Розмаїття народного житла - Реферат

Народна архітектурна творчість сягає своїм корінням найдавніших етапів формування цивілізації. Вся історія розвитку цієї галузі культури переконливо свідчить про неабиякий талант її творців, мудрість багатовікового народного досвіду. Максимально враховуючи природні умови, найдавніше населення території України створювало свої оселі біля водоймищ, на захищених від вітрів ділянках, раціонально використовуючи ландшафтні особливості.Внаслідок сприятливих природно - географічних умов України на більшості її території сформувався відкритий тип двору, в якому вільна земельна ділянка, прилегла до житла (хати, хижі) та господарських споруд, завжди лишалася просто неба, не накритою дахом - на відміну від інших східнословянських народів, зокрема білорусів та північних росіян. За типом взаємозвязку житлового будинку з господарськими спорудами (хлівом, стайнею, коморою, сажем, льохом, стебкою та ін.) на більшості території України переважав двір з не звязаними між собою будівлями. Отож, за характером взаємозвязку житла і господарських споруд у забудові українського двору можна виділити такі три типи: з незвязаними будівлями; з частковим взаємозвязком; з повністю зєднаними спорудами. За двором із суцільним замкненим взаємозвязком будівель та периметральним їх розташуванням на садибі в різних районах України закріплялись різні назви: окружний двір, круглий двір, підварок, заїзд - на Поліссі, замкнений - на Поділлі, хата у брамах, гражда - на Гуцульщині, хутір, зимівник, замкнений козацький двір - на Півдні. Поруч із повсюдним поширенням двокамерних жител, які складались із хати та неопалюваних сіней, у північно-східних районах на початку XX ст. зявилися житла, в яких обидва приміщення мали печі, а на Закарпатті двокамерне житло обєднувало два незалежних приміщення, кожне з яких мало зовнішній вхід (хата та кліть), причому лише хата опалювалася піччю.Отже, українська вариста піч завжди займала внутрішній кут хати з боку вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), де були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут (покуть, червоний, або святий, кут), у якому розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками, цілющим зіллям та квітками, вивішували лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички (божники), а у найбільш заможних селян були навіть домашні іконостаси. Під божником уздовж причілкової стіни (традиційно з одним, пізніше - з двома вікнами, а у карпатських українців - нерідко зовсім без вікон) ставили стіл (у житлі бойків, лемків та закарпатських верховинців функції столу виконувала скриня). Уздовж тильної стіни, між піччю та причілковою стіною будували деревяний настил, на рівень пічної лежанки,-так званий піл.В курних хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. зберігались так звані волокові вікна, що являли собою вузькі наскрізні отвори в стіні, які закривались деревяівши засувками - волоками. Давні традиції в Україні мали два типи конструкції стін: зрубний і каркасний. В кінці XIX - на початку XX ст. каркасна техніка стає переважаючою, і лише в північно-західних районах України (Поліссі, Карпатах, частково Наддніпрянщині) продовжують зводити разом із каркасним зрубне житло. У північному Лісостепу каркас заповнювали деревом та частково глиносоломою, а в південному - плетінням з великою кількістю глиносоломи. На Правобережжі між стовпами каркасу (слупами, шумами) встановлювали деревяні бруски (риглі, дим), які закладали горизонтально в пази (бурти) цих стовпів.У різних районах України оздоблення житла було досить різноманітним. Якщо засоби зовнішнього оздоблення зрубних поліських жител обмежувались частковою побілкою або обмазкою, до того ж лише житлової частини хати, то в крайніх північно-західних районах зруб залишався небіленим або підбілювалася лише частина стін навколо вікон. Декор зрубного карпатського житла відзначався багатством профільованого різьблення (глухого, площинного, наскрізного)-Значним розмаїттям оздоблення характеризувалося каркасне та безкаркасне житло Наддніпрянщини та Півдня, в якому, крім традиційної обмазки глиною та побілки, широкого вжитку набули підводка кольоровими глинами та декоративний поліхромний розпис. У прикарпатських зонах Поділля, на Буковині та в гірських районах застосовувалось художнє викладання - шалівка, шинелі, піку-вання. Долівка у давньому українському житлі завжди була глиняною, дощана підлога навіть у заможного сільського населення в кінці XIX - на початку XX ст. траплялася рідко, та й то в районах, багатих на ліс.Таким чином, сучасне українське сільське житло, увібравши цілий ряд традиційних ознак, збагатившись досвідом професіональної архітектурної творчості, виявляє зональну варіативність, що дає підставу зробити висновок: народні майстри у виборі засобів вирішення плану будівель, конструктивних та декоративно-художніх прийомів їх оформлення творчо розвивають мистецькі стереотипи житла, які відбивають їхні можливості та художні смаки. Щодо виявлення зональни

Зміст

Вступ

1. Єдність і локальне розмаїття народного житла

2. Інтерєр та його елементи

3. Конструктивні особливості

4. Декоративно-художнє оздоблення

Висновки

Література