Історичний контекст проекту "Новоросія" - Контрольная работа

Одним із найголовніших аргументів для обґрунтування цього наміру була ідея про віковічні звязки Криму з Росією і про начебто відсутність таких звязків з Україною. У жовтні 1990 р. в Одесі було оголошено про створення партії «новоросів» («югоросів»), представники якої стверджували, що в Одеській, Миколаївській і Херсонській областях немає ні українців, ні росіян, а живе новий народ - «новороси», який має право на державне самовизначення і приєднання до Росії. Українці оцінюються як частина російського суперетносу, а Україна включається у російський геополітичний і культурний простір. Було оголошено, що майбутнього з Україною у Новоросії немає, а Одеська Народна Республіка у складі Новоросії стане повноправним територіальним субєктом нової федеративної держави, «абсолютно дружньої» Росії. Саме тут, за їх переконанням, зосереджене те русское и русскоязычное население, яке в Україні нібито «не хотят слушать и не понимают» і яке становить особливий, відмінний від українців етнос, що прагне до обєднання з Росією.

Ще на початку 2014 р. про проект «Новоросія» говорили переважно у науковому середовищі і серед вузького кола політиків, головним чином російських. А з весни 2014 р. так звана «Республіка Новоросія» і пристрасті навколо неї стали чи не найпоширенішою темою телеканалів і світової преси. Заговорили про плани Російської Федерації, спрямовані на відторгнення від України Криму, південних і східних територій, а у кінцевому рахунку - на ліквідацію України як незалежної держави. Реалізація цих планів перетворилося у війну Росії проти України.

У цій ситуації варто нагадати, що ще напередодні розпаду СРСР і проголошення незалежності України частина радянсько- компартійної і господарської еліти Півдня і Сходу, не зацікавленої в демократичних перетвореннях і суверенізації України, взяла курс на її розкол. Спекулюючи на місцевих особливостях і територіальних відмінностях, ці не обтяжені політичною відповідальністю і сумлінням політики стали закликати населення окремих регіонів до «самовизначення», а по суті, до виділення зі складу України і приєднання до Росії. При цьому широко використовувалися наслідки тривалої русифікації регіону, а у Криму - і татарофобію, спричинену страхом перед поверненням на батьківщину депортованих ще 1944 р. кримських татар, та інші «надбання» радянської гуманітарної політики.

Так, у Криму наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. ХХ ст. місцеві сепаратисти за підтримки російського політикуму розгорнули кампанію за вихід півострова зі складу України і приєднання до Російської Федерації. Одним із найголовніших аргументів для обґрунтування цього наміру була ідея про віковічні звязки Криму з Росією і про начебто відсутність таких звязків з Україною.

У жовтні 1990 р. в Одесі було оголошено про створення партії «новоросів» («югоросів»), представники якої стверджували, що в Одеській, Миколаївській і Херсонській областях немає ні українців, ні росіян, а живе новий народ - «новороси», який має право на державне самовизначення і приєднання до Росії.

Ідея створення місцевої автономії як засобу протистояти так званій «жовто-блакитній експансії» із Західної України стала поширюватися в 1990-1991 рр. у середовищі місцевої компартійної бюрократії та директорів великих підприємств (так званих «червоних директорів») у Донбасі, на Харківщині, Дніпропетровщині й Запоріжжі.

Але сепаратистські настрої тоді не одержали підтримки серед населення регіону. Переважна більшість жителів Південної і Східної України на референдумі 1 грудня 1991 р. проголосували за незалежність України, яка сприймалася як унітарна демократична республіка.

Наводимо дані референдуму по восьми областях, Кримській АР і м. Севастополю: Донецька обл. - 83,9 % Дніпропетровська обл. - 90,4 %

Кримська АР - 54,2 % Луганська обл. - 83,9%

Миколаївська обл. - 89,5% Одеська обл. - 85,4 %

Харківська обл. - 86,3 % Херсонська обл. - 90,1 % м. Севастополь - 57,1 % Запорізька обл. - 90,1 %

Факти - вперта річ. Навіть у Севастополі, який інакше як «городом русской славы» не називали, «Так» на питання «Чи підтримуєте Ви Акт проголошення незалежності України» відповіли більше половини жителів.

Однак, спроби спекуляції на особливостях різних регіонів України не припинилися. На протиставленні Сходу і Заходу України була побудована у 2004 р. виборча кампанія кандидата в Президенти України В. Януковича. Та широкомасштабна фальсифікація результатів виборів викликала масові протести, які переросли в «Помаранчеву революцію». Засобом боротьби з народним рухом знову був використаний сепаратизм.

