Історична думка у процесі розвитку національної свідомості українців (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.) - Автореферат

Важливо також дослідити які наукові та суспільні можливості відкриває історична думка, коли вона опиняється у епіцентрі націотворчого процесу. Обєктом дисертаційного дослідження є історіографічний процес в Україні у контексті модерного націостановлення, у межах якого відбувалося суспільне визнання національної моделі наукового історичного знання. На його переконання, остання “заслуговує на окреме, глибинне вивчення істориків і політологів, і цю проблематику можна розглядати окремо від історіографії як дисципліну, яка вивчає розвиток української історичної науки і також охоплює праці істориків, що не завжди займалися вивченням ідеї національного самопізнання українського народу”. Грушевський вважав, що українській науці “бракує історії української історіографії в звязку з історією української політичної думки”. Крім того вона узгоджувалася з науково-дослідними програмами Інституту історії України НАН України, Черкаського державного університету ім.Окремої уваги заслуговує розгляд націотворчої функції історичної науки в українських історіографічних працях, які зявилися саме у пореволюційний період. Західна історіографія знайшла своє висвітлення у підрозділі “Осмислення взаємозалежності історичної думки та національної свідомості в українській зарубіжній та західній науці повоєнного періоду”. Грушевського, особливо його фундаментальної праці “Історія України-Руси”, у становленні української національної історіографії зупинися Ф.Сисин. Джерельна база представлена як опублікованими, так і неопублікованими матеріалами і складається з таких груп: наукові та науково-популярні праці українських істориків; періодичні та неперіодичні видання; документальний матеріал, повязаний з діяльністю історичних установ і товариств; епістолярні, щоденникові та мемуарні матеріали, які відображають особливості наукового життя, громадської думки; масовий матеріал, який безпосередньо чи опосередковано свідчить про рівень національної свідомості українців того часу; статистичні дані, заяви, звернення, відгуки в засобах масової інформації, приватні матеріали тощо; матеріали державних інституцій, які засвідчують їх політику в галузі історичної науки та національно-культурного життя; матеріали біографічного характеру, необхідні для висвітлення наукового доробку тих істориків, які найбільше прислужилися національній історіографії. Зрештою можна підсумувати, що у співвідношенні міфу та історії надзвичайно важить поняття міри - їхнього оптимального входження як складових частин до історичної та національної свідомості тієї чи іншої спільноти.Затребувана нацією історична концепція стає її національною парадигмою - спільною історією, що входить у психологічне оснащення даної спільноти. Таким чином, історична думка дає лише вихідний матеріал для усталення національної свідомості, а формує її сама нація, обираючи із загальної суми історичного знання те, що вважає відповіднним для націотворення. Саме націотворення у всій складності його виявів як соціокультурного та суспільно-політичного явища було домінуючим чинником, який визначав становлення української історичної думки кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. Оскільки національна свідомість української спільноти була найбільш динамічною та сутнісною складовою творення нації, саме вона мала безпосередній звязок з історичною думкою. Важливим чинником органічного включення української національної історичної парадигми у ширший європейський контекст є науковий діалог з історіографіями тих національних спільнот, які формувалися в одному з українцями геополітичному просторі.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у зясуванні якісних характеристик історичної думки в умовах українського модерного націотворення. Це дозволяє отримати більш повне уявлення про особливості розвитку української історіографії у її національній формі та загальний перебіг процесу становлення української нації; тим самим сприяти провадженню у наукову практику історіографічного та історичного пошуку сучасних методологічних підходів.

Головними науковими результатами вважаємо: 1. Виявлення й дослідження механізмів взаємодії історичної думки та національної свідомості. Вплив історичної науки на національну свідомість відбувається за доволі складною схемою. Початково через дію соціального запиту наукове середовище продукує нове бачення історичного минулого певної спільноти, що заперечує традиційні офіційні погляди. У реальному часі можуть співіснувати декілька різних подібних наукових інтерпретацій. Як правило вони є достатньо науково обґрунтованими, принаймні на рівні тогочасного методологічного оснащення. Власне, у цьому і виявляється процес наукового пошуку. Спільнота, що прямує до національного усвідомлення здійснює своєрідний відбір із наявних історичних моделей інтерпретації власного минулого. Затребувана нацією історична концепція стає її національною парадигмою - спільною історією, що входить у психологічне оснащення даної спільноти. Таким чином, історична думка дає лише вихідний матеріал для усталення національної свідомості, а формує її сама нація, обираючи із загальної суми історичного знання те, що вважає відповіднним для націотворення.

