ апостола розвівається, світлі блакитні кольори наявні в зображенні будинку на задньому фоні мініатюри, стільця і підніжжя, де сидить апостол. Червоний купол на задньому фоні ніби висить у повітрі, маленька золота книга перед апостолом теж витає над підставкою. Цій мініатюрі не притаманна земна обтяженість. На ній змальовано небесне життя, його красу і радісність. Жвавість зображення лиця апостола додає ілюстрації ренесансної реалістичності. Це Євангеліє - твір своєї епохи, який намагається вийти за її рамки. Ми не можемо сказати, що лише необхідність перевершити католицьку Європу зумовила таке досконале художнє оздоблення. Цьому є ще одне пояснення: ця книга писалася не лише для людини. Вона створювалася для людини і Бога, для їх спілкування.

Книгою користувалися впродовж століть. Палітурку (оправу) рукопису довелося міняти не менше трьох разів. У різних місцях рукопису є позначки кількома мовами, що належать до різних епох. На перших сторінках дарчий напис українською мовою про передачу Євангелія єпископові Переяславському українським гетьманом Іваном Мазепою, який зробив нову палітурку рукопису і прикрасив її коштовним камінням, розуміючи його історичну і художню цінність.

Очевидно, після того, як Пересопницький монастир став у 1603 році єзуїтським колегіумом, Євангеліє було вивезене звідти православними ченцями і подорожувало досить довго. На рукописі сліди крапель води - свідчення про перевезення книги. Напис латиною свідчить про те, що рукопис певний час перебував у Переяславській семінарії. На ньому збереглися позначки, які можна датувати і XIX століттям. Вже в XX столітті Єв