Співанка-хроніка: специфіка фольклорної традиції - Автореферат

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКАЗахист відбудеться 20 березня 2008 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. У роботі здійснено спробу синтетичного осмислення співанки-хроніки як жанру українського фольклору, приділено увагу уточненню і зясуванню терміна „пісня-хроніка”. Пропонується власне бачення специфіки жанру, зокрема його поетики, а також досліджується процес трансформації реального факту в сюжет хронікальної пісні. Уперше в дослідженні проаналізовано парадигму трагічного в контексті вивчення пісні-хроніки, а також порушено актуальну і донині дискусійну проблему: першоавтор - автор-інтерпретатор - колективний автор. У роботі наявна ґрунтовна ретроспекція збірок фольклорних текстів, куди увійшли співанки-хроніки, від Вацлава з Олеська (1833), О.Сама назва „співанка-хроніка” відображає і регіонально-фольклорну специфіку жанру, і його хронікерську документальність. Пісні-хроніки за своєю суттю є жанром, який відтворює неординарні, виняткові події громадсько-та родинно-побутового характеру, йде „слідами реальних фактів”, з усіма подробицями інформуючи про особливе в житті людини або колективу. Водночас у контексті створення історії української фольклористики виникла потреба зясувати роль вітчизняних дослідників у становленні та розвитку історіографії вивчення хронікальної пісні, етапів збирання і публікування. Вагомим для дослідження хронікальної пісні є досвід сучасних українських фольклористів, котрі досліджують різні аспекти генези, побутування, жанрової дефініції, своєрідності поетичної системи (О. Отже, вибір теми дисертації зумовили актуальність і важливість цієї наукової проблеми, її недостатнє теоретичне опрацювання та необхідність корегування існуючого визначення жанру, що сприятиме синтетичному осмисленню співанки-хроніки в контексті нових підходів науки про усну народнопоетичну творчість.етапу становлення науки про усну народнопоетичну творчість - в Україні простежується помітна увага до хронікальних пісень як особливого явища української пісенної традиції, записано значну кількість текстів співанок-хронік, зафіксовано відомості про їхнє побутування. Перша така група визначила і спрямувала культурологічний інтерес у вивченні української усної поезії, через те увага до співанки-хроніки обмежувалась вкрапленням хронікальних пісень у публікації поряд з іншими поетичними жанрами фольклору. Паньків у статті „Трагічні історії, оспівані в співанках-хроніках” опублікував дві хронікальні пісні „У Вербівцях дуже рано” та „Пісню про Захарова і Байду” („Берегиня”, 2001). У статті „Співанки-хроніки як жанр народної поезії” (1969) він виокремив ці пісні як жанр і подав таке визначення: „Співанки-хроніки”, яких нерідко й самі співаки звуть „великими гуцулками”, а в окремих районах - „новинами” - це довгі віршовані твори, виголошувані у формі рецитації, які з усіма подробицями оповідають про конкретні місцеві події переважно трагедійного характеру, з точною вказівкою імен учасників, місця і в багатьох випадках часу події. У підрозділі 2.1 „Походження співанок-хронік та їх основні функції” акцентовано на тому, що співанки-хроніки, які почали створюватися в Україні вже у XVI-XVII ст., вирізняються серед інших ліро-епічних жанрів фольклору хронологічною послідовністю викладу подій історичного і побутового характеру, деталізуючи їх.