Ставлення Російської Православної Церкви до пам"яток сакрального мистецтва Греко-Уніатської Церкви напередодні її скасування 1839 р. - Статья

Ставлення Російської Православної Церкви до памяток сакрального мистецтва Греко-Уніатської Церкви напередодні її скасування 1839 р.Упродовж кінця XVIII-ХІХ ст. унаслідок реалізації етноконфесійної політики Російської імперії й одержавленої Російської Православної Церкви щодо Греко-Уніатської Церкви відчутно змінювався духовно-культурний ландшафт Правобережної України і Білорусі. На цих теренах проводилися заходи, спрямовані на формування у свідомості автохтонного населення упереджено-негативного ставлення до Греко-Уніатської Церкви, та, зрештою, поетапне її скасування, а також відбувалося методичне вилучення та нищення її духовно-культурних надбань, зокрема в царині сакрального мистецтва. Мета наукової розвідки полягає у зясуванні ставлення Російської Православної Церкви до надбань сакрального мистецтва Греко-Уніатської Церкви на Правобережній Україні та в Білорусі в 30-і рр. 1834 р. почалося зініційоване світською і церковною адміністраціями Росії поступове «відновлення по Греко-Уніатських церквах обрядів Богослужіння і постанов ГРЕКОСХІДНОЇ Церкви у всій їх чистоті». Вже 7 лютого 1834 р. відбувся собор уніатського духовенства Білоруської і Литовської єпархій, постановою якого вводилися в користування служебники московського видання 1831 р., запроваджувалася перебудова уніатських церков «за греко-східними взірцями», зокрема облаштування їх іконостасами, «без яких неможливо здійснювати східне богослужіння», а також висувалася вимога до всіх архієреїв, «щоб вони всіма силами піклуватися про відновлення східних обрядів та викорінення «зловживань» у богослужінні» [9: 119].Таким чином, під час радикальної нівеляції відмінностей елементів культово-обрядової практики Греко-Уніатської та Російської Православної Церков нищився самобутній, виплеканий не одним поколінням, пласт національної культури. Адже «сліди уніатства» були насправді зримими виявами тих глибинних трансформацій, які відбулися у світоглядних орієнтирах, психології, а також художньо-естетичному просторі автохтонного населення південно-західного регіону Російської імперії. У світських властей та церковних владик, як засвідчують численні документи тієї доби, не виникало думок з приводу того, що ті ікони, сповідальні, монстранції тощо - невідємна складова історичної памяті народу, важливий компонент його духовної культури, який дозволяє підтримувати неперервність етнічної еволюції, передання її надбань наступним поколінням. І в цьому, зрештою, немає нічого дивного, адже метою великоросійського самодержавства була саме деетнізація населення, тобто сприяння втраті народом його прикметних рис, зокрема рідної мови, традицій і звичаїв у сакральній царині, а відтак з часом і етнічної ідентифікації. Це засвідчують не тільки численні документи кінця ХІХ - початку ХХ ст., а й те, що й нині в багатьох православних культових спорудах західних областей України, особливо тих, які збереглися від XVII - першої третини ХІХ ст., зустрічається значна кількість різноманітних памяток сакрального призначення, повязаних із діяльністю Греко-Уніатської Церкви в минулі століття.