Стратегії інтертекстуальності та гра свідомостей у сучасній українській драмі - Автореферат

Київський національний університет імені Тараса ШевченкаРобота виконана на кафедрі теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор Астафєв Олександр Григорович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри теорії літератури та компаративістики Захист відбудеться 18 березня 2010 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. На основі уточненої класифікації інтертекстуальних елементів та адаптованої до специфіки драми комунікативної моделі художнього твору було проаналізовано найбільш інформативний матеріал сучасної української драматургії, розкрито рух читацьких та авторських стратегій інтертекстуальності у текстах класичного, некласичного й неонекласичного типів драматургічного письма. Украинская драматургия ХХ в. полноценно реализует главные стратегии интертекстуальности - авторскую и читательскую, приобретающие, в зависимости от типа драматургического письма (классического, неклассического и неонеклассического), соотносимые между собой формы: от декларации авторитарной авторской позиции, через секуляризацию читателя - к особым драматургическим текстам, где авторская позиция эксплицируется построением игры с читателем, предусматривающей поливариантность интерпретаций.Проте сучасна українська драма демонструє тенденцію до дифузності, гібридизації, ліризації, епізації та мовоцентризму, що уможливлює її вивчення як наративізованого дискурсу з погляду автора і погляду читача. Таким чином, актуальність теми дослідження зумовлена загальною тенденцією вивчення тексту як інтертекстуального явища, що спостерігається й у вітчизняній, і в зарубіжній науці, дискусійністю багатьох положень концепції, невнормованістю термінологічного апарату та недослідженістю драматургічного матеріалу під кутом зору інтертекстуальності й інтерсубєктивності. Теоретико-методологічним підґрунтям дослідження стали праці провідних вітчизняних і зарубіжних учених з історії та теорії літератури, театрознавства, культурології, лінгвістики тексту. Для формування цілісного бачення міжтекстових та міжсубєктних взаємодій у творах сучасної української драматургії було використано структурно-семіотичний, герменевтичний, історико-літературний, компаративний методи, застосовано окремі методики, розроблені у межах шкіл формалізму, наратології, рецептивної естетики. Основним методом дослідження є метод інтертекстуального аналізу, що включає методики вияву різних типів міжтекстових інтеракцій: у межах одного й того самого тексту, у межах типологічно подібних явищ (творів, стилів, напрямів), у межах становлення і трансформацій цілих жанрів та художніх систем.Це поняття у другій половині ХХ ст. почали осмислювати на перетині лінгвістики, поетики, літературознавства й інформатики, підштовхуючи дослідження у бік тотального пансеміотизму, де, з одного боку, як текст тлумачиться будь-який предмет, а з іншого, світ розуміється як текст. Кількість можливих звязків між елементами тексту зростає не лише тоді, коли текст контактує з іншими текстами всередині однієї системи, а також, коли він прирощує значення поза її межами. Крістевої нове поняття мутувало, однойменна концепція включила в себе розуміння тексту як продуктивності і подала інтертекстуальність як абсолютну силу, стихію, що діє у будь-якому тексті, незалежно від його природи, вибудовуючи нові тексти на руїнах старих. Унаслідок виявлення та зіставлення поглядів, які виникали у розглянутих концепціях, у нашій роботі вважаємо за потрібне прийняти такі засновки: а) вважатимемо робочою модель вузької впізнаваної інтертекстуальності, що дає змогу розглядати це художнє явище з боку автора і з боку читача; б) про інтертекстуальність говоритимемо тоді, коли автор вияскравлює взаємодію між текстами, робить її досяжною для читача за допомогою специфічних засобів, а читач, зі свого боку, через інтертекстуальні відсилання осягає авторську інтенцію у процесі власної інтерпретації тексту; в) застосовуватимемо принцип звертання до інтерпретаційних текстів, за допомогою яких реципієнт має можливість пояснити текстову аномалію, що порушує лінійне розгортання мовлення, оскільки саме неможливість сприйняття тексту в межах його самого є досить чітким сигналом міжтекстових відношень; г) погодимося з тим, що міжтекстові відношення можуть виникати як у межах одного тексту, або творчості одного автора, так і в межах літературного стилю чи навіть повязувати тексти, що належать до різних семіотичних систем.

Основний зміст роботи