На так званому «Зїзді Рад усіх рівнів» у Сєвєродонецьку із закликом до створення Південно-Східної Української автономної республіки виступили керівники тих областей Півдня і Сходу - Харківської, Донецької, Луганської і Запорізької, де під час президентських виборів відбувалися наймасштабніші фальсифікації волевиявлення громадян. Щось подібне відбувалося і в Одесі. З намірами перетворити Одесу й усю Одеську область у «вільну самоврядну територію, на якій будуть діяти розпорядження місцевої влади» у разі, якщо на решті території України переможуть прихильники В. Ющенка, виступив в грудні 2004 р. міський голова Одеси. Але, як і на початку 90-х років ХХ ст., заклики сепаратистів не були підтримані населенням.

«Помаранчева революція» викликала паніку в кремлівських кабінетах. Стали шукати нові способи утримати Україну, яка чітко визначила свою орієнтацію на Європу, під впливом Росії. В 2007 р. у інформаційне середовище було вкинуте поняття «Русский мир». Його використав у виступі перед творчою інтелігенцією Санкт- Петербурга напередодні 2007 р. Президент РФ В. Путін: «Русский мир может и должен объединить всех, кому дорого русское слово и русская культура, где бы они ни жили, в России или за ее пределами. Почаще употребляйте это словосочетание - «Русский мир». Президент РФ говорив про російську мову і російську культуру, як обєднуюче начало, яке творить «Русский мир». Але його тлумачі були відвертіші.

«Растет понимание того, что использование гуманитарного потенциала «Русского мира» может помочь в упрочнении этнокультурной самобытности российского суперэтноса и сохранении российского геополитического и культурного пространства», - писала О. Батанова, яка з цього питання навіть захистила кандидатську дисертацію. Ключові поняття цієї цитати - «російський суперетнос» і «російський геополітичний і культурний простір» - все розставляють на свої місця. Українці оцінюються як частина російського суперетносу, а Україна включається у російський геополітичний і культурний простір.

В Україні дуже швидко зрозуміли суть концепції «Русского мира». Ось цитата зі статті українського філософа С. Дацюка: «Русский мир» в историческом плане это концепция вранья, громоздящегося на более раннем вранье, и постоянно генерирующая поэтому комплекс исторической неполноценности и агрессии - особенно по отношению к Украине».

В пропаганду «Русского мира», окрім інших, активно включився Московський патріарх Кірілл (Гундяєв), який особливо наголошував на «духовній єдності» православних. Глава УПЦ КП Філарет з цього приводу заявив: «Під цією благозвучною вивіскою приховується ідея позбавлення України її державності і незалежності».

Але, з іншого боку, концепція «Русского мира» надала нового імпульсу сепаратистським настроям в Україні, які підтримувалися проросійським режимом В. Януковича. У цьому контексті можна розглядати книгу В. Корнілова «Донецко-Криворожская Республика: расстрелянная мечта» (Харьков: Фолио, 2011). Книгу широко популяризували у східних і південних областях України. Заідеологізований, упереджений виклад подій В. Корніловим став спробою обґрунтування ідею відокремлення від сучасної України її південних і східних областей. Науковою альтернативою цього видання може служити монографія О. Поплавського, опублікована наприкінці 2014 р.

У 2014 р. план відокремлення південних і східних областей від України, як проросійська сепаратистська реакція на масовий народний рух, який називають «Революцією гідності», перейшов у стадію реалізації.

У квітні 2014 р. у мережі Інтернет зявилася карта з офісу КПУ у Києві, де було вказано можливий поділ України на 5 частин (Республіка Крим, Донбаська республіка, Дніпровсько-Слобожанська республіка, Республіка Новоросія та Україна).

Днепровско-

Слобожанская республика

Донбасская

Республика

Новороссия

Комуністи назвали цю подію провокацією, але подальші події дають привід для сумнівів. Отже, нафталіновий політичний проект «Новоросія», нашпигований інєкціями «Русского мира», знову був витягнутий з історичної комори.

Спочатку в результаті узгоджених дій російських спецприз- наченців і місцевої «пятої колони» Росією було окуповано Крим. Ця акція була сприйнята як перший крок до відокремлення від України материкових території Півдня і Сходу.

У квітні 2014 р. зявилася інформація про те, що в Одесі створена «Народна республіка Новоросія». Було оголошено, що майбутнього з Україною у Новоросії немає, а Одеська Народна Республіка у складі Новоросії стане повноправним територіальним субєктом нової федеративної держави, «абсолютно дружньої» Росії.

