Спроба досягнення порозуміння між УНР і РСФРР (кінець 1918 р. - початок 1919 р.) - Статья

Спроба досягнення порозуміння між УНР і РСФРР (кінець 1918 р. - початок 1919 р.)Відновлена в ході антигетьманського повстання Українська Народна Республіка відразу ж зіткнулася з величезними труднощами. Майбутнє нації вирішальною мірою залежало від вибору Директорією, як вищим державним органом, суспільно-політичної стратегії та відповідних орієнтацій, планів і тактики дій. Однак запропонувати широким верствам населення привабливу мобілізуючу програму перетворень лідери Української революції не змогли. Суспільна ініціатива дедалі переходила до Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Відроджуючи з допомогою РСФРР радянську владу в Україні, він поширював свій вплив, спрямовував військові дії проти Києва, координував їх із повстаннями проти Директорії, що, у свою чергу, набрали чималих масштабів.

Утрачаючи підтримку українських мас, політичний провід УНР змушений був дедалі покладатися на зовнішні чинники, намагався будь-якою ціною залучити їх для втримання своєї влади. Різновекторність же зусиль, досягаючи антагоністичних меж, не могла не вплинути фатально на долю цієї влади, зрештою, всієї державної організації.

В. Винниченко і В.Чехівський, які еволюціонували вліво і прагнули зреалізувати «трудовий принцип» (і для них це було виявом щирої вірності інтересам трудового народу, відроджуваної нації, Української революції), тривалий час сподівалися на порозуміння з більшовиками, радянською владою. Хоча воєнні дії набрали достатньо виразних обрисів уже на межі 1918 і 1919 рр., Директорія намагалася розвязати кризу влади передусім дипломатичними засобами.

31 грудня 1918 р., а далі 2 і 4 січня 1919 р. одна за одною до Москви летять радіотелеграми з вимогами негайно припинити силові акції, вивести російські війська з українських територій. Раднарком РСФРР витримав дипломатичну паузу і вперше відповів на претензії уже тоді, коли Харків був радянським, а повстання проти Директорії охоплювало щогодини дедалі нові райони. історія революція дипломатичний війна

5 січня 1919 р. нарком іноземних справ Г. Чичерін направив ноту голові українського уряду В. Чехівському.

«Ваші радіотелеграми з 31 грудня та з 2 і 4 січня ми отримали, - повідомлялось у ноті. - Насамперед ми примушені пояснити Вам, що відомості, які Ви маєте у Вашім розпорядженні, не відповідають дійсності. Перечисленні Вами військові частини Советської Росії на Україну не посуваються і навіть не стоять близько її кордону. Ніякого війська Російської Соціалістичної Советської Республіки в Україні нема. Військова акція в Україні в цей момент провадиться між військом Директорії і військами Українського Советського Уряду, який є цілком незалежний. Поміж Україною і Советською Росією тепер нема ніяких збройних сутичок» [1,39].

Російський дипломат відхилив звинувачення у прямій причетності РСФРР до військових дій в Україні і вправно перевів сутність розмови у площину соціального конфлікту, який вибухнув в регіоні через антинародні дії проводу УНР. Перераховуючи репресивні акції влади, передусім військової, що здійснювались іменем Директорії (розгін Харківської ради, заборона зібрань і мітингів як в Харкові, так і в інших місцях; розгони зїздів селянських рад Харківщини; арешт харківських страйкарів, зокрема комітету залізничників; наказ отамана Харківської губернії під загрозою розстрілу видати за двадцять чотири години проводирів страйку; його ж телеграма командуванню флоту Антанти із заявою, що Директорія поставила собі за мету боротьбу проти більшовиків; видані в Києві накази Директорії щодо заборони всякої агітації, яка йде врозріз з її політикою тощо), Г.Чичерін видавав їх за основну причину виступу трудящих мас України проти національної влади і наголошував на природному прагненні народу до відновлення влади рад: «Виставлене у Ваших телеграмах бажання знайти мирне полагодження може відноситись тільки до конфлікту поміж Директорією і трудовими масами України, які прагнуть заведення советського устрою. Це є та сама боротьба робітного люду за своє повне визволення, що ведеться в Литві, Естонії, Польщі й Білорусі проти кляси експлуататорів і гнобителів, як власних, так і чужоземних та проти всіх їхніх прислужників. Рух українських робітничих і селянських мас, який має на меті заведення Советів на українській території, без сумніву й надалі буде вливатися в форму збройної боротьби, доки Директорія буде вживати щодо Советів сучасну тактику насильного придушення» [1,39].

Не залишаючи сумнівів у симпатіях прибічникам радянської влади, Г. Чичерін водночас висував звинувачення до Директорії у звертаннях до Антанти про допомогу в боротьбі з Радянською Росією, що, за його словами, намагається знищити національну й державну самостійність України.