Історія українського перекладознавства ХХ сторіччя: ключові проблеми та періодизація - Автореферат

Історія перекладознавства - наукова дисципліна, яка вивчає розвиток теоретичного осмислення перекладу як важливого чинника на всіх етапах існування різномовного спілкування. Дослідження з історії українського художнього перекладу певною мірою сприяли обґрунтуванню деяких аспектів історії українського перекладознавства. Такий розвиток позначився і на перекладознавстві, розширюючи його терміносистему й поняттєвий апарат та збагачуючи аналітичний інструментарій. Дослідження виконано в рамках комплексної наукової теми кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного університету імені Івана Франка “Ключові проблеми теорії та історії художнього перекладу. Концепція вишколу перекладачів” (номер держреєстрації 0105U004928), а також держбюджетних тем: “Дослідження перекладацьких поглядів Григорія Кочура та використання їх у практиці сучасного українського художнього перекладу” (номер держреєстрації 0103U001874) та “Український художній переклад як націєтворчий чинник: до історії української перекладної літератури” (номер держреєстрації 0106U001279), які затвердило Міністерство освіти і науки України.Доцільно обмежитися вивченням перекладознавчих досліджень із теорії, історії, критики та дидактики перекладу, які проводили українські вчені в Україні та поза її межами як представники єдиної української наукової традиції. Зважаючи на літературні, літературознавчі, мовознавчі, політичні, суспільні, економічні обставини (їх не можна укласти в одну ієрархію, а треба розглядати як рівноварті чинники), можна виокремити чотири періоди розвитку перекладознавства в Україні: 1. Він творчо запозичив здобутки літературознавства та розвинув їх для теорії перекладу, зокрема визначив жанр рецензії як головну форму наукового викладу, інтерпретаційно-стилістичний аналіз - як основу для зіставлення оригіналу та перекладу й оцінки останнього, а також виділив складники поняття „вірність перекладу”. У третьому підрозділі досліджено вагомість критики перекладу для розвитку теорії перекладу. Те, як вона впливала на перекладознавчу думку, повязує перекладацькі інтереси цих двох періодів щодо зясування значення перекладу та перекладної літератури насамперед із позицій ідеології, а також розуміння того, як переклад може формувати якісно нове мислення.У дослідженні обґрунтовано критерії періодизації українського перекладознавства ХХ ст., здійснено періодизацію, проведено системний аналіз перекладознавчих публікацій в Україні впродовж ХХ ст., досліджено розвиток перекладознавчих дисциплін та узагальнено внесок українських науковців у розвиток перекладознавства. Переклад, який останньої третини ХІХ ст. сягнув високого рівня розвитку (власне переклади замінили травестії та переспіви), зміг забезпечити матеріал для визначення критеріїв якості перекладу та усвідомлення, якою мірою вони відрізняються з історичного й типологічного поглядів. Дослідники розглядали, як український читач сприйме переклади - із часової перспективи (Г. М. Науковці також досліджували переклади в діахронному плані, намагаючись визначити, які давні переклади можна рекомендувати сучасному читачеві. Затвердження державного статусу української мови на території України сприяло становленню її як мови науки й техніки, а це стимулювало дослідження у галузі перекладу термінів, відтворення звучання іншомовних власних назв українською мовою та українських - іноземними мовами, жанрових проблем науково-технічного перекладу.Микола Зеров та Максим Рильський: тяглість перекладознавчої традиції // Мовні і концептуальні картини світу: Зб. наук. праць / Київ. нац. ун-т ім. Володимир Державин: теорія і критика перекладу // Збірник Харків. іст.-філол. т-ва / Харків. нац. пед. ун-т ім. Погляди Максима Рильського на віршований переклад // Studia Germanica et Romanica / Донецьк. нац. ун-т. Перекладознавчі дослідження на сторінках журналу „Мовознавство” (1967-2000) // Мовні і концептуальні картини світу: Зб. наук. праць / Київ. нац. ун-т ім.Ukrainian dictionaries and translation: A historical perspective of the 20th century // Further Insights into Semantics and Lexicography / Ed. by U. До питання перекладознавчого аналізу: історія та методологія // Збірник робіт IV Міжнар. наук.-практ. конф. студентів, аспірантів та молодих вчених „Людина, культура, техніка в новому тисячолітті” [Х., 24-26 квіт. Олександр Фінкель - теоретик українського перекладу // Григорій Кочур і український переклад: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. Рильський: тяглість традиції: [Тези] // Український переклад від Зерова до сьогодення: Наук. читання (К., 20-21 жовт. Концепція віршованого перекладу Максима Рильського // Матеріали ІІІ Міжвуз. конф. молодих учених „Сучасні проблеми та перспективи дослідження романських і германських мов і літератур” (Донецьк, 15-16 лют.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