У травні 2014 р. один з лідерів донецьких сепаратистів заявив про створення партії «Новоросія» з головним офісом у Донецьку та розповів про плани провести установчий зїзд партії.

Колишній заступник голови фракції Партії регіонів у Верховній Раді О. Царьов (позбавлений депутатської недоторканності на початку червня 2014 р.), повідомив про плани за допомогою місцевих референдумів створити «нову федеративну республіку Новоросія» на території 8 областей України - Харківської, Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, Херсонської та Одеської. В руслі цієї «політичної географії» висловлювався і Президент Росії В. Путін. Його слова «Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одеса не входили до складу України в царські часи. Це все території, передані у 1920-ті роки радянським урядом, а [російський] народ же там залишився» - це програма агресії проти Росії.

Уряд РФ став надавати щедру військову і політичну підтримку сепаратистам. На території України зявилися найманці і військові зєднання з Росії, з території РФ вівся обстріл України, звідти ж переправлялося озброєння, яке використовувалося проти українських військових.

У травні 2014 р. в Донецьку представники самопроголошених Донецької та Луганської народної республік за участі представників Миколаєва, Одеси, Херсона, Дніпропетровська та Запоріжжя підписали документ про обєднання цих республік у складі «єдиної держави під назвою «Новоросія». Передбачалося, що проходитиме це за тим самим сценарієм, що в Донецькій і Луганській областях - через референдуми.

Плани створення незалежного від України квазідержавного утворення «Новоросія» з наступним його включенням до Російської Федерації викликало міжнародну кризу. Заговорили про «гібридну війну» Росії проти України та про російський реванш в

Європі, спробу відновлення Російської імперії в новому вигляді і включення у сферу її впливу країн Центрально-Східної Європи. Як реакція на цю небезпеку, країни НАТО посилили свою військову присутність в Румунії, Польщі, Прибалтиці, Чорному і Балтійському морях.

У контексті описаних вище подій особливої актуальності набувають уроки історії.

Про витоки російсько-української війни сучасний читач може дізнатися, ознайомившись з новітніми історичними дослідженнями. Так, восени 2014 українські вчені видали колективну монографію «Схід і Південь України: час, простір, соціум», в якій, окрім іншого, розглядаються передумови історичної драми нашої країни під назвою «Проект «Новоросія». Цій темі присвячені також дві наукові статті, опубліковані на початку 2014. Однак, ці малотиражні академічні видання мають порівняно вузьке коло читачів. Щоб розширити його, автори звернулися до науково-популярного жанру. В його рамках автори спробували дати узагальнюючу картину подій, що поклали початок проекту «Новоросія» і спробам реалізувати його на практиці, в тому числі і в умовах сучасної російсько- української «гібридної» війни. Мова піде про політику дуже різних російських урядів: царського - до 1917 р.; Тимчасового - після Лютневої революції 1917 р.; денікінського і врангелівського білогвардійських - в 1919 і 1920 рр.; радянського більшовицького - 1917-1922 рр.; сучасного російського. Всі вищезазначені уряди ігнорували український характер Сходу і Півдня і проводили по відношенню до цих земель схожу політику, спрямовану на їх інтегрування у складі російської етнічної території.

1. Історичний контекст проекту «Новоросія»

Глашатаї новітньої «Новоросії» окреслюють її межі південними і східними областями України. Саме тут, за їх переконанням, зосереджене те русское и русскоязычное население, яке в Україні нібито «не хотят слушать и не понимают» і яке становить особливий, відмінний від українців етнос, що прагне до обєднання з Росією. Географічно мова йде про два регіони України - Південну Україну і Слобожанщину. Неможливо скласти обєктивне враження про цю легенду, не заглянувши в історію.

Після татарської навали першої половини ХІІІ ст. Південь і Схід сучасної України були майже безлюдними і називалися «Диким Полем». Починаючи з ХУІ ст. ці землі стали обєктом стихійної колонізації українського населення. Особливо інтенсивно вона проходила в ХУІІ-ХІХ ст. Наведена нижче карта свідчить, що за 200 років (1640-1845) зона розселення українського етносу збільшилася за рахунок південних і східних територій майже вдвічі. Це був унікальний випадок, коли народ, який не мав своєї незалежної держави, зумів так розширити межі свого розселення. Історик Роман Шпорлюк зазначав, що Європі того часу важко знайти щось подібне.

