Аналіз нової періодизації давнього письменства, що базується на схемі Д. Чижевського. Виникнення інтенсивної перекладацької праці при прийнятті християнства на Русі. Характеристика "Слова о полку Ігоревім", як найдавнішої пам’ятки ораторського мистецтва.
початковий і найтриваліший період розвитку нашого письменства, його фундамент, на якому пізніше розвинеться нова українська література. Відлік літературного часу починається з ХІ ст., оскільки найстаріший рукопис Остромирового євангелія датований 1056-1057 рр. Більшість літературознавців вважають, що літературні памятки як зразки не лише висловлювання певної думки, а й оформлені за певними мистецькими канонами твори, зявляються з Х ст. Особливості давньої української літератури. Завдяки християнізації Русі Біблія стала важливим джерелом і взірцем для письменства. До особливостей давньої української літератури відносять і своєрідність авторської свідомості, яка формувалася під впливом середньовічних уявлень про те, що книжник є не творцем, а виконавцем волі Божої.Вона, постійно розвиваючись, змінювалася, виробляла свою жанрову систему, обумовлену характером середньовічного мислення як авторів, так і читачів, а також нерозривним звязком її з історією, релігією, філософією, великою залежністю стилю твору від жанру. Тільки давній українській літературі властиві жанри: житія, літописи, повчання, слова, хожденія, трактати, послання, містерії, міраклі, мораліте, інтермедія та ін. Порівняно небагато письменників зазначували своє авторство: Іларіон Київський, Кирило Туровський, Серапіон Володимирський, Г.Смотрицький, М.Смотрицький, І.Вишенський, Л.Баранович, Д.Братковський, І.Величковський, К.Зіновієв, Ф.Пропокович, І.Некрасевич, Г.Сковорода. Останнім часом літературознавцями запропоновано нову періодизацію давнього письменства, що базується на схемі Д.Чижевського, поданій в „Історії української літератури”: І період - доба монументального стилю, що охоплює ХІ-ХІІ ст..
План
Зміст
Вступ
1. Періодизація літературного процесу в Україні
2. Прадавня українська література
3. Давня українська література
Висновки
Список використаних джерел
Список литературы
Прийняття християнства на Русі спричинило інтенсивну перекладацьку працю (книги з Візантії, Болгарії). Зауважимо про особливості перекладів релігійних книг на Русі. Йдеться про вільне поводження книжників з оригіналами (нові редакції і списки), аби донести запозичений твір у доступній формі, подати чужий сюжет у рідній оболонці. Спочатку здійснювався переклад релігійних книг (окремих частин Біблії), апокрифів - творів на біблійну тематику, що доповнювали або уточнювали Святе Письмо, але не входили до біблійного канону, агіографічних творів.
Світську літературу представляли переклади природничо-наукової та історичної літератури. Світські книги: візантійський збірник «Пчела» (антологія афоризмів, прислівїв, вибраних із Біблії, античних письменників тощо (у тому числі з Плутарха, Демокріта, Сократа, Менандра, Евріпіда). Афоризми укладені за темами (про добродійне життя, правду, цнотливість, мужність тощо).
Природничо-наукова література: - «Шестодневи» Василія Великого, Георгія Пісіда, Іоанна Екзарха Болгарського (про природу Землі і Космосу);
- «Християнська топографія» (переклад візантійського письменника ХІІ - початку ХШ ст. Козьми Індикоплава (географічна енциклопедія)).
Історична література. Це оповіді про історію Світу до ІХ ст. Хроніка Іоанна Малали (проповідника) складається з 18 книг-розділів (історія людства від Адама і Єви, всесвітній потоп, розселення людей). Ці сюжети ввійшли пізніше до «Повісті минулих літ». Далі - історія Ассиро-Вавилонії, Єгипту, Риму, Візантії. Хроніка Георгія Амартоли (грішника) відома у девяти списках. Використано хроніку Малали, а далі доповнено історичними фактами з Иосифа Флавія події з 813 до 842 р. н. е. Повісті (про Акира Премудрого та Індійське царство, про Варлаама та Иоасафата) та романи («Александрія», «Девгенієве діяння»).
Біблія - головний твір перекладної літератури Київської Русі.