У дослідженні обґрунтовано критерії періодизації українського перекладознавства ХХ ст., здійснено періодизацію, проведено системний аналіз перекладознавчих публікацій в Україні впродовж ХХ ст., досліджено розвиток перекладознавчих дисциплін та узагальнено внесок українських науковців у розвиток перекладознавства.

Проведене дослідження дає змогу зробити такі висновки: 1. Історія українського перекладознавства вивчає різножанрові джерела, що стосуються теорії, історії, критики та дидактики перекладу в рамках єдиної української наукової традиції. Обґрунтовану в дисертації історіографічну модель побудовано на трьох основних критеріях джерельної бази (національність, територія та мова), трьох критеріях історіографічного дослідження (наукове середовище, іманентність та відповідність), двох критеріях історичного опису (хронологічність та наукова спадковість), - однак, не абсолютизуючи жодного з них. Критерії періодизації зумовлено тематикою та методикою досліджень, співвідношенням зі світовим контекстом, суспільно-політичними умовами, літературною політикою держави та діяльністю знакових постатей у розвитку теорії й методики перекладу.

2. Формуванню українського перекладознавства сприяли не тільки вчені-українці, а й науковці інших національностей, які не представляють інших наукових традицій. Критерій наукової оригінальності та спадковості - основний у таких дослідженнях. Територіальний критерій досить умовний, адже науковці розрізнених етнічних українських земель брали участь у творенні єдиного українського перекладознавства. Заслуговують на увагу також важливі наукові еміграційні центри у Варшаві та Празі, які безпосередньо впливали на розвиток науки на західноукраїнських теренах у міжвоєнний час. Натомість дальші наукові центри - Західної Європи, Північної та Південної Америки - та діаспора, яка утворилася після Другої світової війни, не мали визначального впливу на українське перекладознавство.

3. Переклад, який останньої третини ХІХ ст. сягнув високого рівня розвитку (власне переклади замінили травестії та переспіви), зміг забезпечити матеріал для визначення критеріїв якості перекладу та усвідомлення, якою мірою вони відрізняються з історичного й типологічного поглядів. Ці питання є основою перекладознавчої концепції І. Я. Франка, який обґрунтував націєтворче значення перекладу, започаткував перекладознавчий аналіз у контексті інтерпретаційно-стилістичної методики, вивчав питання теорії та історії художнього перекладу. Саме тому перекладознавчу концепцію І. Я. Франка, яка формувалася впродовж 1880-1910-х рр., доцільно вважати основоположною для українського перекладознавства.

4. Перший період українського перекладознавства охоплює час наукової діяльності літературознавців від початку ХХ ст. до закінчення Першої світової війни, зокрема дослідження І. Я. Франка. Цей період вважаємо критико-теоретичним, оскільки критика формулювала перші теоретичні твердження, а головним науковим жанром того часу була рецензія. Розглядаючи та аналізуючи переклади, рецензенти зробили чимало для визначення загальних перекладацьких закономірностей. Терміносистема та перекладознавчий аналіз відображають рівень загального розвитку літературознавства. Набувають актуальності такі питання, як чистота та літературність української мови (грамотність перекладів), політична значущість перекладів (видання Євангелія українською мовою), педагогічний аспект перекладів (переклади дитячих книжок) тощо.