Аналізуючи цю карту, слід враховувати, що довгий час за контроль над сучасною Південною і Східною Україною сперечалися і Польща, і Росія, і Кримське ханство. Досить довго жодна з цих держав не мала переваги. Москва, наприклад, аж до кінця XVII ст. сплачувала хану данину. Кримські татари розглядали ці землі як свої кочовища і не давали закріпитися тут осідлому населенню. Українським козакам доводилося боротися тут як з татарами (про це в літературі написано багато), так і з росіянами (по тодішній термінології «московитами» чи «москалями»). Про це писали мало, хоча прикладів збройних сутичок між українцями й росіянами, а інколи й повноцінних битв за контроль над територією, було достатньо багато. Відбувалися вони і до Богдана Хмельницького, і після нього. В цих надзвичайно складних умовах відбувалося військово-господарське освоєння Дикого Поля українцями.

Цей процес у Південній Україні і Слобожанщині мав особливості.

Почнемо з Південної України. Цей регіон з його населенням і економікою історично формувались як органічна частина України. У ХУІІІ ст. це була територія «Вольностей Війська Запорозького Низового», землі яких (Вольностей) належали українським козакам. Козаки зявилися на Запоріжжі ще в XV ст. і перша письмова згадка про них датується 1492 р. З часом чисельність козаків збільшувалася, і ареал їх розселення розширювався

Останній період існування запорозького козацтва - Нова Січ - припадає на 1734-1775 рр. Запорожці охороняли свої землі, вели господарську діяльність, виробили власний адміністративно-територіальний устрій, який складався з 8 паланок - Кальміуська, Самарська, Орільська, Протовчанська, Кодацька, Бугогардівська, Інгульська і Прогноївська. Володіння запорозьких козаків лежали в межах сучасної Дніпропетровської, частково - Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, Кіровоградської, Донецької і Луганської областей. До революції 1917 р. це була територія Катеринославської, Херсонської, Таврійської губерній і, частково, Війська Донського.

Як бачимо, в межах Вольностей (Кальміуська паланка) перебував нинішній Донбас, Таганрог, Ростов.

Перші письмові відомості про українських козаків у Донбасі припадають на початок XVI століття. Вже у середині XVII століття тут існували козацькі населення - слободи, хутори, зимівники. Їх жителі займалися рибальством, заговляли сіль, полювали звіра. З часом на їх місці виростали села і міста. Про початок військово- господарської колонізації українцями території нинішнього Донбасу в історичній літературі наведено немало фактів, підтверджених різноманітними джерелами.

В XVIII ст. Російська імперія стала домінуючою силою на Півдні. Поки вона вела війни з Туреччиною і потребувала допомоги запорізьких козаків - а без них російських перемог на Півдні не було б, вона терпіла існування Січі, поступово обмежуючи її повноваження. У другій половині XVIII ст. царизм взяв курс на знищення Запорозької Січі. 1775 р., після переможного завершення російсько-турецької війни 1768-1774 рр., коли величезна кількість російських військ звільнилася, а на Січі залишався невеликий гарнізон, Запорозька Січ була атакована 100-тисячною російською армією і знищена.

Вольності Війська Запорозького Низового періоду Нової СІЧІІДЕОЛОГІЧНОЮ основою імперської позиції щодо ліквідації Січі став Маніфест Катерини ІІ. Ось фрагмент цього документа, поданий з його граматичними особливостями: «... Січ Запорозьку нарешті зруйновано...

Козаки..., присвоюючи не лише ті землі, які були набуті нами від Оттоманської Порти під час останньої війни, але навіть зайняті поселеннями Новоросійської губернії, заявляючи, що ті та інші землі належали їм з давніх-давен, коли, навпаки, усьому світу відомо, що перші з цих земель ніколи не були нікому дані; останні... ніколи не належали й не могли належати запорозьким козакам, тому що вони в самому своєму існуванні не мали жодного законного початку, отже ніякої земельної власності, а їх терпіли в тих місцях, де вони засіли, замість попередньої військової сторожі; для того ті землі Новоросійської губернії як пусті, зрештою, вигідні не лише для життя людського, а й для охорони кордонів від ворожих нападів зручні, були заселені людьми, створеними для земельного господарства й для військової служби».

