Судовий конституціоналізм в аспекті співвідношення конституційної та конвенційної юрисдикції - Статья

Судовий конституціоналізм в аспекті співвідношення конституційної та конвенційної юрисдикціїКонституція України 28 червня 1996 року вперше у вітчизняній історії визнала право кожного звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (частина четверта статті 55). На цій юридичній підставі, а також у звязку з приєднанням України до Статуту Ради Європи і визнанням юрисдикції Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ)1 сформувалася практика ЄСПЛ у справах проти України (лише про порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) йдеться у понад 200 рішеннях ЄСПЛ) та виник значний науковий інтерес щодо інтеграції Конвенції у правове поле пострадянських країн. Ківалов повязує з приписами частини другої статті 38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року щодо повноважень Верховного Суду України та статей 455 і 456 Кримінального процесуального кодексу України про обовязковість для всіх субєктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму закону, та для всіх судів України висновків Верховного Суду України, викладених у його ухвалах про задоволення заяви про перегляд судового рішення (частина друга статті 455) або про відмову у задоволенні заяви (частина друга статті 456). Ківаловим положення частини першої статті 458 Кримінального процесуального кодексу України стосовно обовязковості судових рішень Верховного Суду України, ні доповнення процесуальних кодексів України приписами, які передбачають обовязок суду першої інстанції при застосуванні тієї чи іншої норми матеріального права враховувати позицію Верховного Суду України, викладену в його рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд рішень у звязку з неоднаковим застосуванням одних і тих самих норм матеріального права1, не дають підстав розглядати рішення Верховного Суду України як прецедент у його класичному значенні. Враховуючи обмежений обсяг публікації, а тому не маючи можливості детально обґрунтувати заперечення думок наведених авторів щодо допоміжної функції, субсидіарності інституту конституційного контролю в механізмі захисту основних прав і свобод, пошлемося лише на кілька рішень Конституційного Суду України: Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційної) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару) від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99, Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Галини Павлівни щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України (справа громадянки Дзюби Г. П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) від 25 листопада 1997 року № 6-зп/97, Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання) від 19 квітня 2001 року № 4-рп/2001.