Слов’янські повчання проти язичництва в лінгвотекстологічному висвітленні - Автореферат

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ МОВОЗНАВСТВА ім. СЛОВЯНСЬКІ ПОВЧАННЯ ПРОТИ ЯЗИЧНИЦТВА В ЛІНГВОТЕКСТОЛОГІЧНОМУ ВИСВІТЛЕННІРобота виконана на кафедрі загального і словянського мовознавства Одеського національного університету ім. Науковий консультант доктор філологічних наук, професор КАРПЕНКО Юрій Олександрович, Одеський національний університет ім. Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор ФРАНЧУК Віра Юріївна, Інститут мовознавства ім. Потебні НАН України, відділ російської мови, провідний науковий співробітник доктор філологічних наук, доцент ВАСИЛЬЄВА Людмила Павлівна, Львівський національний університет ім. Івана Франка, професор кафедри словянської філології доктор філологічних наук, доцент ЧЕРНИШ Тетяна Олександрівна, Київський національний університет ім.Серед писемних свідчень, що стосуються духовних старожитностей словянства, особливе місце посідають церковні памятки, що зазвичай трактуються як слова і повчання, спрямовані проти залишків язичництва в народі. Лінгвотекстологічний розгляд цих джерел і становить центральну проблему дисертації, а їх матеріал забезпечує славістичну фактологічну базу дисертації. Актуальність обраної теми визначається тим, що без мовознавчого дослідження писемних свідчень про духовно-релігійне життя середньовічного словянства подальший поступ у його вивченні стає проблематичним. Мета дослідження полягає у виявленні первинного, затемненого на сьогодні функціонального навантаження теонімічних та інших суміжних номінацій у православних церковних джерелах, а на цій підставі - інтерпретації самих джерел щодо їх місця в середньовічному суспільному дискурсі. виявити й інтерпретувати повторювані тотожні за змістом лексико-семантичні блоки (центонно-парафразові одиниці) повчань у їх звязках з відповідними місцями у Священному Письмі, канонічних церковних установленнях, оригінальному літописанні та перекладній хронографії;Застосування до розгляду питання базових ідей дискурсології дозволяє підкреслити, що при дискурсивному підході текст розглядається не як лінійне явище, що розгортається від свого початку до кінця, виявляючи на цьому шляху синтагматико-парадигматичну організацію (когезію) послідовних одиниць мовного коду (морфем, слів, словосполучень, речень), - текст тепер постає у вигляді складної семіотичної одиниці, структурованої авторською позицією, задумом, ідеєю, спрямуванням тощо. І хоча самі принципи дискурсології видаються на перший погляд мало придатними до вивчення стародавніх текстів, однак при їх дослідженні не можна не рахуватися з тим, що текст у свій час був вплетеним у тканину суспільного життя, мав повнокровне прагматичне наповнення, іллокутивну спрямованість, мав автора, мав коло адресатів, був привязаний до конкретної соціально-ідеологічної ситуації, слугував для досягнення певної комунікативної мети - словом, такий текст сам по собі був елементом суспільного дискурсу і водночас своїми складовими елементами був повязаний з дискурсивним полем соціуму. Для середньовічної культури, коли одні й ті ж самі тексти або їх частини постійно репродукувалися, тобто мали риси такої відтворюваності, яка споріднює текст чи його частину із словесним знаком, коли аргумент ipse dixit (тобто посилання на Святе Письмо, на авторитет отців церкви, її канонічних постанов, на прецедентні тексти тощо) був істиною в останній інстанції, це особливо увиразнюється. Шлях до цих невідомих пролягає знову ж таки через той самий текст: потрібно адекватно зрозуміти його проблематику, виявити сліди розірваних дискурсивних звязків, що ведуть від тексту до ситуації його функціонування, виявити ту епоху, в яку виводять сліди цих звязків, а на цих підставах реконструювати зміст джерела та провести верифікацію цього змісту. У кінцевому підсумку аналіз виводить на проблему розуміння історичного слова, через яке, власне, і можна дістатися до правдивого змісту тексту: “… тільки через лексику, повнозначні слова прокладає лінгвістика шлях до культури, її історії й реконструкції цієї історії” Але якщо загальна історична лексикологія, маючи предметом зацікавлень як зміни у словниковому складі мови, так і зміни в семантичній структурі мови, базується в цілому на ідеях семантичної тотожності і семантичної спадкоємності слова в діахронії, то водночас виявляється значна кількість історичних слів, до яких цей підхід практично унеможливлюється: мається на увазі хоча й відображена в давніх текстах, але ще у попередні епохи поступово вибула з ужитку лексика, що подібну спадкоємність утратила (або також слова з утраченими їх окремими лексичними значеннями при збереженні інших).Запропонована в дисертації реконструкція одного із фрагментів давньоруського історичного дискурсу має ту особливість, що цей фрагмент представлений як хронологічно тривка варіація на одну й ту ж саму тему: захист православного богородичного догмату у полеміці з язичницько-елліністичними та християнсько-єретичними відхиленнями від нього.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