2. Суспільне визнання історичної думки відбувається завдяки дії переважно політичних чинників, що і виступають зєднувальним ланцюгом між науковими знаннями та якісними параметрами нації. Йдеться про реалізацію цілеспрямованого проекту, побудову певної суспільної конструкції, у якій одним із “будівельних матеріалів” виступає актуалізована історична память. Виконавцями цієї праці є субєкти націотворення - національні “будителі”, рухи, держави. Для поширення історичної свідомості використовувалися найрізноманітніші канали комунікації: оприлюднення наукових праць, науково-популярні та літературні видання історичної тематики, система освіти, засоби масової інформації, культурно-освітні заклади тощо.

3. Науковість історичної думки виявляється через певну самостійність, своєрідну відстороненість її власне наукового та суспільно-політичного вимірів. Таке явище найбільш виразно простежується у методологічній площині. Для виконання своїх ідентифікаційних функцій національна історіографія не обовязково має спиратися на методологічні новації. Поява ж нових теоретичних методологічних підходів може відбуватися незалежно від того, наскільки усвідомленою є національна спільнота. Проте певна кореляція між методологічним оснащенням історичної науки та станом національної свідомості все ж існує. Український приклад у цьому сенсі є досить показовим. Так, поява та поширення народницького історіографічного напрямку органічно включалося у національне відродження ХІХ ст. Державницький же напрямок був покликаний до життя саме у переломний для українського національно-визвольного руху час.

4. Саме націотворення у всій складності його виявів як соціокультурного та суспільно-політичного явища було домінуючим чинником, який визначав становлення української історичної думки кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. Оскільки національна свідомість української спільноти була найбільш динамічною та сутнісною складовою творення нації, саме вона мала безпосередній звязок з історичною думкою. Наступним фактором, який відкривав шлях до суспільного сприйняття нової національної історичної схеми, був процес соціально-політичної трансформації суспільства, його революційне перетворення. Без соціальної революції, напевне, не відбулося б такої досить швидкої кардинальної зміни уявлень суспільства про своє власне минуле, коли на зміну імперської історичної парадигми прийшла національна. Однак взаємозалежність соціальної та світоглядної революції все ж таки є опосередкованою. Оскільки сама історична наука досить консервативна, то видозміну історичних концепцій слід визначати як своєрідну наукову революцію.

5. Якісні характеристики нового стану української історичної думки такі. Вона репрезентувала цілком самобутню історичну науку, яка виразно відрізнялася від історіографій інших народів. Українська історична парадигма зародилася як суто етнічна. Однак з набуттям українською спільнотою необхідного соціального досвіду, передусім державного, спостерігається поступове подолання суто етнічного порогу і вихід на більш широкі, національні простори. Конкретно це виявлялося у ствердженні державницького напрямку та посиленні інтересу до дослідження історії національних меншин, спробі включити їх у загальнонаціональну історіографію.

6. Основним змістом історіографічного періоду, який розглядався у дисертації, було зростання плюралізму методологій, розширення дослідного поля зі сцієнтистського погляду, соціологізація історичної думки із суспільно-політичного.

7. Період, що досліджується, можна визначити як перехід до модернізму. Зміст цього явища полягав у спробі подолання позитивізму як методологічної основи історичних дослідів. Світова історична думка у цей час, переживши “кризу класичного історизму”, рухалася до нової якості. Домінуючою стає концепція емпіричної соціальної науки, тотальної історії, яка знайшла свою завершену форму у появі наприкінці 20-х років французької школи “Анналів”. Проте, слід врахувати, що далеко не всі національні історіографії спромоглися на таку трансформацію, оскільки вектор розвитку соціальної історії визначався політичним контекстом. Так в українському випадку, рівнозначно як і у багатьох інших, зокрема німецькому, не вдалося переорієнтувати науковий інтерес із проблем держави і політики на соціальні групи. Хронологічно українська державницька школа виникла як одна з найпізніших у Європі.

8. 1920-ті роки у розвитку української історичної думки становили фінальну частину певного історіографічного циклу. Саме тоді відбулася найбільша концентрація концептуальних набутків національної історіографії. Визначальною рисою цього часу було оптимальне поєднання традицій та новацій у науковому пошуку, у тому числі й на теоретично-методологічному рівні. Щодо подальших перспектив, то можна з великою вірогідністю стверджувати, що українська історична думка перебувала на порозі переходу до нового якісного етапу свого розвитку, який включив би її до загальноєвропейського історіографічного процесу.

