Процес консолідації української нації у складі Австро-Угорщини - Шпаргалка

бесплатно 0
4.5 117
Передумови консолідації української нації у складі Російської імперії. Суспільно-політичні та національні питання в програмах загальноросійських політичних партій. Українські депутати у Віденському парламенті, Галицькому сеймі та Буковинському ландтазі.

Скачать работу Скачать уникальную работу

Чтобы скачать работу, Вы должны пройти проверку:


Аннотация к работе
?1. Передумови та тенденції консолідації української нації у складі Російської ї імперії. Об"єднання в єдиному цілісному масиві абсолютної більшості українських земель — Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя і Півдня — сприяло відтворенню територіальної єдності укр. земель, що було важливою умовою становлення української нації. Водночас розклад замкнутого натурального і прихід замість нього товарно-грошового, капіталістичного господарства — будівництво капіталістичних підприємств, розвиток залізничного та водного транспорту, внутрішньої й зовнішньої торгівлі, міст, поглиблення суспільного поділу праці, господарська спеціалізація районів, посилення рухомості населення — зумовлювали розширення економічних зв"язків між окремими місцевостями. Це забезпечувало спільність економічного життя, яка була необхідною передумовою й основою становлення української нації. Одночасно з розвитком капіталізму в Україні збільшувалася кількість населення, відбувалися зміни в його соціальному складі і територіальному розміщенні. Зокрема зростала чисельність населення. Населення України, що входила до складу Росії, зросло з 13,5 млн. чол. у 1858 р. до 23,4 млн. чол. у 1897 р. Розклад феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталістичних відносин поступово руйнували становість, відокремленість окремих соціальних верств суспільства, робили їх більш рухливими, мобільними, ближче між собою зв"язаними й взаємозалежними, що певною мірою сприяло консолідації української нації. Але на шляху цієї консолідації траплялися й різні перешкоди.

В кожній нації видатну роль відіграє верхівка, еліта суспільства. В Україні після ліквідації царизмом Української козацької держави і юридичного урівняння українських козацьких старшин з російським дворянством українська верхівка, українські поміщики, які виросли з козацьких старшин, протягом XIX ст. у своїй більшості відмовилися від ідеї української державності, від рідної мови, зросійщились, сприйняли самодержавно-монархічну російську ідеологію, відірвались від свого народу. Український народ залишився без своєї еліти. Тільки тонкий прошарок демократичної інтелігенції став відроджувати національну самосвідомість українського народу.

2. Процес консолідації української нації у складі Австро-Угорщини.

Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — були включені до складу Австрійської монархії і, отже, відірвані державним кордоном від природного центру українського народу—Наддніпрянської України. Наприкінці XIX ст. українська етнічна територія мала приблизна 850 тис. км , із яких 9 перебувало під владою Російської імперії, інші — Австро-Угорської. Будівництво капіталістичних підприємств, розвиток залізничного та водного транспорту, внутрішньої й зовнішньої торгівлі, міст, поглиблення суспільного поділу праці, господарська спеціалізація районів, посилення рухомості населення — зумовлювали розширення економічних зв"язків між окремими місцевостями. Це забезпечувало спільність економічного життя, яка була необхідною передумовою й основою становлення української нації. Хоч східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття перебували під владою Австро-Угорської монархії й залишалися відірваними від Наддніпрянської України, що негативно відбивалося на процесі формування української нації, в цілому розвиток капіталізму і створювана на його основі спільність економічного життя позитивно впливали на формування територіальної єдності і нації взагалі. Одночасно з розвитком капіталізму в Україні збільшувалася кількість населення, відбувалися зміни в його соціальному складі і територіальному розміщенні. На західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, з кінця 50-х до кінця 90-х років XIX ст. населення збільшилося з 3,9 млн. до 5,9 млн. чол., причому третина з них становили українці. Розклад феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталістичних відносин поступово руйнували становість, відокремленість окремих соціальних верств суспільства, робили їх більш рухливими, мобільними, ближче між собою зв"язаними й взаємозалежними, що певною мірою сприяло консолідації української нації. Але на шляху цієї консолідації траплялися й різні перешкоди.

