Історична наука і трансформація правосвідомості - Статья

Історична наука і трансформація правосвідомості Олег Горенко, канд. іст. наук, старш. наук. співроб. Інститут історії України НАН України Анотація У статті розглядаються теоретико-методологічні аспекти взаємодії історії і правознавства під кутом зору актуальних потреб пере- форматування правосвідомості. Всупереч оптимістичним твердженням деяких глибоко порядних істориків, незалежність судової гілки влади історії, за великим рахунком, мало чим відрізняється від загальновідомої незалежності традиційних людських судів. Історики, як і судді, теж люди, а справедливість історичного часу - це, великою мірою, часова іпостась справедливості самої матінки природи з усіма її примхами й незбагненним унівесалізмом саморозвитку унікальності. Надзвичайно слушним видається зауваження Г.В.Ф. Гегеля з приводу небезпечності такої суб’єктивної свідомості, «котра розглядає теперішнє як щось марне, вважає себе вищою від нього й наділеною кращим знанням». Мабуть варто було б дещо частіше згадувати про цю суттєву обставину під час оцінки кожної нової спроби радикальної реконструкції історичної свідомості та колективної пам’яті. Адже збереглося занадто багато історичних свідчень того, як ця сама держава перетворювалася у вельми небезпечний «унівесум аморальності». Коли Ф.Ніцше писав свої «невчасні міркування» про користь і шкоду історії для життя, він, можливо, мав перед очима образ історика, який, постійно перебуваючи у часі, тим не менш чомусь завжди відчуває себе невчасним, який зазнає мук від свого онтологічного перебування в сьогоденні, безпорадно борсається між гносеологічним минулим і майбутнім та потай мріє про якнайскоріше народження нового минулого. Тож у методологічному плані для професійного історика виглядає безперечно цікавою справедливо висока оцінка Г.В.Ф. Гегелем концептуальної спадщини Ш. Монтеск’є, котрий закликав «розглядати законодавство взагалі і його особливі правила зокрема не ізольовано й абстрактно, а . як фактор, пов’язаний із певною єдністю, в сукупності з усіма іншими правилами, що визначають характер нації й епохи, у такому зв’язку законодавство набуває свого істинного значення, а разом і виправдання. Назагал саме від цього залежить, якою мірою в різних куточках порубаної на шматки України вдасться гармонізувати відрефлектовані К. Ясперсом «чуттєво-просторові», «душевно-культурні» й «метафізичні світообрази». У цьому випадку Р. Козеллек є спадкоємцем не лише історіософської традиції Античності, Просвітницва і Романтизму, а й прагматичним рецепієнтом філософського світогляду М. Гайдеггера, котрий наполегливо переконував, що немає «часу» без «присутності», що насправді в розпорядженні людини напрочуд мало власного часу для повноцінного «Буття-тут», а тому вона повинна поквапитись у своїх нескінченних пошуках смислів, зосередившись на головному. Схоже, що яскраво відрефлектована свого часу видатним українським істориком Ф.П. Шевченком метафора «суду історії» після всіх своїх численних злетів і падінь переживає черговий ренесанс. Пострадянські соціальні психологи визнають, що раніше судовий процес не становив для них особливого професійного інтересу, оскільки результат судового розгляду в радянському суді практично був визначений заздалегідь і мало залежав від реальної майстерності юристів, які презентували суд, звинувачення і захист (кількість виправдальних рішень не перевищувала 1%). На нашу думку, полеміка Л. Февра з тими, хто вважає заняття історією та її викладання лише безглуздим пересипанням попелу, який «місцями охолонув, місцями ще теплий, - будь-якого попелу, що зберігає мертві сліди чиїхось спалених життів»8, заслуговує сьогодні на додаткове осмислення.