Ідейно-політична характеристика та передумови активізації ісламського фундаменталізму, його місце в суспільно-політичному житті арабських країн. Аналіз найбільш відомих політичних акцій ісламських фундаменталістів на Близькому Сході в 70-80-х роках.
Дипломна робота ІСЛАМСЬКИЙ ФУНДАМЕНТАЛІЗМ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ Зміст Вступ Розділ І. Ідейно-політична характеристика та передумови активізації ісламського фундаменталізму в 70-х роках Розділ ІІ. Міжнародні аспекти активізації ісламського фундаменталізму на Близькому Сході Висновки Список використаних джерел та літератури Додаток № 1 Додаток № 2 Додаток № 2 Вступ У 70-х - на початку 80-х років ХХ століття в мусульманських країнах Близького Сходу стало особливо помітним прагнення цілого ряду політичних сил використовувати традиційні релігійні фактори з метою ідентифікації та самоствердження. Виступаючи в ролі певної «об’єктивної» ідейно-духовної i світоглядної парадигми, іслам став активно впроваджуватись у політичну практику мусульманських суспільств. Для позначення ідейно-політичної течії в ісламі термін «ісламський фундаменталізм» стали активно використовувати у науковій та публіцистичній літературі на початку 80-х років. Активізація ісламського фундаменталізму на Близькому Сході, та й в інших регіонах мусульманського світу, в 70- роках стала свого роду «викликом» процесам модернізації та секуляризації, які відбувалися в цих країнах. Крім цього, ісламський фундаменталізм мав значний вплив на розвиток руху «ісламської солідарності», що був виявом прагнення мусульманських країн утвердитись в системі глобальних міжнародних відносин. Проблематика, якій присвячена дана робота, викликала широкий інтерес у науковців - істориків, політологів, соціологів, філософів - на зламі 70-х - 80-х років, коли, в результаті ісламської революції в Ірані 1979 року, до влади в цій країні прийшло шиїтське духовенство. Найбільшу активність у вивченні процесу «політизації ісламу» виявили радянські та американські вчені, що пояснюється як потужними сходознавчими школами, що існували в СРСР та США, так i актуальністю цієї теми для двох країн в зв’язку з їх стратегічними інтересами в регіоні Близького та Середнього Сходу. А для російських вчених вона навіть набула внутрішньополітичного значення, в зв’язку з активізацією ісламських фундаменталістів на території самої Росії. Якщо американські та західноєвропейські спеціалісти намагалися всебічно розглянути проблему ісламського фундаменталізму, можливо з деякими акцентами на її культурно-цивілізаційних моментах, то радянські вчені абсолютизували роль соціально-економічних факторів у виникненні та розвитку ісламського фундаменталізму. Це, зрештою, можна пояснити особливими умовами існування суспільних наук у СРСР, коли власне наукові дослідження потрібно було пристосовувати до ідеологічної доктрини правлячого режиму. Важливе значення для створення цілісного уявлення про досліджувану проблему мали збірники реферативних оглядів - «Ислам и политика в странах зарубежного Востока», «Эволюция исламской традиции в освободившихся странах Востока». У них було викладено погляди багатьох західних вчених, які в тій чи іншій мірі займалися вивченням активізації ісламського фундаменталізму. Особливо варто відзначити книги А. Ігнатенко «Халифы без халифата» та А. Коровікова «Исламский экстремизм в арабских странах». Безумовно, одним з найважливіших, є священна книга ісламу - Коран. Саме аль-Маудуді мав вирішальний вплив на формування поглядів Саїда Кутба, ідеолога того покоління ісламських фундаменталістів, яке вийшло на політичну арену в 70-х роках. Крім цього, шиїтський фундаменталізм в цьому регіоні дуже тісно пов’язаний, як ідеологічно, так і організаційно з ісламським режимом в Ірані, а це вимагало б висвітлення цілого комплексу нових проблем, які виходять за межі даної роботи. Основну увагу було присвячено діяльності ісламських фундаменталістів в Єгипті, Сирії та Саудівській Аравії, оскільки в цих країнах вони проявили найбільшу активність і події, що тут відбувалися, мали визначальний вплив на ситуацію у всьому близькосхідному регіоні. Ця активізація ісламу у сфері політичних відносин, вважає Д. Пайпс, проходила по трьох основних напрямках: 1) державний іслам - використання ісламу як легітимізуючого фактору в державній політиці ряду країн; 2) неортодоксальний іслам - який відзначають спроби перетворення його в спосіб життя на основі повернення до «чистого» ісламу епохи Пророка і чотирьох «праведних» халіфів VІІ століття (ваххабізм у Саудівській Аравії, ідеологія «Братів-мусульман»); 3) автономістичний іслам - прагнення до набуття групами мусульман політичної автономії в межах тих національно-державних утворень, де мусульмани складають меншість і не входять до складу правлячої еліти. Гаслом «Братів-мусульман» проголошувалось: «Аллах - наша ціль, пророк - наш вождь, Коран - наша конституція, джихад - наш шлях i смерть на шляху Аллаха - наша заповітна мрія.». Особливі станові групи утворюють також шейхи - глави суфійських орденів, махдистських общин, охоронці «святих місць», мандрівні дервіші. I, як характерний приклад, у цьому відношенні часто наводиться Єгипет 70-х років. Подією, що заклала основу для підйому ісламського фундаменталізму вважається поразка арабських держав у війні 1967 року з Ізраїле
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
