Історія культури - Курс лекций

Головним набуттям французького і німецького Просвітництва XVIII ст. в галузі осмислення культури стало висування на перший план її історичних параметрів. Самі терміни "просвітництво", "просвіщати" (когось) передбачали розділення на того, хто знає істину і повідомляє її іншим, і тими, хто її сприймає і засвоює. Якщо раніше мова йшла про автономний, суверенний і рівноправний субєкт, який вдосконалював свій розум і усвідомлював власні інтереси, опираючись на власні сили, то у XVIII ст. головним є вже поширення здобутих істин. У вченнях французьких просвітників про людину підкреслювалася роль виховання, але під ним розумівся ввесь сукупний вплив середовища, охоплюючий умови життя, порядки, звичаї, думки тощо. Ця концепція знайшла прояв у творчості Гельвеція, який доводив, що виховання повністю формує людину., а отже, на відміну від вічного і незмінного розуму "Середовище" завжди історично та регіонально різне.

У філософії XVII ст. питання про культуру як історичний феномен, про історію культури та історичні культури в якості теоретичного питання не виникало, хоча, звичайно, факти історичної багатоманітності моралі, звичаїв, мистецтва, вірувань були самоочевидні.

Історичний процес почав розумітися як постійне наближення до торжества розуму. Переконаність у необмежених можливостях наук і перетворення свідомості людей шляхом просвітництва стала основою просвітницьких концепцій суспільного прогресу. Сприйнявши від соціальної філософії XVII ст. основні категоріальні опозиції "природне-штучне", "розумне-нерозумне", "суще-належне", французькі просвітники перетлумачували їх значення та звязки. "Природне" (як от людина, мораль, право, релігія, суспільний порядок) - це те, що відповідає природі людини і співпадає з розумним та правильним, тобто належним. Йому протистоїть все неприродне, нерозумне і неналежне як протирозумне, викривлене і неправильне. У центральному для новоєвропейської філософії понятті "природного розуму" відбулося злиття природності та розуму, котре й породило специфічний для французького Просвітництва варіант нормативності в стосунку до суспільства та історії.

Сенсом діяльності просвітників став суд над історією і суспільними порядками з позицій розуму, критика всього нерозумного і неприродного, того, що було і є, але бути не повинне і тому підлягає вилученню. Ці мислителі знали насправді тільки один прогрес і одну цивілізацію - свою власну.

Напиклад, Ж.-Ж. Руссо піддав такій критиці всі існуючі в його часи цивілізацію як "зібрання штучних людей", науку і мистецтво, віддаючи явну перевагу доцивілізаційному "природному" станові людей. Проте він визнавав незворотність історичного процесу, неможливість повернення у доцивілізаційний стан, бо тої відпочаткої "природи людини" вже давно нема. Цивілізація повністю змінила всю сутність людини, починаючи з тілесної організації, потреб, здібностей і закінчуючи його чуттями та поглядами. Отже, Руссо першим сформулював висновок про історичний зміст сутності людини, відмінний від трактування про універсальну, вічну та незмінну "природу людини".

Праці Й.Г. Гердера, і в першу чергу його "Ідеї до філософії історії людства", можуть розглядатися як підсумок філософії культури XVIII ст. в її історичному вимірі. Згідно з Гердером, саме культура відрізняє людину від тварин і становить її специфічну сутність. Культура є породженням людини в історичному процесі і результат цього процесу. Культура надбудовується над органічною природою людини і тому "надприродна". За своїм змістом культура не тільки розум і мислення, а сукупність людських вмінь ("людина з голови до пят втілена вдатність, знаряддя, яке стало живим тілом"). Саме культура формує людину в людині, людина всьому навчається від інших людей, а не добуває вміння і навички із самої себе. Передання культури передбачає історію, історія стає історією культури, а філософія історії - філософською теорією культурно-історичного процесу.

Гердер поділяв загальнопросвітницьку віру у суспільний прогрес від нижчого до вищого, але він віддавав пальму першості в цьому не розуму і пізнанню, і не розвиткові наук, а для нього більш важливим було практичне та емоційне життя людей. Зміст і цілі історичного прогресу, за Гердером, полягають у розвитку гуманності, і цей процес здійснюється всіма людьми і всіма формами культури як самовиховання і що зародки гуманності у вигляді почуття людської солідарності, прагнення до комунікації і взаємодопомоги глибоко закорінені у потребах і у здібностях кожної людини на усі часи. Загальний закон природи - "перетворення хаосу у світовий порядок (лад, космос)" - панує також і в історії, і здійснюється він культурою.

Отже, здійснене мислителями XVIII (перш за все Руссо, Віко і Гердером) відкриття історичного виміру культури і філософське осмислення історії культури надало новий поворот теоріям виховання, вдосконалення л