Старий Заповіт. Писаний давньоєврейською і частково арамейською мовами. Визнається іудеями і хри^иянами. Старий Заповіт складають: Пятикнижжя Мойсеєве, Бу^я, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня (Повторення Закону). Книги історичні: Ісуса Навина, Суддів, Рут, І і ІІ Самуїлові, І і ІІ Царів, І і ІІ Хроніки, книги Ездри, Неемії, Товита, Юдити, Естер, І і ІІ Макавеїв. Книги навчальні поетичні: Іова, Псалмів, Приповістей Соломонових, Еклезіастова (або Проповідника), Пісня над піснями (або Пісня Пісень), Мудрості, Сираха. Книги пророцькі: пророків: І^айї, Єремії, Єзекіїля; малих пророків: Даниїла, Осії, Иоіла, Амоса, Овдія, Иони, ^ихея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії.
Пісня над Піснями. Сучасна літературознавча наука не вважає автором цієї книги Соломона, хоча жанр любовної лірики вперше прижився в Палестині саме при дворі царя Соломона. Більшість пісень складено між ІХ-ІІІ ст. до н. е. На думку деяких учених, це збірка пісень весільного обряду, що її виконували як дійство за участю молодої, молодого і весільних дружок. Християнська традиція бачить у текстах Пісень певну алегорію. В любові пастуха і пастушки, нареченої і нареченого оспівано палку щиру любов, даровану людині від Бога, і це є високим виразом Божої любові до людини. Мотиви різноманітні: жага любові, страх перед нею, заклики до кохання, сумніви і взаємні захоплення незайманим красивим тілом, любовні марення, сповнені бажання плотських насолод.
Давидові псалми (Псалтир).Це збірка лірико-повчальних творів. Давид зібрав гурток підготовлених людей і доручив їм використовувати релігійні гімни під час служби Божої. Слово «псалом» - від грецької «псатеріон» - арфа. У єврейських текстах збірник - сифертегіллін (Книга хвали). До книги входять 159 псалмів, 73 з них написані самим Давидом, інші - різними авторами з ХІ ст. до н. е. до ІІ ст. н. е. Всі Давидові псалми можна поділити на такі тематичні групи: 1. Псалми, у яких пригнічений горем та тяжкою недугою автор скаржиться на заподіяну кривду, біль, страждання і просить у Бога захисту і підтримки.
2. Твори, у яких від імені народу автори звертаються до Бога із благанням у час лихоліття, війни, голоду, мору.
3. Псалми, у яких автори прагнуть розбудити віру в Бога, у його милість та опіку.
4. Твори, де висловлені почуття вдячності від окремих осіб та цілої громади.
8. Псалми, які прославляють космічну світобудову, де небеса - це оселя Бога, його вічні хороми.
Досить популярними агіографічними творами були і є «Сказання про Бориса і Гліба» Якова Мніха (ІІ пол. ХІ ст.), «Повість і похвала князю
Володимиру» (повна назва: «Память і похвала князю руському Володимиру, як хрестився Володимир і дітей своїх хрестив, і всю землю Руську від краю і до краю, і як хрестилась бабуся Володимира Ольга, до Володимира. Списано Іаковом Мнихом (місяця липня, в 15 день)»). Автор підкреслює, що Володимир може бути названий святим, бо святого чоловіка, як говорить Іоанн Златоуст, пізнають за його справами. Справи Володимира святі. Таким чином, книжник Яків Мніх утверджує необхідність канонізації Володимира - хрестителя Русі.
«Києво-Печерський патерик» - памятка І пол. ХШ ст. (місце монастиря в історії культури, автори, склад патерика, популярні сюжети, літературна історія, рецепція патерика в новій та новітній літературах). Самостійне опрацювання за книгою Ю. Ісіченка «Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця ХУІ - поч. XVIII ст. на Україні» (К., 1990), книгою Д. Абрамовича «Києво-Печерський патерик. Репринтне видання». - К., 1991 - текст, вступна стаття і післяслово В. Крекотня).
Паломницька література, або хождєнія Паломник - від слова «пальма» - гілка, яку приносили з подорожі до святих місць у Палестині прочани.