5. Другий період - становлення перекладознавства як наукової та навчальної дисципліни в Україні (після Першої світової війни до Другої світової війни) - вагомий для українського перекладознавства. Дослідники розглядали, як український читач сприйме переклади - із часової перспективи (Г. М. Іваниця) чи просторової (Іван Кулик). Такі розвязки модифікували вибір перекладацької стратегії. Науковці також досліджували переклади в діахронному плані, намагаючись визначити, які давні переклади можна рекомендувати сучасному читачеві. Саме історичні дослідження могли засвідчити місце перекладної літератури у цільовій культурі (М. К. Зеров, В. М. Державин), виявити розвиток мовних засобів під впливом перекладів (М. К. Зеров, А. В. Ніковський), зясувати особливості перекладів того ж автора в різні періоди (П. І. Тиховський, Л. Арасимович). До становлення історії перекладу як окремої дисципліни найбільше причинився М. К. Зеров. Його курс історії української літератури ХІХ ст. охоплював перекладну літературу як рівноцінну частину української літератури та формулював окремі критерії для оцінки перекладів у різні періоди літературного процесу. О. М. Фінкель розвинув лінгвостилістичну концепцію перекладу, у межах якої виділено три види перекладу - прозовий нехудожній, прозовий художній та віршовий. Це велике досягнення для українського перекладознавства, адже запропоновано напрями майбутніх досліджень щодо часткових теорій перекладу, вперше цілісно розглянуто науково-технічний переклад, сформульовано поняття перекладацької множинності та досліджено явище автоперекладу.

6. Завдяки відсутності ізоляції західноукраїнських науковців та науковій еміграції зі Східної України після Визвольних змагань, східно- та західноукраїнські дослідження відрізнялися не методологічно, а тематично. Перекладознавчі студії Біблії активно розвивався на Східній Україні під час Визвольних змагань - зявилося декілька статей, головно історичних (М. І. Сагарди). Коли радянська влада припинила будь-які дослідження такого типу, їх і далі проводили в західноукраїнських наукових центрах. Поглибленню методологічних основ біблійного перекладу сприяла перекладацька та наукова діяльність І. І. Огієнка. На сторінках західноукраїнських часописів більше дискутували про переклади з античної літератури. Шевченкова тематика доповнює (або продовжує) перекладознавче шевченкознавство, основи якого заклали Іван Кулик та Г. Й. Майфет.

7. Третій період українського перекладознавства (після Другої світової війни до початку 1970-х рр.) - становлення українського перекладознавства у всесоюзному контексті - частково повторює установчі процеси першої половини ХХ ст. Посилюється мовознавчий аспект у теорії перекладу (статті Є. І. Старинкевич 1946-1947 рр.). Історія перекладу спершу розвивалася в напрямку словянських мов та літератур, оскільки саме ця тематика охоплювала звязки української літератури з російською та літературами т. зв. країн народної демократії. І тільки під час хрущовської відлиги активізувалися вивчення звязків із західноєвропейськими літературами. Г. П. Кочур представив у загальних рисах концепцію історії українського художнього перекладу, а його деякі статті, позначені науковою відвагою їхнього автора, могли б стати розділами окремого підручника. Г. П. Кочур та М. Т. Рильський продовжували традиції перекладознавчої школи М. К. Зерова. М. Т. Рильський акцентував на лексико-семантичному збагаченні цільової мови, використовуючи концепцію М. К. Зерова про розвиток високого стилю української літературної мови, а також суттєво доповнив віршову теорію перекладу студіями з граматичних проблем перекладу.

