Суспільний устрій Великого князівства Литовського - Контрольная работа

Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна"Включення українських і білоруських земель до складу Великого князівства Литовського, на перший погляд, істотно не змінило їх суспільно-політичний устрій.З кінця 14 ст. і упродовж майже усього 15 ст. на українських землях безперервно зростало велике феодальне землеволодіння польських, литовських і українських феодалів, джерелом чого були загарбання общинних земель, купівля-продаж земельних маєтків, освоєння пустуючих земель, а також феодальні земельні пожалування за службу, отримувані від Великого Литовського князя і Польського короля, а з кінця 15 ст. і від представників місцевої адміністрації - воєвод і старост, якими феодали володіли у 2 формах: 1. тимчасовій - на час несення служби на користь сюзерена, а у 16 ст. ці землі роздавались "до живота", тобто до смерті володільця, а з 30-50-х рр. Соціальні відносини розвивались у напрямі формування замкнутих суспільних верств - станів;станова організація, невідома у Київській Русі, проникла в Україну із заходу, через Польщу. Верхівку соціальної ієрархії у Великому князівстві Литовському посідала верства князів, до якої належали чини литовської правлячої династії, інші литовські князі, нащадки давньоруських династій - українські і білоруські князі, позбавлені політичних прав і прав управління своїми уділами, але із збереженням великих землеволодінь. Ці великі землевласники оформились у вищий феодальний стан магнатів (княжат, аристократію), які мали широкі політичні права і привілеї: підлягали юрисдикції виключно Великого Литовського князя чи Польського короля; займали найвищі державні посади (воєвод, старост), які навіть могли передавати у спадщину; мали своє військо і виводили його на війну під власними хоругвами. Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовському було оформлене привілеями 1492 і 1506 рр., за якими Рада Великого князя (Пани-Рада), до складу якої входили здебільшого литовські магнати, стала самостійним, незалежним від великокнязівської влади вищим державним органом, і Великий князь видавав закони і розпорядження, підтримував звязки з іноземними державами, виносив вироки з найважливіших справ лише за її згодою.Другою більш чисельною групою пануючого класу на українських землях були дрібні бояри і шляхта - середні і дрібні землевласники, становище яких було різне і постійно змінне. Так, галицькі шляхтичі разом з певною кількістю залежного селянства, залежно від розміру маєтку, повинні були безкоштовно брати участь у військових походах Польського короля, за що отримували у користування земельні володіння; а також сплачували у польську скарбницю значні грошові і натуральні податки, ремонтували власними силами королівські замки, допомагали будувати фортеці, дороги, мости; та не мали шляхетського самоврядування, вже наданого польській шляхті. Сейм видав постанову про "вивід" шляхти, що передбачила відокремлення її від нижчих соціальних прошарків (заможних селян і міщан) - до шляхетського стану могли зараховуватись лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр (військово-служилого прошарку у Литві) періоду Великих князів Вітовта, Сигізмунда і Казимира IV. В українських землях для перевірки реального складу шляхти були здійснені у 1545 і 1552 рр. ревізії (люстрації) замків і староств на Волині, Брацлавщині і Київщині з метою приведення у належний стан оборонних споруд і складання списків служилої шляхти. Внаслідок відокремлення шляхти від інших верств вона остаточно перетворюється у лицарський стан - шляхетство передавалось у спадок і лише Сейм мав право дарувати шляхетство, а втрачалось воно лише на підставі вироку суду, коли шляхтич переїздив до міста і починав займатись там ремеслом і торгівлею [2, c.16-17].Церкви засновували князі, магнати, бояри, шляхта, міщани, іноді й селяни. Деякі церкви і монастирі володіли великими маєтками, містами і селами - Луцька, Володимирська, Перемишльська церкви, Києво-Печерський, Унівський монастирі тощо. Литовські правителі зберігали права православної церкви на українських землях, і навіть вилучили своїх підданих-православних з-під верховенства Московського митрополита і у 1458р. відновили митрополію у Києві, яка підпорядковувалась безпосередньо Константинопольському патріарху і налічувала 10 єпископств. Згодом Великі князі і Польські королі, дотримуючись тогочасної західної практики, домоглись права протегування церкви - стали призначати єпископів і навіть митрополита, що послабило його авторитет, а єпископи почали діяти часто на власний розсуд. У 16 ст. у церковних колах відновилась полеміка щодо унії-злуки православної і католицької церков, ініціаторами чого наприкінці 16 ст.

План

Вступ

1. Соціальна ієрархія Великого князівства Литовського

1.1 Вищий феодальний стан магнатів

1.2 Дрібні бояри і шляхта

1.3 Духовенство

2. Правове становище селян

3. Міщани

4. Міське населення

Висновок

Література