План
Скорочений зміст Декларації про державний суверенітет

· Виголошувалось право української нації на самовизначення і створення національної держави в існуючих кордонах.

· Виголошувався принцип народовладдя, що здійснювався на засадах Конституції через народних депутатів, які працювали в радах різних рівнів — від місцевих до Верховної Ради УРСР.

· Державна влада УРСР — самостійна у вирішенні всіх державних питань. Державна влада складається з трьох гілок: законодавчої, виконавчої, судової.

· Кожному громадянину УРСР зберігалося громадянство СРСР. Всім громадянам гарантувалися права і свободи, передбачені Конституцією.

· Територія України в існуючих кордонах є недоторканною. УРСР самостійно визначає адміністративно-територіальний устрій республіки.

· УРСР — економічно самостійна держава. УРСР має право на частину загальносоюзного алмазного і валютного фондів, золотого запасу. Вирішення питань загальносоюзної власності відбувається на договірних засадах між республіками.

· УРСР створює свою банківську, цінову, фінансову, податкову систему, формує державний бюджет, в разі необхідності запроваджує свою грошову одиницю.

· В УРСР здійснюється захист всіх форм власності.

· УРСР самостійно здійснює охорону природи з метою забезпечення екологічної безпеки.

· УРСР самостійно вирішує питання розвитку науки, освіти, культурного і духовного розвитку, гарантує всім національностям, які мешкають на території України, право вільного національно-культурного розвитку.

· УРСР забезпечує національно-культурне відродження українського trialy і укtrialької мови.

· УРСР має право на свої власні Збройні Сили, внутрішні війська і органи державної безпеки.

· УРСР — нейтральна держава, яка не бере участь в військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти, не розміщувати ядерну зброю.

· Міжнародні відносини УРСР здійснює самостійно, виступає як рівноправний субєкт.

· УРСР визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права і загальнолюдських цінностей.

· Декларація є основою для нової Конституції і законів України.

«АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ»

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в звязку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Верховна Рада України

1 грудня 1991 р. на Всеукраїнському референдумі Акт проголошення незалежності України було підтверджено: 90,32 % учасників референдуму схвалили цей документ.

7-8 грудня у Біловезькій Пущі поблизу Мінська Президент України Л. Кравчук, Голова Верховної Ради Республіки Білорусь С. Шушкевич, Президент Росії Б. Єльцин констатували факт утворення СНД — Співдружності Незалежних Держав Про СНД ви дізнаєтесь також з курсу Всесвітньої історії.

93. Обєктивні та субєктивні причини руйнації господарського механізму після проголошення державної незалежності України.

У червні 1987 році на Пленумі ЦК КПРС проголошено радикальну економічну реформу.

Пленум відзначив, що головне в радикальній реформі управління на - перехід від адміністративних методів господарювання до нового господарського механізму, який ґрунтується на врахування економічних інтересів виробників.

Однак реформа була не послідовною, її впровадженню чинив опір бюрократичний апарат.

У 1990 році в СРСР робиться спроба запровадити економічну реформу, яка називалася „Основні напрямки стабілізації народного господарства і переходу до ринкової економіки”.

Цю програму прийняла Верховна Рада СРСР.

Програма виявилася нежиттєздатною. Економічне становище погіршувалося.

Створюється Держагропром - бюрократична надбудова над колгоспами, радгоспами та ін. Ведуться пошуки альтернативних форм господарювання: фермерські господарства, поширення різних форм оренди, утворення кооперативних колективів. Загострюється продовольча проблема, хоча в 1989 і 1990 рр. Були рекордно враженими. Колгоспно-радгоспне керівництво і консервативні елементи в партійних верхах не хотіли вирішувати головного питання на селі: визнання приватної власності на землю.

Україна, як молода суверенна держава, не має достатнього досвіду налагодження економічних звязків з країнами світу. Це пояснюється насамперед тим, що вона не мала змоги набути такого досвіду у складі СРСР, їй бракує достатньої кількості органів, кадрів, які могли б проводіти самостійну науково обгрунтовану зовнішньоекономічну політику. Україна робить перші кроки на шляху до входження у світове господарство. Цьому сприяє створення певної правової бази, прийняття відповідних законів. Такими законами є Закон України ,, Про зовнішньоекономічну діяльність” (квітень 1991р.),Закон ,,Про створення експортно-імпортного банку “ (січень 1992р.), Закон ,, Про іноземні інвестиції ” (березень 1992р.) та інші, декрети Кабінету Міністрів тощо.

