Проза Богуміла Грабала в контексті "празької іронії" - Автореферат

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук ПРОЗА БОГУМІЛА ГРАБАЛА В КОНТЕКСТІ "ПРАЗЬКОЇ ІРОНІЇ"Робота виконана на кафедрі словянської філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Науковий керівник: Радишевський Ростислав Петрович, доктор філологічних наук, професор, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри полоністики. Офіційні опоненти: Волков Анатолій Романович, доктор філологічних наук, професор, Чернівецький національний університет імені Ю. Захист відбудеться "18" квітня 2005 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.39 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою 01033, м.У літературах західних, південних і східних словян - в силу специфіки їхнього розвитку, - постмодернізм зявився пізніше, ніж в інших європейських літературах. Коли в Америці та Західній Європі постмодернізм став природнім породженням постіндустріального суспільства, був тісно повязаний із постструктуралістською теорією й використовував весь арсенал західної масової культури, то у словянських країнах однією з причин його виникнення стала реакція літератури на прагнення держави уніфікувати традиційні художні форми, припинити розвиток нових, у тому числі й постмодерністських літературних концепцій. У пошуках нового онтологічного статусу, намагаючись долучитися до ідеологічного та естетичного плюралізму, чеська література, як, зрештою, й інші словянські, багато в чому засвоїла ключові позиції філософії постмодернізму: прагнення до синкретизму мислення, знецінення "вічних" цінностей, відчуття тотальної кризи цивілізації, сприйняття світу як позбавленого усякого сенсу хаосу. І постмодернізм, не зважаючи на закладені у ньому деструктивні основи, у нових суспільно-політичних умовах початку 90-х рр. зруйнував культурні кордони, відтак став у чеській літературі своєрідним каталізатором процесів універсалізації, звільняючи національно-художню свідомість від комплексів та стереотипів, сприяючи подоланню естетичного консерватизму й табу і позбавляючи літературу залежності від національних художніх авторитетів. У вітчизняній славістиці творчість цього автора в контексті дослідження феномена "празької іронії" розглядає Г. Сиваченко.У першому розділі "Празька іронія" та європейська сміхова традиція дисертантка намагається зясувати специфіку "празької іронії", її джерела, причини виникнення в контексті основних концепцій комічного в літературі ХХ ст. Тут розглядаються такі ключові позиції: топос Праги в культурі й літературі першої половини ХХ ст.; "празька іронія" як феномен літератури "пограниччя" та новотвір перехідної культурної епохи; значну увагу приділено концепціям іронізму та стосункам "празької іронії" до іронії постмодерної. "Празька іронія" - особлива виражальна сфера, що приходить на зміну втраченим цінностям офіційної культури та девальвує сакралізовані владні авторитети, відтворює історію у анекдотах, розпорошує події у пригодах смішних героїв та небилицях, характеризуючись значною розкутістю та фрагментарністю. У підрозділах першого розділу роботи простежується історичне коріння "празької іронії" (іронія Я. Робиться висновок про те, що загальні риси літератури перехідної доби модифікуються в межах "празької іронії" у таких напрямках: 1) програмне змішування культур: низької й високої; 2) культ інтертекстуальності; 3) довільні взаємини між текстом, читачем та автором; 4) поетика "празької іронії" не зобовязує до композиційної послідовності синтаксичних елементів (композиції й фабули), навіть на рівні речення; 5) естетичною метою видається руйнування логіки, опертої на лінійність, послідовність чи конструктивну функціональність.Акцентується увага на значенні для чеської літератури явища "празької іронії", що упродовж століття виступає немовби керівництвом до подолання інтелектуального скепсису та відновлення елементарних взаємин із життям, найкоротшим шляхом до приведення літератури у співзвучність із почуваннями людей на маргінесі, з духом сучасної постмодерної доби. "Празька іронія" певним чином є культурною метафорою різноманітності, яка не просто пропонує переосмислення маргіналізації й надання переваги у праві вибору досі маргінальним групам, не тільки репрезентує входження в канон "іншого", а й є спробою змінити домінуючу офіційну культуру зсередини, відмінити канон. Таке явище як "празька іронія" виникає тільки при зіткненні одного постулату з іншим, однієї системи з іншою, і зберігає й розвиває досвід абсурду. "Празька іронія", як і гротескова література, тяжіє до форм перебільшених і здеформованих, дивацьких, страхітливих, що перебувають у звязку з карикатурою та сатирою

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