Життєвий шлях Абу Абдаллаха Джафара Рудакі - засновника поезії східного гуманізму. Поетична спадщина творця класичного хорасанського стилю. Естетика поезії автора - симетричність, універсальна поляризація, вагомість і особлива музична ясність віршів.
Аннотация к работе
Київський національний університет ім. Інститут філології Кафедра полоністикиКоли мова заходить про східну поезію, відразу ж на думку спадають жанри японського чи китайського вірша, але чомусь забувається, що східна поезія це не тільки Далекий Схід, але і Близький. Тому, для збереження мови при аналізі творчості Сходу потрібно говорити про єдність східної поезії, і обєднувати доведеться не лише складні у філософському і світоглядному відношенні китайську та японську поезію, але й життєрадісну літературу середньої Азії та Ірану, а точніше поезію Сааді і Фірдоусі, Рудакі й Джамі тощо. Саме про цю поезії писав А.С. У своїй роботі хотілось би розглянути життя і творчість такого великого поету сходу як Рудакі.Про життя Абу Абдаллаха Джафара Рудакі - засновника поезії східного гуманізму - відомо дуже мало. Він народився в маленькому гірському селищі Панджрудак, розташованому у північній частині сучасного Таджикистану поблизу скелястого підніжжя Зеравшанського хребта. Назва селища - Панджруд - у перекладі означає "пять річок" ("рудак"-річка, струмочок). Рідне селище поета - високогірна оаза, що потопає в розкішних садах, разюче контрастує із обпаленою сонцем мертвою напівпустелею. Через усе життя поет проніс у своєму серці любов до рідного краю та односельців і своєрідно виявив її, взявши за псевдонім назву свого маленького селища, а не пишномовний епітет або імя свого могутнього покровителя, як це робили тогочасні поети.Тим часом слава про молодого поета докотилася до Бухари - столиці держави васалів Саманідів, яка була північно-східною частиною могутньої імперії - Арабського халіфату. При дворі Саманідів поета оточили шаною і багатством, але ліру його змусили звучати для царя та придворних. Так починається новий період життя і творчості поета і найбільша його трагедія, яку переживали майже всі великі поети доби могутності халіфату, можливо, не завжди усвідомлюючи її, але завжди будучи погноблені нею - конфлікт поета і царя, який став однією із постійних і ведучих тем класичної поезії Близького Сходу. Досконало володіючи, арабською мовою, Рудакі, однак, прагне відродити поезію рідною мовою - фарсі. Тепер ми маємо незаперечні докази, що поет не був сліпим від народження.Мабуть, більше дійшло до нас легенд про поета, ніж його творів. Разом з уривками творів, знайдених у наш час, його спадщина складає приблизно дві тисячі рядків, або тисячу байтів (двовіршів). Відомий дослідник його творчості Й.Брагінський зазначав: "Подібно до того як за уламками скульптури ми впізнаємо геній Фідія, так і почерк справді великого поета ми можемо вгадати іноді в одному рядку". Як свідчить стародавня легенда, цар Соломон у юні роки створив любовну поему - "Пісню над піснями", в зрілі роки - книгу повчальних притч, у старості - "Екклезіаст" - твір, сповнений розчарувань і філософського скепсису. І у творчій спадщині Рудакі можна виявити ці три цикли, можливо, укладені поетом у різні роки.До VI ст. на батьківщині Рудакі (територія сучасного Таджикистану) розквітала самобутня согдійська культура, духовною основою якої була релігія зороастризму. Фрагменти цієї писемності свідчать про наявність художніх елементів, які вже в ті часи склалися в согдійській мові. Однак з часом освічені іранці, засвоївши арабо-ісламську культуру і релігію, зайняли провідні місця в управлінні Арабським халіфатом. Склалися сприятливі обставини для відродження рідної мови і літератури, і зійшла на небосхилі східної поезії ранішня зірка Рудакі. Поет був прихильником фольклорних жанрів, епічних мотивів, міфічно-казкових образів стародавньої іранської культури доісламського періоду.Рудакі мріяв про те, щоб світ був кращим, оспівував звичайну людину і прагнув досягти Гармонії і Краси і в творчості, і в звичайному людському житті. Подібно до Діогена, що блукав з ліхтарем у пошуках людини, Рудакі намагався світлом своєї поезії осяяти в людині її внутрішню гуманістичну сутність.