Як бачимо, питання претензій на запорізьку спадщину проходить червоною ниткою через зміст Маніфесту. Автори цього документа не дуже переймалися логікою - їхні докази ґрунтуються на праві переможця, якому переможений позбавлений можливості відповісти. Права українського козацтва на володіння землями Запорозьких Вольностей відхилялись, хоча їхня військова і господарська присутність на Півдні мала значно давнішу історію, ніж перебування тут росіян і поселених імперською владою колоністів та військових поселенців, а роль у довголітній кривавій боротьбі з Османською імперією та Кримським ханством взагалі важко переоцінити. І сьогодні пишуть про ріки «російської крові, пролитої за визволення малоросів і молдаван від османського іга» і забувають згадати про українських козаків. Ця боротьба забрала безліч українських життів. В обєктивних дослідників не викликає сумніву висновок, що без української участі Росія не вийшла б на береги Чорного моря, а потім і не закріпилася там. Але ці війни відбувалися в рамках російської імперської стратегії, а українські козачі формування діяли як частина російської армії. Український фактор у відвоюванні південного регіону був підпорядкований російській військовій машині і заявити про себе публічно, як самостійна військово-політична сила, не міг. Наслідком цього було майже повне замовчування Російською імперією української участі в російсько- турецьких війнах. Серед усього іншого, це могло бути викликане й намірами позбавити українців, як окремого народу, будь-яких надій скористатися наслідками великих завоювань другої половини ХУШ ст.

У Маніфесті йде мова і про Новоросійську губернію. Губернія з такою назвою була створена 22 березня 1764 р.

Якими мотивами керувалися в Російській імперії, присвоюючи новоприєднаній території ту чи іншу назву? Як правило, в таких випадках бралися за основу традиційні назви земель і держав, які включали до складу імперії. В титулі російських царів це яскраво простежується. Кожне нове приєднання відбивалося на змісті титулу. Про це свідчить повний титул російського імператора, як він склався на початку ХХ ст.: «Божиеюпоспешествующею милостию, Мы, Николай ІІ, Император и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский, Владимирский, Новгородский; Царь Казанский, Царь Астраханский, Царь Польский, Царь Сибирский, Царь Херсониса Таврического, Царь Грузинский; Государь Псковский и Великий Князь Смоленский, Литовский, Волынский, Подольский и Финляндский; Князь Эстляндский, Лифляндский, Курляндский и Семигальский, Самогитский, Бело- стокский, Корельский, Тверский, Югорский, Пермский, Вятский, Болгарский и иных; Государь и Великий Князь Новагорода низовския земли, Черниговский, Рязанский, Полотский, Ростовский, Ярославский, Белозерский, Удорский, Обдорский, Кондийский, Витебский, Мстиславский и всея северныя страны Повелитель; и Государь Иверския, Карталинския и Кабардинския земли и области Армен- ския; Черкасских и Горских Князей и иных Наследный Государь и Обладатель; Государь Туркестанский; Наследник Норвежский, Герцог Шлезвиг-Голстинский, Стормарнский, Дитмарсенский и Ольденбургский и прочая, и прочая, и прочая».

У цьому титулі відбивається вся історія загарбницької політики Росії від Івана Грозного до Миколи ІІ - від першого до останнього царя. Що ж стосується України, то, як єдине ціле, в титулі вона не згадується. Щоправда, до Петра І російські царі починали свій титул із згадування Великої, Малої і Білої Росії. Після проголошення імперії ці три позиції поглинула назва Всея Росія, а в титулі залишилися слова «Император и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский...» і «Великий Князь Волынский, Подольский і Черніговский».

Що ж стосується Південної України, то у титулі вона не знайшла відображення - згадування хіба що про те, що «Император и Самодержец Всероссийський» є в той же час і царем «Херсониса Таврического» (того, що був у Криму). «Запорізька Січ» чи «Вольності Війська Запорізького Низового» в титулі не відбилися, хоча багато царських вельмож вважали за честь бути записаними в списки запорозьких козаків. Не вважалося за необхідне і приєднувати до титулу Кримське ханство (якому російські царі до Петра І платили принизливу данину), хоча вважати себе царем Сибірським (володарем знищеного у свій час Сибірського ханства) для російського імператора не вважалося негідним.

Були проігноровані й інші історичні підказки: у VU ст. до н. е. в Північному Причорноморї жили племена таврів (звідси - Таврида, Таврійський півострів, Херсонес Таврійський); були й скіфи, після яких залишилося безліч памяток, а древні греки називали цю територію Скіфією; потім прийшли сармати, що дало підставу римлянам називати цей край Сарматією. Ця назва подекуди зберігалася і в XVHXVU ст.

Але все це було відкинуто. Оточення Катерини ІІ запропонувало молодій государині назву нової губернії - Катерининська. Документ з такою назвою лежав перед імператрицею для підпису. Але вона вагалася. Катерина ІІ була освіченою царицею. Вона знала, що західноєвропейські государі створювали на зарубіжних колоніальних територіях своєрідні клони своїх королівств: «Нова Англія», «Нова Франція», «Нова Іспанія», «Новий Уельс», «Нова Каледонія» тощо. Врешті-решт, документ про створення нової губернії цариця підписала, але слово «Катерининська» закреслила і над ним написала «Новоросійська».