Ораторська проза. Цей вид літератури представлений простою та урочистою проповіддю. Ораторські прозові твори писалися за вимогами гомілетики (мистецтва церковного красномовства).
«Слово про Закон і Благодать» Іларіона (40-ві роки ХІ ст.) - яскравий зразок урочистої проповіді, яка складається з трьох частин: 1) Про Закон, даний Мойсеєм і про Благодать та про Істину; 2) Похвала кагану нашому Володимиру; 3) Похвала князю Ярославу Мудрому, який постає як гідний продовжувач справ Володимира.
«Слово о полку Ігоревім» - найдавніша памятка ораторського мистецтва, перлина літератури Київської Русі. Час написання: між 1185 та 1187 рр. Твір дійшов у списку ХУІ ст. У 1800 році твір було видано, а у 1812 році рукопис ХУІ ст. згорів у пожежі під час війни з Наполеоном.
«Слово...» було знайдено у списку без вказівки автора. Все це породило проблему часу і проблему авторства. Щодо останньої існує декілька гіпотез. Серед них виділяють гіпотези Б. Рибакова, який приписував авторство боярину Петру Бориславичу. М. Федоров вважав, що писав «Слово...» воєвода князя Ігоря Рагуїл. О. Назаревський доводив, що це був син Ігоря від першого шлюбу Володимир. І. Новиков зазначає про галицького книжника Тимофія. Цікавим є обґрунтування авторства брата Ярославни - Володимира Ярославича - Л. Махновцем.
Ідейна спрямованість твору - це заклик до єднання руських князів, що було важливою проблемою, адже Русь роздирали, ослаблювали міжусобиці. Композиційно «Слово...» складається зі вступу, експозиції, завязки, кульмінації, розвязки, епілогу і славослівя. Твір має відступи: «Золоте слово» Святослава і «Плач Ярославни».
У вступі «Слова о полку Ігоревім» викладено художні принципи зображення подій. В експозиції подано характеристику Ігоря Святославича і наголошується, що здійснює він свій похід в імя Руської землі. У завязці описано початок походу та сонячне затемнення, яке віщує негаразди.
Дуже стрімкий розвиток подій - змальовано перший бій з половцями і перемога та друга битва. Спроба Ігоря зібрати військо, утримати його від втечі - це кульмінація твору. Розвязка - поразка війська Ігоря. Потім подається відступ перший, у якому автор вустами Святослава говорить про єдність князів. Автор закликає припинити міжусобиці. Другий відступ - «Плач Ярославни». Втеча Ігоря з полону - епілог «Слова...». Славослівя в кінці твору є проголошенням слави на честь князів та їхніх воїнів-захисників Руської землі. Образна система твору, його поетика і звязок з усною народною творчістю розглядається докладніше на практичному занятті.
Літописи. Яскравою памяткою руського літописання кінця ХІ - поч. ХІІ ст. є «Повість минулих літ». Вона являє собою літописний звід, який увібрав не лише весь попередній досвід історичних знань Русі, а й досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. Вражає широка ерудиція літописця. Він постійно звертається не лише до Біблії, що була вищим авторитетом знань у Середньовіччі, а й до візантійських історичних хронік. Ідеться про «Хроніку» Георгія Амартоли, «Хроніку» Іоана Малали, «Літописець» константинопольського патріарха Никифора, житія грецьких святих та ін.
Вступ до «Повісті минулих літ» не має дат, але літописець розповідь про князя Кия подає у своєрідній хронологічній рамці. їй передує легенда про відвідування Русі апостолом Андрієм, а за нею слідує повідомлення про прихід на Дунай болгар і білих угрів (приблизно перша половина УІ ст. н. е.).
«Повість минулих літ» доведено до 1110 р. До неї увійшли усі попередні літописні зводи: 996 р. - початковий літопис (Анастас Корсунянин, Десятинна церква);
1039 р. - найдавніший Київський звід (Іларіон, Софія Київська);
1073 р. - Київський звід Никона (Іларіона);
1093-1096 рр. - Києво-Печерський звід Іоана (ігумена).