8. Саме тоді сформувалося радянське перекладознавство як єдина наукова система. Провідне місце належало російській школі, принципи якої використовувала й українська школа, хоча тлумачила їх по-своєму. Зокрема в дискусії про буквалізм О. Л. Кундзіч та С. П. Ковганюк звертали увагу на адекватну інтерпретацію текстів та на правильність української мови, ведучи таким чином і теоретичну дискусію, і чинячи опір русифікаторській політиці режиму. Тримаючи в полі зору естетику художнього твору і водночас його мовну структуру, українські дослідники завжди розглядали мово- та літературознавчі пошуки як рівноцінні для розвитку теорії перекладу. В. В. Коптілов систематизував та осмислив здобутки повоєнного українського перекладознавства, обґрунтував основні поняття, терміни та положення перекладознавства, визначив його місце серед інших філологічних дисциплін, удосконалив методику перекладознавчого аналізу. Його праці забезпечили надійні підвалини для подальшого розвитку перекладознавства.

9. Перекладознавчі дослідження останньої чверті ХХ ст. виділено в окремий період - перетворення перекладознавства на міждисциплінарну галузь знань. Розширення методик перекладознавчого аналізу сприяло удосконаленню терміносистеми та аналітичного апарату перекладознавства. Розвиток інтерпретаційно-культурологічного підходу до перекладу передбачав поглиблення проблематики перекладацьких рішень та норм з погляду цільової літератури й культури. Охоплено широкий спектр проблем міждисциплінарного характеру.

10. Дослідження з історії перекладу активізувалися від 1990-х р. Переклад почали розглядати як націєтворчий чинник, як чинник утвердження українства. Ідеї таких досліджень запозичували з лінгвокультурології та теорії полісистеми. Застосувати отримані результати можна, створюючи підручники з історії українського художнього перекладу, повної історії української літератури, історії української культури. Затвердження державного статусу української мови на території України сприяло становленню її як мови науки й техніки, а це стимулювало дослідження у галузі перекладу термінів, відтворення звучання іншомовних власних назв українською мовою та українських - іноземними мовами, жанрових проблем науково-технічного перекладу. Така ситуація зумовила ще більшу потребу в підручниках із перекладу, де б українська мова була цільовою або вихідною.

11. Тематика перекладознавчих досліджень ХХ ст. надзвичайно багата. Переклад як складне суспільне та філологічне явище досліджували І. Я. Франко, М. К. Зеров, В. М. Державин, О. М. Фінкель, Г. Й. Майфет. Саме їхні праці розпочали дискусію про жанри перекладу, яка і до сьогодні залишається в центрі теоретичних пошуків. Над усталенням жанрології перекладу працювали В. В. Коптілов, М. О. Новикова, О. І. Чередниченко, О. В. Дзера. Різними були аксіологічні критерії перекладу - вірність (П. О. Богацький, В. М. Гнатюк, А. Ю. Кримський, М. Т. Рильський, Б. Ф. Якубський), точність (М. Т. Рильський), адекватність (Ю. О. Жлуктенко, Я. Г. Коваль, О. С. Медвідь, М. О. Новикова) і еквівалентність (Л. Б. Алефиренко, С. М. Желізна, Ю. О. Жлуктенко, М. О. Новикова). Найбільше праць присвячено різним аспектам віршованого перекладу - історичному (М. К. Зеров, В. В. Коптілов, Г. П. Кочур, О. В. Дзера), просодичному (М. Т. Рильський, Борис Тен), інтерпретаційному (М. О. Новикова) та ін. Питання прозового перекладу опрацьовували О. М. Фінкель, О. Л. Кундзіч, С. П. Ковганюк, Л. А. Гаєвий та ін. Хоча науково-технічний переклад не часто був обєктом дослідження, праці Е. Ф. Скороходька, В. І. Карабана, Т. Р. Кияка, Ф. А. Циткіної засвідчують його високий розвиток. У другій половині ХХ ст. розвинулася мовознавча тематика перекладознавства. Загальні оглядові роботи (Є. І. Старинкевич та М. Т. Рильського) поглиблюються тематичними дослідженнями про переклад фразеологізмів та реалій (Р. П. Зорівчак), просторіччя і жаргону (О. С. Медвідь, В. І. Грицютенко), інверсії (Н. М. Балаян) тощо. Лінгвостилістика відкрила нові шляхи для дослідження словесного образу (П. О. Бех, Л. Л. Букрєєва, Г. М. Дима, Р. П. Зорівчак, О. І. Чередниченко). Лінгвокультурологічні особливості перекладу активно вивчали в останній чверті ХХ ст. М. О. Новикова, О. І. Чередниченко, І. М. Шама. Дидактику перекладу теоретично осмислювали О. М. Фінкель, О. І. Чередниченко, Р. П. Зорівчак, чиї дослідження доповнюють практичні посібники Ю. О. Жлуктенка, В. І. Карабана, Я. Г. Коваля, І. В. Корунця, О. М. Панасьєва, О. Є. Семенця, О. І. Чередниченка.

