Психолого-методичні засади розробки програм підвищення кваліфікації державних службовців (освітня сфера) - Автореферат

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук з державного управлінняУсвідомлення цих та інших труднощів становлення державної служби спричинило появу в Законі України "Про державну службу" (1993) статті 29 "Навчання і підвищення кваліфікації державних службовців, де зазначено, що "державним службовцям створюються умови для навчання і підвищення кваліфікації у відповідних навчальних закладах (на факультетах) та шляхом самоосвіти". На цій законодавчій базі протягом 1995-1997 рр. здійснені реальні кроки щодо створення і функціонування системи навчання державних службовців: створено Головдержслужбу України (1994р.), затверджено Програму кадрового забезпечення державної служби (1995 р.), утворено Українську Академію державного управління та чотири її філіали (1995р.), засновано регіональні центри підвищення кваліфікації державних службовців (1996 р.), затверджено Положення про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців (1997р.). Разом з тим, система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців має чітко означені три складові: отримання професії та спеціальності (підготовка), зміна професії та спеціальності (перепідготовка) та вдосконалення кваліфікаційних ознак фахівця, який працює у державній службі (підвищення кваліфікації). Узагальнюючи наведене та зважаючи на те, що визначення змісту навчання державних службовців є загальною проблемою системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації держслужбовців, можна дійти висновку про існування актуального запиту щодо наукового обгрунтування такого підходу до формування змісту підвищення кваліфікації у галузі "Державне управління", який би обєктивно відповідав не тільки потребам субєктів управлінської діяльності, але і слугував підвищенню їх кваліфікації незалежно від попередньої професії, спеціальності або спеціалізації. Дослідження місця і ролі системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації держслужбовців у контексті державного управління як виду діяльності в світі взагалі та в Україні, зокрема, дозволили встановити наступне: існує два підходи до визначення предмету державного управління (європейський та американський) та три тенденції щодо базової освіти держслужбовців (гуманітарна, природнича та правова); інституювання державної служби в Україні, як окремого виду діяльності, спричинило появу системи навчання держслужбовців, а необхідність підвищення кваліфікації віднесено до їх основних службових обовязків на законодавчому рівні; становлення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації держслужбовців в Україні здійснювалося практично "з нуля" та за короткий термін ця система створена і діє, а максимальна інтенсивність розробки нормативної бази припадає на 1994-1995 рр.; у контексті розуміння родового поняття "освіта" як процесу і результату цілеспрямованого формування культури людини, доцільно розглядати "підготовку", "перепідготовку" та "підвищення кваліфікації" як типи одного з видів освіти - післядипломної освіти; поняття "професія" має усвідомлюватися як родове, а "спеціальність" та "кваліфікація" як видові, при цьому "кваліфікація" характеризується двома основними параметрами - спеціальність та ступінь (рівень) готовності до діяльності; для післядипломної освіти характерним є те, що "підготовка" розуміється як зміна професії (спеціальність та кваліфікація), "перепідготовка" повязується із зміною спеціальності та кваліфікації, а "підвищення кваліфікації" доцільно сприймати, як явище, що повязується із частковими змінами або в частині спеціальності, або рівня готовності до діяльності, або в їх поєднанні; існують певні чинники, що обєктивізують необхідність реформування системи підготовки управлінських кадрів для державної служби (кількісні, якісно-змістові та структурні), а найактуальнішими є проблеми дослідження такого типу післядипломної освіти як підвищення кваліфікації держслужбовців.Єдина ознака, що є спільною для всіх країн - це наявність системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації управлінського персоналу, в якій провідне місце посідає саме підвищення кваліфікації, що має розглядатися як тип післядипломної освіти держслужбовців, є атрибутною ознакою державної служби і має спрямовуватися на збагачення компетентності державного службовця. Компетентність державного службовця, що характеризується глибиною, критичністю, гнучкістю, широтою розуму, швидкістю, оригінальністю та допитливістю при вирішенні професійних завдань, визначається як його здатність доцільно діяти для результативного та ефективного розвязання ситуацій, які постають в процесі виконання службових обовязків, за умов, що здатність розуміється як сформована в процесі освіти властивість індивіда, яка визначає його актуалізовану активну спроможність реалізувати діяльність певного типу і зумовл

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