Двоєдина особливість, яка притаманна уявленням про справедливість. Окреслення природи філософської культури, яка характеризується діалогічним онтологізмом. Дослідження креативного потенціалу культури на прикладі здобутків художника XX ст. М.К. Ешера.
Аннотация к работе
ТРУДНОЩІ ПЕРЕКЛАДУ: ДО ПИТАННЯ ПРО СОЦІОКУЛЬТУРНУ ЗУМОВЛЕНІСТЬ УЯВЛЕНЬ ПРО СПРАВЕДЛИВІСТЬУявленням про справедливість притаманна двоєдина особливість: з одного боку, вони володіють високим рівнем значущості для всіх суспільств та історичних періодів, з іншого боку, соціокультурні середовища інколи істотно відрізняються своїм баченням змістовних ієрархій справедливості. На відміну від цивілізації, культура практично не може вичерпатись, «вигоріти», вичерпати свої ресурси: навіть якщо з якихось причин культура гине (здебільшого в результаті зовнішнього впливу і геополітичних катаклізмів), вона залишає по собі чимало креативно-мотиваційних відгалужень, які століттями можуть перебувати в анабіотичному стані, нагадуючи жар згаслого багаття; варто вітру чиєїсь зацікавленості розвіями попіл і кинути трохи хмизу - як багаття знову врочисто запалає. Наведений приклад засвідчує надзвичайну складність і багатоманітність природи культури: з одного боку, вона значною мірою герметична - в тому сенсі, що відштовхується в своєму розвитку від певного оригінального чи навіть унікального першовитоку, взаємодіючи з іншими культурами значною мірою за принципом несумісності (це надає невичерпний емпіричний матеріал, зокрема, для теорії когнітивного дисонансу); з іншого боку, в багатьох аспектах культура принципово відкрита, тому цілком можливі евристичні міжкультурні взаємодії, схрещення і симбіози. Попри те, що фактор справедливості є відчутним подразником індивідуальної і суспільної свідомості практично всіх культур і народів, змістовний інваріант уявлень про справедливість залишається недосяжною метою з різних причин, дві з яких мають найбільш виразний детермінативний статус, тому потребують першочергової концептуалізації. Тут важко не помітити спадкоємнісних аналогій із принципом терпимості Рудольфа Карнапа, відповідно до якого кожен індивід (соціум, культурно-цивілізаційна епоха) в принципі може послуговуватися «власною логікою», застосовувати оригінальні способи аргументації, відштовхуватись від своєї системи постулатів, аксіом і критеріїв переконливості, яка істотно відрізняється й навіть узагалі несумісна із системами логічного впорядкування картин світу інших індивідів і надіндивідуальних форматів.