Однак існувала принципова різниця між Новоросією та її західноєвропейськими заморськими аналогами. Новоросія межувала з корінними російськими територіями. Була велика спокуса представити її світу як частину корінної російської території, колись втраченої, а тепер відвойованої у мусульман. Це й пробувала зробити Катерина ІІ під час своєї подорожі у компанії європейських дипломатів по Новоросії 1787 р. А постільки це «своє», то в імператорський титул назву нової території включати не варто. Адже вона охоплюється терміном «императрица всероссийская». Це рішення було квінтесенцією російської політики на Півдні. У ньому поєднувалися внутрішні і зовнішні амбіції російського імперського керівництва.

Перш за все, рельєфно проявилися давні експансіоністські плани Російської імперії на Півдні. Опанування царською Росією Північним Причорноморям відкривало перед нею заманливі перспективи на Балканах і у Середземноморї, де вплив Османської імперії швидко падав. Катерина ІІ планувала на руїнах Туреччини створити залежну від Росії православну новогрецьку державу зі столицею в Константинополі. Під час тріумфальної подорожі Катерини ІІ до Криму 1787 р. в Херсоні було споруджено арку із надписом «Шлях на Царгород». На роль імператора відновленої Візантії готувався онук Катерини Великий князь Костянтин, якого виховували в традиціях візантійського еллінізму.

Півдню України в «грецькому проекті» відводилася роль плацдарму для подальшої експансії Російської імперії на Балкани і Середземноморя. Тут планувалося навіть побудувати третю, окрім Петербурга і Москви, столицю Російської імперії. В такі наміри для новоприєднаної території найкраще підходила назва «Новоросія». В разі реалізації цих намірів ця територія з окраїни Російської імперії перетворювалася в її центр.

Новоросійська губернія з деякими істотними територіальними змінами (у 1775 р. з неї виділилася Азовська губернія) проіснувала до 1783 р., коли увійшла до Катеринославського намісництва.

У 1796 р., після смерті Катерини ІІ, Павло І відтворив Новоросійську губернію, а місто Катеринослав перейменував у Новоросійськ. Оновлена Новоросійська губернія проіснувала до 1804 р., коли на її місці були створені Катеринославська, Таврійська і Миколаївська губернії. У 1822 р. Новоросія знову зявилася на карті імперії, але вже як назва нового генерал-губернаторства - Новоросійського і Бессарабського, що обєднувало південні губернії.

Проіснувало це генерал-губернаторство 50 років і в 1872 р. було ліквідоване. Разом з ним з політико-адміністративної карти Російської імперії зникла і назва «Новоросія».

Правда, в російському культурному просторі цей термін використовувалася до 1917-1920 рр. Новоутворений 1865 р. в Одесі університет одержав назву Новоросійського, ряду періодичних видань Півдня присвоїли назву «новоросійских». В Україні до недавнього часу термін «Новоросія» вважався анахронічним.

Якщо звірити історичні карти XVIII ст. з географією сучасних адептів «Русского мира», то виявимо дивну невідповідність: в їхньому розумінні межі Новоросії виходять за рамки території Південної України і охоплюють сусідній з нею історико-географічний регіон - Слобожанщину.

Колись це був єдиний етнографічний і адміністративно-територіальний масив. Сьогодні ці землі розташовані по обидва боки українсько-російського кордону. В Україні це Харківська, Сумська, Донецька (до р. Бахмутки) та Луганська (до р. Айдару) області; в Російській Федерації - окремі південні і західні райони Воронезької, Курської і Бєлгородської областей.

У свій час землі Слобожанщини належали давньоруському племені сіверян. З кінця IX ст. вони увійшли до складу Київської держави, зокрема до Чернігівського та Переяславського, а згодом й Новгород-Сіверського князівств. Після монголо-татарської навали ХІІІ ст. ці землі відійшли до Золотої Орди, а після поразки татар у битві з литовсько-українськими військами на Синіх Водах 1362 р. - до Великого князівства Литовського.

Після московсько-литовської війни 1500-1503 рр. частина земель сучасної Слобожанщини перейшла до складу Московського князівства. Як вже зазначалося, цей край залишався майже незаселеним і називався Диким Полем. Саме з цих земель татари здійснювали набіги вглиб Московської держави - зазвичай Муравським шляхом (він був вододілом між Дніпром і Доном - від Перекопу аж до Тули), а також і його відгонами - Ізюмським та Кальміюським шляхами.

