Історико-етнографічне районування України - Курсовая работа

Україна, як одна з найбільших держав Європи, формувалася в результаті складних і різноманітних процесів. Територія, кордони і роль різних регіонів в житті країни постійно мінялися у міру розвитку її господарства. Тож на теренах країни в результаті історичного процесу виникла складна система історико-географічних регіонів, яка продовжує розвиватися. У звязку з процесом історичного формування народу і його етнічної території, залежно від природних умов, характеру і способу господарських занять населення, в різних регіонах розселення народу формуються певні особливості побуту і традиційної культури. Але неодноразово робилися, і подальшому будуть проводитися, спроби покращити ситуацію в плані детальнішого дослідження даної проблематики, тому актуальність теми є очевидною і не викликає сумнівів.Етнографія (від грецького етнос - народ і графо - пишу) - це наука, яка вивчає культуру і побут народів світу, їхній етногенез, розселення та культурно-побутові взаємозвязки. Як рівнозначний з етнографією вживається ще й термін етнологія (етнос - народ, логос - наука, вчення). Як бачимо, етнографія позначає науку описову, а етнологія - загальнотеоретичну, яка розв»язує загальні народознавчі проблеми. Першою спробою описати етнографічні особливості племен і народів в Україні можемо вважати «Повість врем»яних літ». Літописець намагається накреслити генеалогію народів світу, іноді подаючи їхні культурно-побутові особливості, а також описує староукраїнські племена Київської Русі, вказуючи місця їхнього розселення, відмінності у звичаях, обрядах тощо.Етнографічне районування - це поділ території на локальні культурно-побутові групи населення, які мають спільні риси мовного, звичаєвого, господарського характеру, зумовлені природним середовищем та історичним розвитком кожної групи, а також етнокультурними взаємозв»язками з сусідніми народами. Вже літописець, подаючи назви племен, усвідомлює, що вони мають спільне коріння і, об»єднавшись в одній державі під назвою Русь, починають вважати себе єдиною етнічною одиницею. Замість племінних назв (поляни, деревляни, уличі, тиверці і т.д.) з»являються географічно-територіальні: полтавці, чернігівці, слобожани тощо. Назви племен для позначення локальних етнографічних груп українців не залишилися (за винятком волинян), проте лишили сліди в деяких топографічних назвах. Іван Вишенський на території «Малої Руссії» виділяє ще й Покуття.Олексій Шафонський у своїй праці «Черниговского наместничества топографическое описание» (1786) на Лівобережжі виділяє два райони: на півночі - Полісся (або Литва), на півдні - Степ (або Україна) і відповідно групи українців - литвини й степовики.Процес районування України включає кілька етапів. Основними з таких земель були Київщина, певною мірою Переяславщина, а також Чернігівщина, Сіверщина, Галицька земля, Холмщина, Поділля, Волинь, Прикарпатська Русь, Брацлавщина. Він помітно посилюється на третьому етапі (XV-XIX ст.) у звязку з колонізацією окремих частин України сусідніми державами: Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією, Туреччиною, Росією, Чехо-Словаччиною. У більшості ж випадків контури давніх земельних утворень не збігалися з колонізованими районами, котрі були звичайно більшими за територією, включаючи декілька земель. Усю систему регіонального членування України можна найзагальніше подати у такому вигляді: історико-етнографічні області (суперрегіони), які у свою чергу включали історико-етнографічні регіони, ті - історичні зони, на терені яких нерідко формувалися етнографічні райони.Тільки останніми роками українські етнографи, здійснивши ряд комплексних досліджень традиційно-побутової культури населення, змогли наблизитися до найбільш загальної типології районування, а саме: Середня Наддніпрянщина, Поділля, Карпати, Полісся, Полтавщина зі Слобожанщиною і Південь України. Ця типологія в подальшому конкретизувалася: скажімо, Полісся поділялося на Лівобережне, Центральне і Західне; Карпати - на Прикарпаття, власне Карпати і Закарпаття. Не заперечуючи таку систему районування, все ж зазначимо, що вона далеко не повна і не точна, оскільки не враховує чимало земель та регіонів, які зафіксовані історичними документами і зберігаються в народній памяті. Останнє має включати аналіз не тільки історичних особливостей формування регіонів, а й основних індикаторів: самоназви регіону та його людності, етнічної та крайової самосвідомості, регіональної символіки, нарешті, етнорегіональної культури. Виходячи з цього можна дати таке тлумачення: історико-етнографічний регіон - це таке етнотериторіальне утворення в рамках усього етносу, котре за історичною долею та етнічним обличчям його населення є самобутнім, що зафіксовано в історичних документах і відтворене у крайовій символіці та людській памяті.