«Повість минулих літ» має ІІІ основні редакції: I редакція 1113 р. - Нестора;
II редакція 1116 р. - Сильвестра;
III редакція 1118 р. - невідомого автора (близької до Мстислава особи).
Особливу увагу при читанні й аналізі тексту літопису належить приділити таким фрагментам: - Оповідання про князя Олега (походи на Візантію, смерть від коня свого). письменство перекладацький памятка ораторський
- Загибель Ігоря Рюриковича від деревлян.
- Легенди про княгиню Ольгу.
- Про життя і смерть князя Святослава.
- Сказання про хрещення Русі при Володимирі у 988 році.
- Легенда про білгородський кисіль.
- Оповідання про братів-мучеників Бориса і Гліба (1015 р.).
- Повість про осліплення Василька Теребовлянського.
- «Повчання Володимира Мономаха».
Стиль літописів - стиль монументального історизму, за Д. Лихачовим (за Д. Чижевським - стилістична «монументальність»). Мова літописів - поєднання книжної та розмовної мов. І. Франко підкреслював, що оповідання про печенігів 972 р. «уложене віршами». Стиль державно- юридичний, церковний, військовий чергуються з оригінальними фразеологізмами, афоризмами і народними прислівями та приказками: «Біда, аки в Родні», «Погибоша, аки обри», «Ме^ві сорому не мають», «Поки камінь почне плавати, а хміль тонути», «Коли вовк повадиться до овець, то виносить всю отару», «Не передавивши бджіл, меду не їсти», «Смерть спільна всім». Переклади «Повісті...» українською мовою здійснювали ІФРАНКО, Л. Махновець, В. Яременко, В. Близнець.
3. Давня українська література
Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Велася завзята полеміка між прихильниками унії та її опозицією, результатом чого і став унікальний жанр українського письменства - полемічна література. Остання справила великий вплив на подальший розвиток культури, зокрема літератури та філософської думки. Основна маса православного духовенства, українська шляхта, міщани і особливо селяни не припускали думки про обєднання церков, вбачаючи в цьому замах на батьківську віру. Характерною рисою української літератури, що видавалася в умовах Великого Польсько-Литовського князівства, а надалі й у складі Російської імперії, стало утвердження ідей громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Яскраво ці мотиви виявлялись в педагогічній і ораторсько-учительній прозі Другої половини XVII ст. Освіта, література й видавнича справа в польсько-литовську добу в Україні розвивались на рівні європейського культурного процесу. Найяскравіше нові тенденції відображала перекладна література. У XVII ст. були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник «Аристотелеві врата». Поширюються переклади Святого Письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається «Пересопницьке Євангеліє», створене у 1561 р. Переклад з болгарської мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого Письма вперше зроблено на «просту» українську тогочасну мову. Поряд з перекладною літературою зявляються оригінальні твори. У XVII ст. відмічається розквіт українського епосу - створюються думи, балади, історичні пісні, які Т. Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярними були цикли дум «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка» та ін. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православю.
У XVII-XVIII ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими - учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або повязаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович - «Роксоланія», «Звитяжство богів», Мелетій Смотрицький - «Лямент у світа вбогих...», Касіян Сакович - «Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», Симон Зиморович - книга любовних пісень «Роксоланки, або Руські панни» та ін. Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відповідало тогочасним смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художні образи, інакомовність, метафора. Все це додає поезії XVI - початку XVIII ст. дещо наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще не було, у звязку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI - першої половини XVIII ст. переживала важливий етап свого розвитку. У XVIII ст. найбільші досягнення поетичного мистецтва були повязані з імям Григорія Сковороди.
Суспільно-політичні події середини - другої половини XVII ст. обумовили перелом в історії української літератури. З цього часу починається новий період її розвитку, що тривав до кінця XVIII ст. За усталеною періодизацією він розглядається у комплексі всього давнього українського письменства XI-XVIII ст., та цілий ряд ознак дає підстави вважати його як перехідний етап від літератури давньої до нової, розквіт якої припадає на добу українського Відродження.