12. Націєтворче значення перекладу не завжди можна було вивчати, хоча воно було засадничим для української культури ХХ ст. Такі дослідження започаткував І. Я. Франко та продовжили М. К. Зеров, О. І. Білецький, частково В. М. Державин, Г. П. Кочур. В останнє десятиріччя ХХ ст. цю тематику ґрунтовно опрацьовують Р. П. Зорівчак, М. Н. Москаленко, М. О. Новикова, М. В. Стріха, О. І. Чередниченко. Перекладознавче шевченкознавство - одна з найпопулярніших тем, починаючи від студій Івана Кулика, Г. Й. Майфета, Л. Ю. Луціва, Ілька Борщака, Є. Ф. Маланюка, П. І. Зайцева, І. Дубицького, Р. С. Смаль-Стоцького. Після Другої світової війни такі публікації містили збірники щорічної шевченківської конференції під керівництвом Є. П. Кирилюка. Зявлялися також монографії (Я. М. Погребенник, В. П. Фурніки) та дисертації (Г. М. Дими, О. В. Жомніра, Л. М. Задорожної, Р. П. Зорівчак, О. О. Миронова, М. М. Павлюка). Чимало уваги дослідники приділяли перекладам Біблії (І. І. Огієнко, М. І. Сагарда, В. І. Сулима), античної літератури (Борис Тен, Є. М. Грицак, Є. Ю. Пеленський, А. О. Содомора) і творів В. Шекспіра (М. Т. Ажнюк, В. Ф. Лазурський, С. І. Ткаченко, І. Я. Франко, М. С. Шаповалова).

13. Упродовж ХХ ст. українське перекладознавство здолало довгий і складний шлях. Не всі перекладознавчі дослідження вдалося виявити і належно опрацювати. Зокрема варто дослідити творчий доробок перекладачів відповідно до їхніх теоретичних концепцій, використати багатий епістолярій; потрібно осмислити наукові здобутки української діаспори. Однак уже проаналізований матеріал свідчить про унікальність та високий рівень української школи перекладознавства, що посідає самостійне місце у світовому перекладознавстві.

Отже, дослідження охопило основні аспекти розвитку українського перекладознавства ХХ ст. Результати дослідження є внеском до історії та теорії перекладу, лексикології, бібліографознавства, загальної історії української філології та культури, історіографічного наукознавства. В укладеному бібліографічному покажчику „Історія українського перекладознавства ХХ ст.” представлено перекладознавчі публікації 1901-2000 рр. Матеріал зібрано на основі розшуків праць окремих авторів та через суцільний перегляд близько 60 періодичних видань. Покажчик сприятиме укладанню перекладознавчих спецкурсів, зокрема спецкурсу „Історія українського перекладознавства”, та подальшим дослідженням з теорії, історії, критики та дидактики перекладу.