9. Виявляються певні регіональні особливості становлення української історичної думки. Тут також маємо повну відповідність до регіонального виміру націотворчого процесу. Наприкінці ХІХ ст. основним осередком українського історичного наукового дослідження була Галичина - українознавчі підрозділи НТШ та єдина університетська кафедра історії України на чолі з М.Грушевським. У 1905-1907 рр. та 1917-1920 рр. - національна історична думка переміщується на Наддніпрянщину. У результаті саме тут створюється повноцінна інституційно та організаційно розбудована національна історична наука. Основою її були історичні установи ВУАН, науково-дослідні кафедри та громадські організації дослідників. Розвиток регіональних варіантів української історичної думки в Закарпатті, Галичині, Санкт-Петербурзі, на Кубані, в емігрантських центрах (Празі, Берліні, Відні, Варшаві) мав свої особливості. Все ж ці центри чи осередки досліджень із поля української історії мали вторинне значення, оскільки основний масив національної історіографії створювався тоді науковцями, які працювали в УСРР.

10. Важливим чинником органічного включення української національної історичної парадигми у ширший європейський контекст є науковий діалог з історіографіями тих національних спільнот, які формувалися в одному з українцями геополітичному просторі. Тодішнє порозуміння між українськими, білоруськими, литовськими, тюркськими і навіть частково російськими істориками не тільки доводить саму можливість такого діалогу, але й дозволяє вибудувати принципи узгодження та вималювати певні його змістовні обриси.

11. Для більшості українських істориків був притаманний телеологічний погляд на історію спільноти, яку вони інтелектуально репрезентували. Їхньою провідною думкою була така: попередня імперська наукова традиція спотворювала або навіть зумисне фальсифікувала справжню історію українського народу та його державних утворень. Що у свою чергу приводило до деформації історичної памяті українців, заважало їм усвідомити себе окремою нацією. Ліквідація таких перекручувань буде означати відновлення історичної справедливості і позитивно вплине на націотворчий процес української спільноти.

12. Проведене студіювання української історичної думки дозволяє рельєфніше побачити і перебіг та особливості розвитку національної свідомості українців. Становлення останньої відбувалося в обставинах жорсткої конкуренції різних ідентичностей. Реальна українська свідомість має розглядатися як результат складної взаємодії різних ідеологій та політичних рухів, а не тільки власне українського національно-визвольного. Українці стали національною спільнотою не автоматично, а у наслідок цілеспрямованої дії багатьох поколінь своїх предків, які обрали українськість з-поміж інших, менш привабливих моделей ідентичності.

13. Взаємозвязок історичної думки та національної свідомості в українському випадку не мав характеру замкненої ізольованої схеми. І тому не може бути описаний лише у історіографічному чи націогенетичному вигляді. Цілком очевидно, що варто зважати на дію ще низки чинників: процес модернізації, розвиток соціально-станових структур та їхнього самоусвідомлення, вплив світової історичної науки тощо. Зрештою, все більшої ваги набуває політично-доктринальний фактор - поступове зміцнення радянського тоталітарного режиму та повернення його до великодержавного курсу. У результаті чого здобутки українського націотворення та існування національної історичної думки у межах УСРР були поставлені під серйозний сумнів. З початку 30-х рр. національна історична наука підтримувалося лише за рахунок західноукраїнського та емігрантського середовищ, які були значно слабкішими ніж “материкова” історіографія попереднього періоду.

14. Від кінця ХІХ ст. до початку 30-х рр. ХХ ст. українська історична думка пройшла складний процес трансформації - перетворившись із контрокультурної практики щодо імперської історичної моделі у офіційну історіографію, яка мала суспільне визнання у межах національної спільноти. При цьому, виконуючи свою питому етнонаціональну функцію, вона відкривала великі потенційні можливості для подальшого розвитку дослідної сфери. Розгром української національної історіографії у межах УСРР був ліквідацією повнокровного наукового організму. Проте історична память все ж таки має властивість до відродження у нових сприятливих суспільно-політичних умовах. Події кінця ХХ ст., повязані з виникненням незалежної Української держави, є наочним підтвердженням цьому. Тому нині й зростає важливість осмислення досвіду становлення української національної історичної думки.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ АВТОРОМ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Монографії

Історичні концепції М.С.Грушевського та В.К.Липинського. Методологічний і суспільно-політичний виміри української історичної думки 1920-х років. - К.; Черкаси: Брама ІСУЕП, 2000. - 284 с. (18,09 др. арк.).