Природні багатства краю приваблювали українських промисловців - «уходників», «добичників», які займалися здебільшого бджільництвом, рибальством і мисливством, а також видобутком селітри й солі (на Торських озерах і в Бахмуті).

Починаючи із другої половини XVI століття, на Слобожанщині зустрілися два потоки колонізації: з півночі йшла московська, повязана з будуванням «засік» - військово-оборонних ліній для охорони Московської держави від Кримського ханства й від Польсько- Литовської держави; з заходу - українська, масова народна, викликана польсько-шляхетською неволею і промислово-добичницьки- ми інтересами населення Наддніпрянщини. За давньою українською традицією такі села називали слободами, а край - Слобожанщиною, або Слобідською Україною. На відміну від Новоросії, назва якої навязувалася суспільству «зверху», Слобожанщині імя вибрав сам народ.

Більш активне переселення українців в Слобожанщину розгорнулося в 30-х рр. XVII ст. Це було спричинено, насамперед, зростанням небезпеки з боку татар, а також поразкою українських козаків у повстаннях 1630-х років. Перспектива кривавої розправи змушувала їх, а також представників інших станів українського суспільства разом із сімями, майном та худобою втікати на Слобідську Україну.

Відомий харківський історик Д. Багалій писав на початку ХХ ст.: «Хоча це було в диких, незаселених степах, що не були нічиєю власністю, але все-таки на цю землю московський уряд дивився як на свою і хотів її закріпити за собою через заселення переселенцями, хоча ті землі в дійсності належали прадідам українців»1.

Від часів Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького почалася друга хвиля еміграції українських козаків, селян і міщан на Схід. Як зазначалося вище, повного московського контролю над цією територією не було: Москва до кінця XVII ст. все ще платила кримському хану данину. Тому царський уряд прихильно ставився до переселенців, бо вони були додатковою опорою в регіоні. Як і раніше, під заселення відводилися незаймані землі. Переселенцям дозволялося зберігати свій козацький устрій.

1652 р. козацький полковник Іван Дзиковський (Дзик) з 4 тис. козаків (з родинами), прийшовши з-під Чернігова і Ніжина, заснував у верхівях Дону місто Острогозьк. Тепер це Воронізька область РФ. Через два роки інші переселенці заснували Охтирку - тепер великий районний центр Сумської області, прибувши сюди сімями з усім своїм господарством і худобою. Зявлялися слободи, які перетворювалися в села і міста. Так виросли Суми, Харків, Лебедин, Чугуїв та інші міста Слобожанщини і велика кількість слобод і сільських поселень.

Переселялися, як правило, люди молоді й енергійні, здатні воювати й господарювати. Унаслідок переселення на території Слобожанщини виникло 5 полків на чолі з полковниками: Острогозь- кий, Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський. Полки зберегли внутрішнє самоврядування, своєрідну автономію.

Усі полковники підпорядковувалися царському воєводі у Білгороді, котрий затверджував їх на цій посаді. У полкових містах перебували представники царської адміністрації. Основною функцією слобідських полків була охоронна служба проти татар.

Родючі ґрунти, луки, озера, ліси Слобожанщини визначили господарські заняття її жителів. Переважно населення слобод і міст займалося сільським господарством - землеробством і скотарством. Значне місце у господарському житті Слобожанщини займали промисли: бджільництво, рибальство, винокуріння, млинарство, а також селітроваріння та добування солі біля поселення Тор (тепер

Багалій Д.І. Історія Слобідської України. - Харків, 1993. - С. 63. в районі сучасного Словянська) на Торських соляних озерах. Влітку до соляного промислу залучалося тисячі людей. Продукти промислу продавалися на ближніх і віддалених ринках.

Міські жителі займалися хліборобством, ремеслами й торгівлею. На Слобожанщину ремісники перенесли цеховий устрій. 1685 р. у Харкові було вже пять цехів. З появою міщан на Слобідській Україні стало впроваджуватися і магдебурзьке право.

Господарське освоєння краю супроводжувалося зростанням чисельності населення. Якщо наприкінці XVII ст. в регіоні налічувалося понад 100 тис. чол., то через сто років - до 1 млн. Приріст забезпечувався за рахунок переселенців і високої народжуваності.

В етнічному відношенні Слобожанщина весь цей час залишалася українським краєм. Так, перепис 1685 р. показав, що 98% мешканців села Суджа (тепер РФ) прийшли з різних місцевостей України. Недалеко від нього виникло село Миропілля (тепер у складі України), у якому вихідців з Лівобережжя, Правобережжя й сусідніх місцевостей Слобожанщини було 98%, а близько 2% - росіяни. В Слобідській Україні виникали й нечисленні ро поселення росіян. Але це були невеличкі острівці в українському етнічному морі. В 1795 р. з усіх мешканців Слобожанщини українців було близько 90%. Решта - за походженням росіяни і представники інших етнічних груп.