Обєктивно причиною, що заважає нині входженню України як повноправного партнера у світове господарство, є низька конкурентоспроможність її продукції насвітових ринках. Із промислових товарів на ринках дальнього зарубіжжя може конкурувати не більше 1% товарів. Які ж причини призводять до цього? По-перше, розрив господарських звязків з країнами колишнього СРСР. Внаслідок цього Україна втратила чимало своїх ринків збуту, зупинилося багато підприємств через відсутність комплектуючих виробів тощо. Більше того, Росія значною мірою втратила інтерес до виготовлених у нашій країні приладів, машин, а також до виплавненого металу тощо через значне зростання енергомісткості, а отже, і вартості та ціни продукції. Тому навіть ті вироби, в яких зацікавлена Росія, не можуть бути реалізовані на її ринку, оскільки вони дорожчі за зарубіжні аналоги на 30-50%. По-друге, переваження в експорті України паливносировинноїї групи. По-третє, в експорті низька частка машин, обладнання, обєктів інтелектуальної власності.

94. Тенденції трансформаційних змін економіки України за президентство Л.Кучми: від здобутків до прорахунків.

На дострокових президентських виборах 1994 року переміг Л.Д. Кучма. Роки правління Л.Кучми пройшли під знаком постійного суперництва з парламентом. В основі будь-якої полеміки - боротьба за владу. Аналізуючи свою діяльність, президент відзначив, що у нього було більше можливостей побудувати нормальний законотворчий процес. Перше оточення Президента 1994 року складалося з політиків нового покоління: Д. Видрін, А. Разумков, В. Литвин, Д. Табачник, М. Рудьковський. Кучма позбувся майже всіх, залишився тільки Володимир Литвин. Зявилися нові люди, нові гасла і, на жаль, старі невирішені проблеми.

Протистояння гілок влади, політична та економічна корупція продовжувалися і в період другого президентського терміну Кучми. Премєром був призначений В. Ющенко, віце-премєром - Ю. Тимошенко. Вся економічна політика уряду була спрямована на зміну системи, що дає всі умови для тих фінансово-промислових угрупувань, які лояльно ставилися до Президента. Ці заходи повинні були призвести до зміни в розкладі політичних сил, а президент став би маріонеткою в руках премєра. Л. Кучма, як свідчать його близькі люди, розумів, що ініціатором цих спроб був не Ющенко, а Тимошенко. У цих умовах, дотримуючись правил політичної боротьби, президент доручив премєру визначити доцільність наявності в уряді посади віце-премєра з питань енергетичної політики.

Історичні факти та політичний аналіз періоду правління Л. Кучми показує, що він проявив себе як добрий тактик і поганий стратег. У період правління Л.Кучми було досягнуто і певних позитивних результатів: стабілізація економіки, грошова реформа, не було серйозних етнічних і локальних конфліктів. Разом з тим, затвердилася авторитарна влада з явно вираженим кланово-сімейним змістом. Україна стала класичною корупційною країною. Відсутність обґрунтованої і зрозумілої суспільству стратегічної орієнтації негативно позначилася на зовнішній політиці.

95. Проблеми економічного та соціального розвитку сучасної України: перспективи та шляхи розвязання.

Позитивно оцінюючи курс на реформування української економіки варто усвідомити, що держава ще перебуває у стані глибокої кризи. Позитивні зрушення торкнулись лише окремих сфер життя і мають зародковий характер. За 90-ті роки більш як на 40% знизилась продуктивність праці в промисловості і більш як в 2 рази - у сільському господарстві. В Україні, як і раніше, не вистачає коштів, загрозливого характеру набула енергетична криза.

Не сталось позитивних зрушень у структурі виробництва. Частка сучасних, наукомістких, конкурентоспроможних виробництв продовжувала скорочуватись. При цьому слід враховувати, що в основному склад виробництва продукції в машинобудуванні стався за рахунок скорочення заводів, які виробляли дорогу і технічно досконалу військову продукцію.

