Римське спадкове право - Курсовая работа

З одного боку, після смерті певної особи найчастіше залишається майно, основу якого становлять право власності та інші речові права. З другого боку, спадкування - один із способів набуття майнових прав, що зближує його з зобовязальним правом. Тому спадкове право і в системі римського приватного права, і в сучасних правових системах є одним з найважливіших інститутів і займає проміжне місце між речовим і зобовязальним правом. Обєкт курсової роботи - римське приватне право, а предмет - майнові відносини, які склалися між спадкодавцем і спадкоємцем. У другому розділі детально описуються основні етапи розвитку римського спадкового права: спадкування за jus civile, спадкування за преторським едиктом, спадкування за імператорськими законами, спадкування у "праві Юстиніана".Під майном розуміють сукупність прав і обовязків померлого. Отже, до складу спадщини належать як права, так і обовязки, актив і пасив, наявне майно померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Спадкове право - сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Спадкодавцями при спадкуванні за законом та заповітом можуть бути тільки громадяни (фізичні особи), а не організації, тобто юридичні особи. Юридична особа не помирає, а припиняється і передача її майна іншим особам чи державі визначається не нормами про спадкування, а спеціальними правилами про ліквідацію юридичних осіб.Часом відкриття спадщини вважався день смерті спадкодавця При цьому в спадкоємців виникало право на набуття спадщини, а не на саму спадщину. На день відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, які закликаються до спадщини, і склад спадкового майна. Спадкоємець, закликаний до спадщини, повинен виявити свою волю на прийняття спадщини або відмовитися від неї. З моменту відкриття спадщини починається сплив строку на прийняття її, на предявлення претензій кредиторами спадкодавця, виникає право власності на майно у спадкоємців, які прийняли його, та деякі інші правові наслідки. Не можна було погодитися на наступництво лише в правах, відмовившись від обовязків (боргів), чи покласти на одного спадкоємця борги спадкодавця, а іншому передати тільки права.Hereditas (спадкування за jus civile) - регламентувалося Законами XII таблиць, які передбачали спадкування за заповітом і спадкування за законом. У цей самий період почав діяти принцип єдиної підстави спадкування, що зберігся в усі часи, - nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest - не можна одночасно спадкувати за заповітом і за законом одну і ту саму спадщину. У такому разі призначений на чверть спадкоємець одержував усю спадщину, оскільки спадкоємці за законом до спадкування не закликалися. Пізніше претор визнає право на спадщину за такими спадкоємцями й у разі, якщо спадщину оспорюють інші особи, які, на думку претора, не мали достатніх підстав на це. Якщо раніше до спадкування закликалися тільки найближчі родичі померлого і за їх відсутності або відмови від спадкування спадщина вважалася виморочною, то тепер претор закликає до спадкування наступних родичів, визнаючи у такий спосіб наступництво черг.Припускають, що спадкування за законом виникло раніше спадкування за заповітом. У римській класичній сімї єдиним і повновладним власником її майна був paterfamilias, і тільки він міг ним розпоряджатися, зокрема, на випадок смерті вказати, кому має перейти після смерті майно, в яких частках, в якому порядку тощо. Отже, заповіт - це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути права та обовязки у спадкоємців. При заповіті немає двостороннього та одночасного волевиявлення, яке вимагається при укладенні договорів, оскільки заповідача вже немає серед живих. Тому заповіт не можна визнати договором, хоча тут і має місце виявлення волі як з боку заповідача, так і з боку його спадкоємців.Якщо заповідач назвав одного або всіх спадкоємців, заповіт вважався складеним. Якщо раба до відкриття спадщини відчужував власник, то він приймав спадщину за наказом свого нового хазяїна, якому й переходила спадщина. У такому разі днем відкриття спадщини вважався не день смерті спадкодавця, а день настання зазначеної умови, наприклад за підпризначення спадкоємця (субститута), коли заповідач визначав ніби запасного спадкоємця на випадок, якщо перший спадкоємець чомусь відмовиться прийняти спадщину чи помре до відкриття спадщини. Призначення спадкоємця за скасувальною умовою не допускалось, оскільки суперечило загальновизнаному принципу римського спадкового права - semel heres semper heres - спадкоємець завжди спадкоємець, тобто, якщо ти призначений спадкоємцем, то призначений назавжди і замінити тебе не можна. Спадкування за законом (ab intestato - спадкування всупереч заповіту) мало місце в таких випадках: а) за відсутності заповіту;Адже після спадкодавця залишаються особи, близькі до нього (діти, батьки), які, можливо, брали участь у створенні його добробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього певної підтримки (утримання, аліменти).

Зміст

Вступ

Розділ I. Поняття спадкування та спадкового права

1.1 Успадкування: сутність та значення

1.2 Основні етапи розвитку римського спадкового права

Розділ II. Види спадкування

2.1 Спадкування за заповітом

2.2 Спадкування за законом

2.3 Необхідне спадкування

Розділ III. Прийняття спадщини

3.1 Відкриття спадщини

3.2 Сингулярне спадкоємництво

Висновок

Список використаної літератури