Історична думка та націотворення в Україні (кінець ХІХ - перша третина ХХ ст.) - К.; Черкаси: Відлуння-Плюс, 2001. - 440 с. (29,2 др. арк.).

Брошура

Історична память і сучасне державотворення - погляд із Черкащини. - Черкаси: Відлуння-Плюс, 2001. - 120 с. (7,13 др. арк.).

Статті у фахових виданнях

Проблема “революційного” характеру Хмельниччини у науковій спадщині М.Грушевського та В.Липинського // Вісник Черкаського університету. Серія соціально-гуманітарних наук. - Черкаси, 1997. - Вип.2 - С.16-24. (0,5 др. арк.).

Етнологічна складова методології наукового досліду М.Грушевського // Вісник Черкаського університету. Серія соціально-гуманітарних наук. - Черкаси, 1998. - Вип.6. - С.18-26. (0,7 др. арк.).

Механізм розвитку історичного компоненту національної свідомості українців у новітній час // Вісник Черкаського університету. Серія історичні науки. - Черкаси, 1999. - Вип.12. - С.30-36. (0,45 др. арк.).

Етнонаціональні наслідки політики українізації 1920-х років // Наукові записки Ін-ту політичних і етнонаціональних досліджень / Зб. - К., 2000. - Вип.12. - С.274-284. (0,5 др. акр.).

Українізація системи вищої освіти 1920-х років як важливий чинник розвитку національної свідомості // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - 2000. - №4. - С.20-28. (0,7 др. арк.).

Харизма Богдана Хмельницького в осмисленні Михайла Грушевського (новаційний контекст української історичної думки 1920-х років) // На службі Кліо. Зб. на пошану Любомира Романа Винара з нагоди 50-ліття його наукової діяльності. - Київ; Нью-Йорк; Торонто; Париж; Львів, 2000. - С.213-241. (1,8 др. арк.).

Українські наукові видання як комунікативний чинник становлення національної свідомості у добу українізації 1920-х років // Вісник Черкаського університету. Серія історичні науки. - Черкаси., 2000. - Вип.21. - С.17-24. (0,5 др. арк.).

Стан історичної свідомості жителів Черкащини за результатами соціологічних опитувань // Вісник Черкаського університету. Серія історичні науки. - Черкаси., 2000. - Вип.21. - С.147-156. (0,7 др.арк.) (співавтор М.Сиволап, В. Масненку належать - С.150-156).

Проблема національної свідомості в українській історико-політичній науці 1920-х років // Етнічна історія народів Європи: Зб. наукових праць. - 2001. - Вип.8. - С.103-110. (0,8 др. арк.).

Між колоніальною адміністрацією та національною елітою: українізація компартії, державних органів, комсомолу у 1920-х роках // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Зб. статей. - 2001. - Вип.4. - С.218-244. (1,1 др. арк.).

Вплив вітчизняних історико-етнологічних досліджень на еволюцію національної свідомості українців (середина ХІХ - перша третина ХХ ст.): загальнотеоретичні аспекти // Етнічна історія народів Європи: Зб. наукових праць. - 2001. - Вип.9. - С.22-27. (0,7 др. арк.).

Українсько-білоруський діалог у царині історичної науки 1920-х років як засіб національної ідентифікації // Науковий вісник Дипломатичної академії України / Українська зовнішня політика і дипломатія: десять років незалежності. - 2001. - Вип.5. - С.313-319. (0,5 др. арк.).

Українська історична думка та історики в умовах національно-демократичної революції 1917-1920 рр. // Наукові праці Камянець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. - Камянець-Подільський., 2001. - Т.5(7). - С.41-52. (0,85 др. арк.).

Регіональні осередки українознавчих досліджень у Російській федерації 1920-х років // Історія України. Маловідомі імена, події, факти / Зб. статей. - К.; Донецьк, 2001. - Вип19. - С.81-91. (0,5 др. арк.).

Українсько-тюркський історико-науковий діалог у контексті національної ідентифікації 1920-х років // Наукові записки Ін-ту політичних і етнонаціональних досліджень / Зб. - 2001. - Вип.16. - С.383-388. (0,4 др. акр.).