План

Вступ

Розділ 1. Поняття про етнографію та етнографічне районування

Розділ 2. Загальні принципи історико - етнографічного поділу України

Розділ 3. Основні етапи формування історико-етнографічних регіонів України

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Тільки останніми роками українські етнографи, здійснивши ряд комплексних досліджень традиційно-побутової культури населення, змогли наблизитися до найбільш загальної типології районування, а саме: Середня Наддніпрянщина, Поділля, Карпати, Полісся, Полтавщина зі Слобожанщиною і Південь України. Саме цей варіант був покладений в основу експозиційної зони Музею народної архітектури та побуту України, відкритого під Києвом 1976 року.

Ця типологія в подальшому конкретизувалася: скажімо, Полісся поділялося на Лівобережне, Центральне і Західне; Карпати - на Прикарпаття, власне Карпати і Закарпаття. Не заперечуючи таку систему районування, все ж зазначимо, що вона далеко не повна і не точна, оскільки не враховує чимало земель та регіонів, які зафіксовані історичними документами і зберігаються в народній памяті.

Більше того - нерідко саме ці регіони якраз і виявляються символами етнічної історії українців і, отже, своєрідними показниками їхнього менталітету. Проблема, таким чином, зводиться до розуміння природи й механізму творення історико-етнографічних регіонів та їхніх складових і зокрема розуміння їхньої структури.

Останнє має включати аналіз не тільки історичних особливостей формування регіонів, а й основних індикаторів: самоназви регіону та його людності, етнічної та крайової самосвідомості, регіональної символіки, нарешті, етнорегіональної культури.

Виходячи з цього можна дати таке тлумачення: історико-етнографічний регіон - це таке етнотериторіальне утворення в рамках усього етносу, котре за історичною долею та етнічним обличчям його населення є самобутнім, що зафіксовано в історичних документах і відтворене у крайовій символіці та людській памяті.

Якщо торкатися одного з головних індикаторів регіону - його історичної долі, аналіз слід розпочати з розуміння поняття кордону (чи то державного, адміністративного або соціального, чи природного), оскільки він є суттєвим фактором ізоляції краю і, отже, однією з умов формування регіонального типу культури.

Механізм цього процесу можна показати на прикладі якогось одного регіону - скажімо Поділля. Визначальним моментом зародження регіону, як відомо, є його назва, котра зафіксована документально і зберігається в памяті людей. Щодо Поділля, то як окрема земля воно згадується у багатьох документах XIII-XIV ст. під різними назвами: Подолля, Подоль, Подол - так позначали «нижню» частину Галицько-Руського князівства, яка у більш ранні часи іменувалася ще «Руссю долішньою».

Протягом наступних століть назва землі змінювалася, зберігаючи, втім, ключове поняття «Подол». Із 1434 р. Поділля втрачає свою самостійність і цілісність: одна його частина під назвою Подільського воєводства увійшла до складу Речі Посполитої, а друга - (Брацлавське воєводство) - до Великого князівства Литовського.

Після першого розділу Польщі Подільське і Брацлавське воєводства відійшли до Росії, перетворившись на області, потім - намісництва, а в 1797 р. - на Волинську та Подільську губернії. Такий стан зберігався до 1917 p., після ж громадянської війни Подільська губернія була скасована. На її території були створені в 1932 р. Вінницька, а в 1937 р. Камянець-Подільська (з 1954 р. - Хмельницька) області Української РСР. Західні землі Поділля увійшли до складу Польщі і в 1939р. були воззєднані з Україною, утворивши Тернопільську область

1. Александрова А. Ю. Экономика и териториальная организация международного туризма: уч. пособие / А. Ю. Александрова - М. : 1996. - 317 с.

2. Александрова А. Ю. Международный туризм: уч. пособие / А. Ю. Александрова - М. : 2001. - 250 с.

3. Бабкин А. В. Специальные виды туризма: учебник / А. В. Бабкин - М. : Феникс, 2008. - 252с.

4. Балабанов И. Т. Турисические особенности: дис. канд. геогр. Наук. - М., 2010. - 22 с.

5. Вишневська О. О. Туристичне країнознавство: підручник / О. О. Вишневська, А. Ю. Парфіненко, В. І. Сідоров - Х. : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2011. - 594 с.

8. Любіцева О. О. Туристичні ресурси України: навч. пос. / О. О. Любіцева, Є. В. Панкова, В. І. Стафійчук - К. : Альтерпрес, 2007. - 369 с.

9. Мельниченко С. В. Соціально-економічне становище: дис. докт. економ. наук. - К. 2011. - 20 с.

Размещено на .ru