Риторичні витоки діалогічності роману: особливості проблематизації в жанровому метадискурсі - Статья

РИТОРИЧНІ ВИТОКИ ДІАЛОГІЧНОСТІ РОМАНУ: ОСОБЛИВОСТІ ПРОБЛЕМАТИЗАЦІЇ В ЖАНРОВОМУ МЕТАДИСКУРСІ роман жанр дискурсРеконструйовано трансісторичне - утворене на перетині векторів становлення теорії романного жанру і ліній формування його дисциплінарної історії - поле рефлексії риторико-дискурсивного ресурсу комунікації, основоположного для розкриття естетичного принципу роману - діалогізму - в ході реалізації рефлективно не обмеженого потенціалу жанрових поетологічних трансформацій. Бахтіна, акцентовано те розходження відкритих горизонтів сприйняття загальної комунікативно-діалогічної спрямованості риторики та пробудженого нею джерела романного діалогізму, що проявляється у зведенні жанрового освоєння дискурсивно-риторичного арсеналу діалогізації мовлення і світобачення, який був заданий самою модальною домінантою красномовства, до вираження “приватного” змісту жанру в чужій для нього - “публічній” - формі, редукованій до співвіднесеності традиційно-риторичних топосів, монологізованих у риторико-поетологічному синтезі традиціоналізму. Гадамер) романного генезису, де усвідомлюється діалогічна співвіднесеність модальних і тематичних параметрів жанру, що у трансісторичному контексті його формування задається комунікативно-діалогічною спрямованістю авторського самовизначення, основоположною для багатоскладної художньо-естетичної єдності роману, і втілюється у множині способів жанротворення, які забезпечують діалогічно орієнтоване оформлення виміру самоздійснення героїв, виявляючись конститутивними для різних історичних різновидів романного жанру. Усвідомлена як цілком очевидна при середньовічному - здійсненому на фоні єднання поетики і риторики при універсалізації “теорії трьох стилів” - виокремленні лінгвістично маркованого - оформленого у стихії романської (старофранцузької) мови - типу спочатку поетичної, потім і прозової оповіді, - en roman, висхідна для романного жанру - означена при його заснуванні в добу античності - співвіднесеність жанротворних інтенцій із риторичним концептом текстового “породження” (“генезису”) на ренесансному етапі становлення роману була відмежована від тих варіантів жанрової організації, що втілилися в його тематичних модифікаціях, в яких зовнішній пріоритет жанрово закріпленої топіки, усталеної як домінанта жанротворення у традиціоналістському риторико-поетологічному синтезі, постає знаком внутрішнього зрівняння її із модальною детермінантою жанробудови. Утворивши епіцентр пізньотрадиціоналістського оновлення літературно-творчої інтенціональності, що ініціювалося зрушенням стильової ієрархії, надбудованої над змістовною жанровою типологією традиціоналістської літератури [11] і призвело до ствердження індивідуалізації її форм як способу проявлення авторства, романотворні новації епохи Відродження і теоретична рефлексія романного жанру, інспірована у власному започаткуванні ними, спрямували рефлективно не обмежений потенціал поетикальних трансформацій роману, який визначається основоположним для нього - уможливленим домінуванням модального архітекстуального виміру в риторичному висловлюванні і встановленим при його перетворенні - діалогічним співвіднесенням модальності і тематики, на граничне художньо-естетичне розкриття діалогіки Ренесансу, ознаменоване й означенням - при самовираженні авторського “Я” - ресурсу переінакшення “готового слова” риторики, наділеного монологічною смисловою усталеністю при формалізації її топосів.