Шляхи формування самообразу автора в українській та російській художній культурі першої половини ХІХ століття - Автореферат

Більша частина цих самозображень переконливо свідчить про те, що митці не тільки додержувалися принципів романтичного мистецтва у своїй художній творчості, але й були (або воліли здаватися) романтиками у своєму світосприйманні, тобто формували свій самообраз як образ романтика. У наукових дослідженнях проблем культури першої половини 19 ст. визначається характерна для романтизму зацікавленість сучасників епохи образом артистичної особистості, що було засадою для принципової зміни суспільної оцінки праці художника і самооцінки живописця-романтика. Мета дослідження полягає в тому, щоб виявити особливості формування самообразу автора, що були притаманні художній культурі України і Росії першої половини 19 ст., і виявити засоби втілення такого самообразу у професійному і аматорському автопортреті. співвіднести семантичний зміст знакових самоописів артистичних особистостей з тими загальними уявленнями про автора як про персонажа романтичної культури, що склалися в українській і російській художній культурі першої половини 19 ст.; А саме: притаманна романтизму занепокоєність митця власним образом захоплювала не тільки авторів-романтиків, а й авторів - в першу чергу поетів - інших творчих напрямків; свідомо сформований у рамках поетики романтизму, самообраз поета обумовлював загальний напрямок розвитку уявлень про автора; такий самообраз міг бути утілений як у аматорському автопортреті, так і у портреті пензлем роботи іншого митця.В дисертації досліджені процеси формування самообразу автора, зумовлені ситуацією, що склалася в українській і російській культурі під впливом ідей романтизму, і відображені в жанрі автопортрету. Методологічні уявлення щодо позицій, які конституюють художній твір - позицій “автора”, “героя” і “глядача”, - дозволило скласти цілісне узагальнене уявлення про автопортрет художника-професіонала та самозображення митця-аматора як про складну художню форму, що втілює самообраз автора на різних рівнях своєї організації і залучена у загальний контекст культури. Дисертаційне дослідження підтвердило висунуту гіпотезу, згідно з якою автопортрет, як одночасно побутове і художнє зображення, сприяв формуванню самообразу автора на побутовому і художньому рівнях соціокультурного контексту у вигляді знакового опису - розгорнутої низки ознак, за якими було закріплено стійкі культурні значення. Аналіз іконічних та вербальних самоописів діячів української та російської художньої культури першої половини 19 ст., а також зафіксованих у літературно-іконографічних матеріалах епохи прикладів специфічної побутової поведінки артистичних особистостей виявив збіг семантичного змісту цих форм саморепрезентації з загальними уявленнями про автора як про персонажа романтичної культури. Згідно з особливостями мистецтва романтизму ці уявлення перш за все формували складові деталі зовнішнього вигляду, які внаслідок особливих форм побутової поведінки - “поетичних жестів” автора - набували характеру метафор.