Спільні політичні стратегії Європейського Союзу - Реферат

СПІЛЬНІ ПОЛІТИЧНІ СТРАТЕГІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ План Вступ Політика гармонізації та зростання невдоволення нею Тиск у напрямі реформ «Програма 1992» та забезпечення незворотності інституційних змін Переможці і переможені Новий підхід до політики Вступ Плани завершення формування Єдиного ринку спричинили посилення наукового інтересу до ЄС. До 1985 р. теоретичні дискусії щодо політичної інтеграції поступово вщухли, дослідження європейської політики стали рідкісними, а питання аналізу європейської економічної інтеграції цікавили лише небагатьох економістів - представників магістрального напряму досліджень. Наприкінці 1980-х pp. ситуація змінилася, почали бурхливо розвиватися різні аналітичні підходи, а всі елементи нової законодавчої програми та її економічних наслідків активно вивчалися численними науковцями. У перших двох виданнях нашої книги ми посилалися на дослідження Алена Дешвуда (Alan Dashwood, 1977, 1983). Власне, на наш погляд, значна частина аналітичних робіт, сплеск яких був викликаний ухваленням Єдиного європейського акта та «Програми 1992», переоцінює власну новизну і недооцінює деякі інші важливі чинники, які зробили свій внесок у цей «успіх». У такий спосіб ми ставимо згадані досягнення в рамки загального контексту структурних змін у західноєвропейській політичній економії, відображених у сподіваннях та поведінці підприємців, а також у дискусіях щодо можливостей адаптації європейської моделі держави соціального добробуту. Таким чином, зазначені зміни, завдяки своєму впливові на модель європейської державної політики в межах держав-членів, є не менш важливими, ніж їхні наслідки на міждержавному рівні. У 1950-і роки політики були більше стурбовані проблемою квот і тарифів, ніж технічними барєрами для торгівлі (ТБТ); цю саму стурбованість і «комплекс ідей» було відображено також у Генеральній угоді з тарифів та торгівлі (ГАТТ). Місцеві ринкові пільги, а також національна політика та промислова культура неодноразово ставали джерелом суперечностей. Однак, незважаючи на всі зусилля, в Комісії та бізнесових колах почало наростати невдоволення повільними темпами прогресу і невизначеністю у застосуванні рішень ЄСС, оскільки їхня чинність обмежується лише поданими позовами та скаргами. Європейським фірмам і далі доводилося стикатися з регулятивними барєрами інших країн, переконуючись у тому, що система, представлена Міжнародною організацією із стандартизації (International Standards Organization - ISO), надто слабка, як і аналогічна система у США (Woolcock, 1991). Натомість рівень довіри у бізнесі знизився, і міжнародні корпорації почали згортати свою діяльність у країнах Співтовариства (Pelkmans and Winters, 1988:6). Це призвело до втрати раніше досягнутих результатів гармонізації, спричинило додаткове зменшення внутрішнього імпорту в межах ЄС порівняно з загальними обсягами імпорту (Buigues and Sheehy, 1994:18) та стрімке збільшення кількості судових справ ЄСС, повязаних із забезпеченням режиму вільного руху товарів (див. рис. 4.3). Уряд Франції змінив свою політику внаслідок гострих суперечностей, що виникли серед соціалістичної більшості, політика німецького уряду визначалася умовами міжпартійної коаліції та розширенням європейського ринку. У Франції «політичний урок» був очевидним. З початку 1980-х pp. комюніке Європейської ради відображали стурбованість поганим станом справ на Єдиному ринку. У лютому 1984 p., після ухвалення проекту Договору про Європейський Союз, Європарламент намагався привернути увагу до конституційної реформи, вимагаючи, окрім іншого, додаткових парламентських повноважень і розширення сфери застосування голосування кваліфікованою більшістю (ГКБ) у Раді міністрів (European Parliament, 1984). Відповідальний член Комісії Карл-Гайнц Нарєз (Karl-Heinz Narjes) та його персонал почали шукати шляхи ліквідації ринкових барєрів, визначаючи їх у систематичний спосіб і досліджуючи шляхи усунення обмежень, що заважали змінам політики. До кінця 1983 р. посадовці Комісії були готові в приватному порядку переконати керівників вищого рівня Британії, Франції та Німеччини у необхідності затвердити новий підхід, який було рекомендовано в липні 1984 p., а формально затверджено лише в травні 1985 p.