Технологія як детермінанта соціокультурних перетворень у XXI сторіччі - Статья

Шевченко Г.А., кандидат філософських наук, доцент, професор кафедри соціології, філософії та права, Одеська національна академія харчових технологійСьогодні проблеми взаємодії культури та технології опинились у фокусі пильної уваги людей, котрі намагаються осмислити процес та перспективи прогресу людства. У контексті кризових процесів у сфері моралі, екології та ресурсів, необхідних для забезпечення добробуту людини та цивілізації, філософське вивчення проблем взаємодії технології та культури набуває першорядної значущості, що й стане метою статті. Клакхон, проаналізувавши понад ста основних визначень культури, згрупували їх наступним чином: 1) описові дефініції, які представляють культуру у якості усіх видів діяльності, звичаїв та вірувань людей; 2) історичні визначення, підкреслюючи роль історичного розвитку як рушійної сили культурної ходи та значення соціальної спадщини, а також традицій у цьому процесі; 3) нормативні дефініції, згідно яких головним у розумінні культурного феномену є значення прийнятих норм і правил; 4) ціннісні формулювання, які пропонують вважати культурою матеріальні та соціальні цінності окремих груп людей, їх звичаї, реакції, інститути; 5) психологічні визначення, де у культурі підкреслюється особливе пристосування людини до природи та соціальним потребам; 6) дефініції, побудовані на базі теорії навчання, у яких культура розглядається як поведінка, засвоєна людиною у процесі спілкування та виховання; 7) структурні формулювання, розуміючи культуру як систему певних ознак, організованих різним чином; 8) символічні визначення, вміщуючи поняття культури як організації різних явищ (ідей, дій, почуттів, матеріальних предметів), які виступають у якості символів, орієнтуючих діяльність людей та спілкування між ними [2]. Каган докладно доводив, що культура є породженням людської діяльності та уявляє собою четверту форму буття (поряд з природою, суспільством та людиною), яка у філософському сенсі охоплює якості самої людини як субєкту діяльності; способи діяльності, непритаманні людині одвічно, такі, що винаходжуються, удосконалюються та передаються з покоління у покоління завдяки навчанню, освіти, вихованню, різноманіття предметів - матеріальних, духовних, художніх, у яких опредметнюються процеси діяльності, які стають «другою природою», утворюваною з матеріалу «першої» природи для задоволення надприродних, специфічно людських потреб, які передають це людське начало іншим людям; вторинні способи діяльності, які слугують вже не опредметненно, а розпредметненно тих людських якостей, які зберігаються у предметному бутті культури, знову людина, друга роль якої у культурі обумовлюється тим, що у процесі розпредметнення вона зростає, змінюється, розвивається, становлячись продуктом культури, одночасно залишаючись і її творцем; звязок процесів опредметнення і розпредметнення з спілкуванням беручих участь у них людей як особливим аспектом людської діяльності, та, відповідно, феноменом культури. Лапін конкретизує соціокультурний підхід до вивчення руху суспільства через розробку наступних принципів: 1) принцип людини активної (Homo activus), який акцентує увагу на багатомірності людини та її взаємодії з оточуючим світом; 2) принцип взаємопроникнення культури та соціальності; 3) принцип антропосоцієтальної відповідності, який означає сполученість особистісно-поведінкових характеристик людини як члена даного суспільства і соцієтальних характеристик суспільства; 4) принцип соціокультурного балансу; 5) принцип симетрії та взаємної зворотності соцієтальних процесів, віддзеркалюючих симетричну полярність соціальних процесів динаміки суспільства [3].