Історична наука та історики у національно ідентифікаційних реаліях Закарпаття 1920-х років // Вісник Черкаського університету. Серія історичні науки. - Черкаси, 2001. - Вип.27. - С.18-24. (0,5 др. арк.).

Періодизація української історії в історичній концепції Вячеслава Липинського // Наукові праці Камянець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки - Камянець-Подільський., 2001. -Т.7(9). - С.56-62. (0,4 др. арк.).

Дискусії щодо етногенезу (націогенезу) українців в українській історичній та етнологічній науці 1920-х років // Народознавчі зошити. - Львів, 2001. - №3. - С.408-412.

Аграрна складова української національної свідомості: теоретичне осмислення та реальна історична практика // Українській селянин. Праці науково-дослідного інституту селянства. - Черкаси, 2001. - Вип.3. - С.351-356. (0,6 др. арк.).

Стан історичної свідомості жителів центральної України (“золота доба” української історії очима сучасників) // Polska i jej wschodni sasiedzi / pod red. A. Andrusiewicza. - Rzeszow, 2002. - T.2. - S.157-171. (0,7 др. арк.) (Співавтор М. Сиволап, В. Масненку належать - С.160-170).

Методологічні засади історичної концепції Вячеслава Липинського // Вячеслав Липинський в історії України (до 120-річчя з дня народження). - К., 2002. - С.94-106. (0,8 др. арк.).

Історична память як основа формування національної свідомості // Український історичний журнал. - 2002. - №5. - С.49-62. (1,25 др. арк.).

Етнополітична функція української історичної думки у рецепції Михайла Грушевського // Український історик. - 2002. - Ч.1-4 (152-155). - С.154-163. (0,65 др. арк.).

Полеміка між Д. Дорошенком та М.Трубецьким щодо “української проблеми” // Наукові праці Камянець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки - Камянець-Подільський., 2002. - Т.8(10). - С.32-41. (0,5 др. арк.).

Маєтності Вячеслава Липинського й Адама Рокицького у Русалівці // Памятки України: історія та культура. - 2002. - №2. - С.144-149. (0,7 др.арк.).

Дмитро Багалій і його місце в українській національній історичній думці // Вісник Черкаського університету. Серія історичні науки. - Черкаси, 2002. - Вип.33. - С.12-20. (0,6 др. арк.).

Матеріали та тези наукових доповідей, що мають пріоритетне значення

Дмитро Донцов та Микола Шлемкевич про роль сковородянської людини в українській духовній традиції // Григорій Сковорода - письменник, філософ, педагог: Тези міжвуз. наук. конф. - Черкаси, 1994. - С.22-24. (0,2 др. арк.).

Міф і реальність харизми Богдана Хмельницького з погляду М.Грушевського (до постановки проблеми) // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку: Матеріали Пятих Всеукр. історичних читань. - К.; Черкаси, 1995. - С.75-78. (0,2 др. арк.).

Козацтво в історичній концепції Вячеслава Липинського // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку: Матеріали Шостих Всеукр. історичних читань. - К.; Черкаси, 1997. - Ч.2. - С.85-97. (0,6 др. арк.).

Етноконсолідуюча функція Середньої Наддніпрянщини як складова українського національного міфу // Етносоціальні процеси на Середньому Подніпровї: минуле і сучасність / Міжнародна конференція. - Черкаси, 1999. - С.31-33. (0,2 др. арк.).

Відповідність історичної та національної свідомості українців середини ХІХ ст. - 20-х рр. ХХ ст.: загальнометодологічні аспекти // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. - Одеса; Київ; Львів, 1999.- Ч.ІІ. - С.112-118. (0,4 др. арк.).

Розвиток етнонаціональної свідомості українців кінця ХІХ - 20-х років ХХ ст.: консолідуюча роль історичної науки // Україна на межі тисячоліть: етнос, нація, культура. Доповіді та повідомлення. - К., 2000. - Кн.1-2. - С.81-96. (0,7 др. арк.).

Формування національної історичної свідомості як державотворчий чинник у сучасній Україні // Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи: Матеріали наук.-практ. конф. - Львів, 2001. - Ч.1. - С.258-263. (0,4 др. арк.).

Розвиток національної свідомості українців ХХ ст.: новітня вітчизняна історіографія проблеми // Міжнародний Науковий Конгрес “Українська історична наука на порозі ХХІ століття”. Доповіді та повідомлення. - Чернівці, 2001. - Т.1. - С.120-128. (0,8 др. арк.).