Закон як категорія буття соціальної філософії. Огляд правосвідомості під кутом зору розуміння закону як певної міри дозволеної справедливості. Обов’язок як правовий засіб соціалізації індивідів. Самопізнання правових домінант суспільної поведінки людини.
Аннотация к работе
АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наукЗ дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького національного університету за адресою: 69063, м. Українське суспільство, особливо з прийняттям Конституції як основного закону свого самостійного державницького розвитку, поступово переходить до правових норм регуляції взаємовідносин між основними субєктами, якими є відносини між людиною та державою, уособленою, звичайно, певною категорією людей, які дуже бажано мають бути носіями правосвідомості в статусі правозастосування. Вже досить тривалий, як на термін життя людини, період невизначеності політичної, економічної, духовно-культурної сфер життя вітчизняного соціуму значною мірою зумовлений якраз досить складними процесами, які супроводжують перехід від свідомості, вихованій, освіченій і сформованій на засадах патерналістської комуністичної моралі, до свідомості, в основі якої індивідуальна нормативно-правова відповідальність за власне життя як життя водночас суспільно-соціальне. Актуальності обраній темі дослідження додає також та обставина, що Україною на державному законодавчому рівні прийнята програма входження в європейський навчально-освітній простір, що повинно спонукати науковців, особливо соціально-філософського спрямування, до поглибленого вивчення сутнісних визначень правосвідомості, оскільки саме вона є визначальною в цивілізованому демократичному світі. Кількість навчально-освітніх закладів правничого спрямування, яка вимірюється вже кількома сотнями, не переростає в якість, оскільки, по-перше, викладацький склад переобтяжений моральними імперативами, вимоги яких досить часто просто несумісні з правовими свободами людини в демократичному суспільстві; по-друге, фактично відсутня плюралістично спрямована філософська думка, яка замість обґрунтування свободи мислення і свободомислення також тяжіє до жорстких науково визначених понять, яким нібито мають підлягати правові норми.У підрозділі 1.1 - “Правосвідомість у контексті соціально-філософського знання” - стверджується, що від самого початку становлення людини її свідомість має чітко окреслену правову визначеність і спрямованість, оскільки людська діяльність безпосередньо підпорядкована забезпеченню різноманітних життєвих потреб, реалізуючи вихідне право на життя як засадниче. Зміст правосвідомості визначається такою логікою облагородження людської чуттєвості, яка в ході суспільно-історичного розвитку формується у вигляді певних категорій, які формують систему цілеспрямування в життєдіяльності людини й суспільства. Змістовно свідомість поглиблюється на автономно-пізнавальному шляху, який відкриває людині сутнісно присутні в ній категорії духу - мислення і волю. Підрозділ 2.2 - “Право як міра соціальної справедливості” - розглядає правосвідомість під кутом зору розуміння закону як певної міри дозволеної справедливості, виходячи з філософської максими: людина - міра всіх речей. Підрозділ 2.3 - “Свобода як субєктивно-чуттєва воля і розумний вибір” - розглядає правосвідомість як продовження і водночас суттєве поглиблення розуміння її змісту соціально-філософською думкою, адже свобода для неї не лише поняття логіки пізнання, але й значно більшою мірою категорія духовного життя і суспільства, і особливо кожної людини.Свідомість загалом являє собою сукупну духовно-пізнавальну історію людства, яка в кожний емпірично достовірний момент існує як сукупна історична память про людей, але яка, відходячи в минуле, зберігається в памяті кожної особи як її життєвий досвід. Тому соціальна філософія збігається з філософією історії, а в гуманістичному вимірі проявляє себе як форма індивідуально визначеної правосвідомості, властивої в першу чергу видатним мислителям. Методологією дослідження соціальною філософією як філософією історії феномена правосвідомості має бути пізнавальний рух від єдиного як загального до його найрізноманітніших мисленнєво-понятійних втілень. Це шлях багато в чому хибний, оскільки окреме визначення, по-перше, є абстрактним, відчуженим від загального; по-друге, є майже нульовим за духовним потенціалом: він належить єдиносущому як загальному; по-третє, не розкриває значення, яке воно має як для пізнання, так і відносно життєвих потреб окремої особи; по-четверте, емпіричні поняття, підпорядковані предметно-речовим образам взаємовідносин між людьми у певному обмеженому соціумі, обєктивно не мають статусу всезагальності.