Найбільшим містом Слобідської України був Харків, який перетворювався у найважливіший економічний та освітньо-культурний центр регіону. 1732 р. в місті нараховувалося 8 тис. мешканців, в абсолютній більшості українці.

Обмеження автономії слобідських полків почалося ще з Петра І. Завершила цей процес Катерина II. Вона реалізувала політику «впорядкування» управління Російської держави, що означало її централізацію, уніфікацію і ліквідацію будь-яких особливостей

Слобідсько-українські полки і автономій окремих територій. Слобожанщина першою з українських територій потрапила під реформування. 16 грудня 1764 р. Комісія Сенату оголосила постанову про скасування автономних слобідських полків. Козаки були переведені в розряд військових обивателів. Селянські переходи заборонялися.

На початку 1765 р. на базі слобідських полків було створено пять гусарських, до яких записалася на офіцерські посади частина козацької старшини, а інша отримала відставку у відповідних офіцерських званнях. На території слобідських полків утворили Слобідсько-Українську губернію із загальноросійською системою управління й суду. Коли була ліквідована Запорізька Січ, а її територія увійшла до складу Новоросійської губернії, південна Слобожанщина в районі нинішнього Донбасу межувала з Новоросією, але не входила до неї.

Останньою спробою слобідських старшин, «військових обивателів» та міщан повернутися до полково-сотенного устрою в управлінні й козацького права було включення цих вимог до Наказу депутатам Законодавчої комісії 1767 р., яку скликала Катерина ІІ. Але це вже був «глас волаючого в пустелі». Назад вороття вже не було.

Цілком природним також було прагнення жителів України залишатися в межах єдиної адміністративно-територіальної одиниці. У першій половині XVIII ст. жителі Слобідської України зверталися до царя з проханням про приєднання до Гетьманської України, яка була автономною частиною Російської держави. Їм не дозволили. Після 1764 р., коли гетьманська автономія була знищена, - прохали хоча б залишитися в межах однієї губернії - Слобідсько- Української. Але й цього не сталося. У 1835 р. Слобідсько-Українська губернія взагалі була скасована, а більша частина її території була включена у новостворену Харківську губернію. Менша, північна і північно-східна - також населена переважно українцями, стала частиною Курської і Воронізької губерній Росії. Звичайно, згоди українців на відрив від Слобідської України і включення до складу губерній, серед населення яких домінували росіяни, ніхто не питав. Таким чином, слобожанський край не лише розчленували, але й позбавили історичної назви.

В подібному напрямку розвивалися події в Гетьманщині, якій царизм навязав назву «Малоросія». Після ліквадації 1764 р. гетьманського устрою була утворена Малоросійська губернія, яка потім стала Малоросійським генерал-губернаторством. 1836 р. ця адміністративно-територіальна структура була ліквідована, а створені Чернігівське і Полтавське генерал-губернаторства.

Все йшло так, як у свій час заповідала Катерина ІІ. В таємній інструкції князю О. Вяземському 1764 р. вона вказувала, що ново- приєднані землі, у тому числі і Малоросію, «треба найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли і перестали дивитися, неначе вовки в ліс»1. Як бачимо, навіть сам термін «Малоросія» (який сприймався в розумінні окраїни Росії) в офіційній мові став використовуватися все рідше, а «Україна» - взагалі зник. При цьому ще можна було писати про українську худобу й українську пшеницю, але вживати термін «український народ», «українська мова» заборонялося. «Малорос» («хохол»), як етнографічний тип, набував карикатурного, образливого характеру, а термін «великорос» підкреслював певну етнічну елітарність.

Зміцнюючи адміністративний контроль над Україною, царизм рахом з тим проводив її русифікацію, звужуючи сферу української мови і культурою. Їх витісняли, розчищаючи поле для російського культурного впливу. Існував прямий звязок між загарбницькою політикою царизму і станом української культури. Цей звязок всіляко приховували і приховують сьогодні в Росії, хоча вже сучасникам він був очевидний. В 1911 р. відомий єврейський публіцист Володимир Жаботинський (до речі, родом з Одеси) в статті «О языках и прочем», коментуючи обставини поширення російської культури в національних районах імперії, зауважив: «...Зачем игнорировать историю и уверять, будто бы все обошлось без кулака и будто бы успехи русского языка на окраинах доказывают внутреннее бессилие инородческ