"...Що Уряд хоче, те й буде: є батіг - де він свисне, там релігія бризне" (репресивно-силові методи реалізації етноконфесійної політики Російської імперії щодо Греко-Уніатської Церкви на Правобережній Україні у 30-і рр. ХІХ ст.) - Статья

Рівненський державний гуманітарний університет «...ЩО УРЯД ХОЧЕ, ТЕ Й БУДЕ: Є БАТІГ - ДЕ ВІН СВИСНЕ, ТАМ РЕЛІГІЯ БРИЗНЕ» (РЕПРЕСИВНО-СИЛОВІ МЕТОДИ РЕАЛІЗАЦІЇ ЕТНОКОНФЕСІЙНОЇ ПОЛІТИКИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ЩОДО ГРЕКО-УНІАТСЬКОЇ ЦЕРКВИ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ У 30-і рр. ХІХ ст.) Руслана Шеретюк У дореволюційній і радянській історіографії побутувало твердження про масове добровільне, продиктоване вільним визначенням, приєднання мільйонів греко-уніатів Правобережжя та Білорусі до Російської Православної Церкви (РПЦ) 1839 р. Цей усталений погляд, з огляду на виявлені й інтерпретовані автором дослідження документи та матеріали, потребує уточнення та коригування. Окремі аспекти процесу «воззєднання» греко-уніатів Правобережжя з РПЦ 1839 р. студіювали дореволюційні історики, зокрема Г. Щавельський. Питання засобів і методів реалізації заходів з інкорпорації Греко-Уніатської Церкви до складу РПЦ досліджувала авторка цієї статті. Апогеєм шовіністичної політики імператора Миколи І (1825-1855 рр.) у релігійноцерковній сфері Правобережної України стало скасування Греко-Уніатської Церкви (1839 р.), існування якої заважало царському уряду завершити остаточне злиття цих теренів з Російською імперією. Царський уряд і підпорядкований йому Синод виявили повну солідарність у твердих намірах суттєво послабити вплив Апостольської Столиці на духовне життя населення, мінімізувати польські впливи на Правобережжі, а отже - потенційну підтримку духовенством, підлеглим Риму, польського національно-визвольного руху. При цьому важливо наголосити на тому, що взятий урядом та ієрархією Російської Православної Церкви курс на скасування унії виправдовувався гаслом рятування нібито зіпсованого польськокатолицьким впливом «російського» народу України від остаточної денаціоналізації. Цей крок проурядових уніатських сил на Правобережжі започатковував, за висловом дореволюційного історика І. Чистовича, «низку цілеспрямованих і рішучих засобів до очищення унії від домішок латинства та до відновлення древньої єдності з православною Східною церквою» [4]. Саме тому частина грекоуніатських священиків зі значною пересторогою ставилася до московської богослужбової літератури, розцінюючи її прийняття як фактичне їх приєднання до православя. Щоб зясувати, як насправді відбувався процес запровадження московських служебників у культову практику греко-уніатських парафій, а також реакцію на нього пересічного греко-уніатського кліру, звернемося до авторитетного, а почасти і безцінного за фактологічним матеріалом видання, створеного за безпосередньої участі та сприяння очільника Литовської греко-уніатської єпархії Й. Семашка, - «Записки Иосифа, митрополита Литовского». З огляду на це, очільник Литовської грекоуніатської єпархії єпископ Й. Семашко видав розпорядження, за яким означені священики негайно викликалися у Жировиці «для навчання їх правильному богослужінню», після чого вони мали скласти іспит перед єпархіальними екзаменаторами. Відтак, наведені вище факти дають підстави для твердження, що опір введенню московських служебників у богослужбову практику у середовищі греко-уніатського духовенства мав досить численні вияви.