Література другої половини XVII-XVIII ст. продовжує і розвиває традиції давнього письменства, використовує церковнословянську мову, культивує старі жанри ораторської, агіографічної, паломницької, частково полемічної прози. Водночас зароджуються і досягають вершин розвитку нові жанри - мемуарно-історична проза, бурлескно-травестійна та сатирично-гумористична поезія, шкільна драма, які визначили характер і стиль письменства. Українська література цього періоду вписується в універсальний європейський стиль епохи - бароко з його витонченою алегоричністю і контрастністю образів, риторичністю і ускладненою метафоричністю, тяжінням до пишності. Бароковий стиль був панівним в українській літературі, проявлявся в усіх її жанрах і жанрових різновидах. Українська література XVII ст. - різномовна. Вона творилася церковнословянською (словеноруською), староукраїнською, старопольською, латинською та російською мовами. Багатомовність і відкритість - одна з характерних прикмет української літератури XVII-XVIII ст., ознака її європейського характеру. У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія - таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл - події життя святих; мораліте - драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.
Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, а й світські теми. її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму «Комедія на Різдво Христове», Симеон Полоцький - драму «Про Навуходоносора», Григорій Кониський - «Воскресіння мертвих». У кінці XVII-XVIII ст. у літературі формуються нові риси, вона вивільняється від впливу теологічних вчень і набирає виразно світського змісту. До кінця XVIII ст. занепадають полемічна, житійна і ораторсько-проповідницька проза, шкільна драма, релігійно-моралізаторська лірика. На перший план виходять світські твори, пройняті критикою середньовічного укладу, зокрема сатирично-гумористичні вірші, органічно споріднені з фольклором. Переважна частина літературних творів другої половини XVII-XVIII ст. анонімна, збереглась у рукописах і рукописних списках без імені автора. Порівняно небагато авторів називали своє імя. Утвердилися як творчі особистості письменники-професіонали: Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Іван Величковський, Феофан Прокопович, Дмитрій Туптало (Ростовський), Стефан Яворський, Митрофан Довгалевський, Василь Григорович-Барський, Григорій Граб"янка, Самійло Величко, Петро Кохановський, Іван Некрашевич, Григорій Сковорода та ін.
Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи історичними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, створеного на початку XVI ст., тяжіли до давньоруської стилістики, то пізніші редакції мають ознаки нового часу. У XVII ст. зявилися літописи, які відобразили яскраві і важливі події того часу - формування козацтва, Визвольну війну 1648-1657 pp. та ін. - літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади. Літописи відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки. За активної участі О. Бодянського, вченого секретаря «Общества истории и древностей Российских», у 1846 p. побачив світ «Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусіб"я, що були в Малій Росії, і про його смерть». Автор літопису був скромною людиною, що було в традиціях літописців, тому імя його невідоме. Він, як свідчить текст, був безпосереднім учасником війни Б. Хмельницького. Самовидець розповідає про події, які відбувалися в Україні, і повязує їх із процесами в сусідніх державах - Росії, Польщі, Молдавії. Висвітлюється діяльність сподвижників Б. Хмельницького, не залишаються поза увагою історичні діячі сусідів - російського царя Олексія Михайловича, Степана Разіна та ін. Він, на думку дослідників, напевно користувався архівом Коша Запорозького, оскільки в літописі наводиться низка документів про дипломатичні місії запорожців, точні цифри чисельності реєстрового козацтва тощо. «Літопис Самовидця» має непересічну цінність для науковців. Він дає змогу ґрунтовніше вивчити добу козаччини та особистостей, які її творили.
Перший козацький літопис анонімний, наступні - авторські. Григорій Граб"янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно, обидва автори знали «Літопис Самовидця», але кожен тлумачив події по-своєму.
Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб"янки - події визвольної війни 1648-1654 pp., він чільне місце відводить питанню походження козацтва, полемізує з польськими письменниками Кохановським, Стриковським та Гвагніним. Він яскраво описує побут і життя козаків, їх моральні засади, стверджує, що за брехню, блуд і безчестя винний міг бути покараний на смерть. Г. Граб"янка щиро вболіває за долю України, особливо після Люблінської унії 1569 р. Його обурюють утиски козаків та простих людей, які стали майже безправні й віддані на відкуп панам та орендарям, народ був приречений на вимирання. Образ Б. Хмельницького висвітлюється досить обєктивно і, виходячи з контексту, з великою повагою. Літопис Г. Граб"янки й сьогодні є цінним першоджерелом. До нього додаються два реєстри Війська Запорозького - до Б. Хмельницького та після його смерті. Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний «Літопис» С. Величка, виданий 1848-1864 pp. У літописі Величка використано велику кількість документального матеріалу. Тут повністю наведено десятки урядових офіційних і приватних листів, актів, універсалів, грамот, дипломатичних документів, топографічних описів, реєстрів тощо. Частина цих матеріалів, як виявили дослідники, не є автентичними документами. Та незважаючи на деякі сумнівні документи, пропуски, що стосуються 1649-1652 pp., автор доносить до читача багато джерел української історіографії другої половини XVII - початку XVIII ст., літопис є видатною історичною і літературною памяткою свого часу. Як і в усіх козацьких літописах, центральною постаттю цього твору виступає Богдан Хмельницький. Величко наводить біографії і характеризує українських гетьманів після Хмельницького. Автор з любовю описує численні походи на турків і татар уславленого запорозького кошового Івана Сірка. Текст літопису щедро пересипаний влучними народними виразами, прислівями і приказками, порівняннями тощо. Автор «Літопису» не відокремлює Україну 1648-1654 pp. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу, зокрема, польського поета Самійла Твардовського і німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Хмельницького та його оточення. Автор стверджує, що український народ виживе, незважаючи на всі намагання сусідів звести його з історичної арени.
Висновки
Українська мова має давню писемну традицію, що веде свій початок від зародження книжності та перших шкіл у Києві після хрещення Русі.
Ознаки української мови (фонетика, граматика, лексика) фіксуються у писемних памятках, починаючи з найдавніших джерел, датованих ХІ ст. Однак фіксація того або іншого мовного явища не може вважатися підставою для визначення часу його виникнення. Кожна мова має дописемний період розвитку, лінгвістичні характеристики якого зясовуються методами порівняльного аналізу і внутрішньої реконструкції відповідних явищ. Це стосується і української мови, окремі риси якої могли сформуватися в дописемний період.
Аналізуючи етапи розвитку української літературної мови, можна зазначити, що в українському мовознавстві вихід сучасної української мови на історичну арену повязують з конкретною датою - виданням у 1798р. поеми «Енеїда» І.П.Котляревського, яка стала першим друкованим твором.
Нова українська літературна мова, якою користуємося сьогодні, увібрала в себе писемні традиції давньої української літературної мови, скарби усної народної творчості українців і розмаїття живого мовлення на терені етнічної України.
Нині в українській науці систематизовано і узагальнено теоретичні проблеми історії української мови, переосмислено основі напрями становлення та історичного розвитку української фонетики, лексики, фразеології, граматики; узагальнено здобутки історичної україністики, славістики та індоєвропеїстики з вищезазначених питань.
Усі ці проблеми, напрями та особливості, могутній науковий доробок учених кількох поколінь, а головне - космічне багатство української писемності та мови, історія яких сягає далекої глибини сивих . Це - памятки давньоруської писемності, літописи, ізборники, енциклопедії, колективні та індивідуальні монографії, збірники наукових праць, навчальна література, посібники, довідники; словники; переклади мовами світу визначних творів української літератури; мовознавча та літературознавча періодика.
Список використаних джерел
1.Жовтобрюх М.А. Українська літературна мова. - К.: Наукова думка, 1984.
2.Дунаевская О.В. Современная деловая речь.- М.:ВИПК работников печати, 1987.
3.Загнітко А.П., Данилюк І.Г./ Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. - Д.: ТОВ ВКФ БАО, 2004. - 480с.
4.Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови: Морфологія.- Донецьк,1998.
5.Загнітко А.П. Український синтаксис: Науково-теоретичний і навчально-практичний комплекс: Навчальний посібник. Ч.1.2.- К.: 1996.
6.Козачук Г.О. Українська мова: Практикум. - Вища шк., 1991. 7.Козачук Г.О., Шкуратяна Н.Г. Практичний курс української мови. - К.: Вища шк., 1993.
8.Культура української мови: Довідник / За ред. В.М. Русанівського. - К.: Либідь, 1990.
Размещено на .ru
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