Водночас зростає частка найбільш енергомістких та екологічно шкідливих галузей (паливно-енергетичної, металургійної, хімічної). У 1999 р. вона досягла 59% проти 26,5% у 1990 р. За таких умов немає гарантій, що фаза економічної стабільності, яка настала у 2000 р., переросте в економічне піднесення. Ситуація економіці України залишається надзвичайно складною.

Причин такої ситуації кілька. Основними серед них є: 1. Надзвичайно складні стартові умови реформування української економіки.

2. Тривале політичне протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади, деструктивні дії опозиційних політичних сил, які прагнули повернути Україну назад до командної економіки, незавершеність законодавчого процесу та постійні невиправдані зміни у документах, що регламентують напрями економічних реформ

3. Недостатньо послідовно здійснювались і самі економічні реформи. Не вдалось сформувати сучасної, відповідної потребам ринку, системи управління економікою.

Виходячи зі стану та проблем української економіки, у лtrial 2000 р. Президент України оприлюднив послання до Верtrialї Ради: «Україна: поступ у XXI століття: стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 рр.». Цим документом визначено основні напрями розвитку нашої держави на найближчі роки та завдання, які повинні бути в першу чергу вирішені. Серед них основна роль відведена розвязанню економічних проблем.

Пріоритетними напрямами розвитку української економіки визначено розвиток галузей із новими, наукомісткими інноваційними технологіями. Йдеться в першу чергу про підтримку виробництв у машинобудуванні (авіаційно-космічній, моторобудівній, суднобудівній галузях). Отже, постає завдання структурної перебудови промисловості, мета якої - збільшення частки сучасних високотехнологічних виробництв та утвердження України як високотехнологічної держави.

Запропонована Президентом і підтримана Верховною Радою політика економічного зростання на 2000—2004 рр. розрахована на 3 етапи, кожен з яких буде характеризуватись прискоренням темпів економічного росту, їхньою складовою частиною є підвищення надійності грошової і фінансової стабілізації, обмеження боргової залежності держави, розвиток сучасних технологій, подолання корупції та тіньової економіки, підвищення конкурентоспроможності вітчизняної економіки.

Розвиваючи та конкретизуючи положення президентської програми «Україна: поступ у XXI століття», Кабінет Міністрів України, очолюваний В. Ющенком, у березні 2000 р. розробив широкомасштабну, конкретизовану програму своєї діяльності, яка отримала назву «Реформи заради добробуту». Втілення цих важливих документів створить можливості виходу з кризи, просування України в число цивілізованих європейських держав.

96. Формування інститутів державної влади України після проголошення незалежності.

Держава — основний і найважливіший інститут політичної системи суспільства. Той факт, що держава володіє суверенною владою, і визначає верховенство її щодо всіх інших організацій. Держава здійснює управління системою державних організацій, громадських обєднань і трудових колективів, що становлять політичну систему соціальне неоднорідного (зокрема, класового) суспільства. В Україні діють такі основні інститути державної влади: Президент, Законодавча, Виконавча і Судова влада. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. На основі та на виконання Конституції України і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обовязковими до виконання на території України.

Правосуддя в Україні здійснюється винятково судами. Парламент — Верховна Рада України — згідно зі статтею 75 Конституції України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституційний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатів, котрі обираються шляхом таємного голосування на 5 років на основі загального, рівного і прямого виборчого права.

Уряд України — Кабінет Міністрів України — згідно зі статтею 113 Конституції України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. До його складу входять: Премєр-міністр України, Перший віце-премєр-міністр, три віце-премєр-міністри, і, на даний час, девятнадцять міністерств.

З прийняттям нової Конституції України у 1996 році було закладено міцний правовий фундамент для розвитку суспільства і державності України. Країна вступила в новий етап свого розвитку, що є продовженням процесу докорінного реформування державної влади, який розпочався після проголошення незалежності України у серпні 1991 року. Конституція визначила низку принципово нових положень щодо організації і функціонування демократичної, соціальної, правової держави.

97. Особливості конституційного процесу 1996-2004 рр. Причини та шляхи подолання системного протистояння державно-владних гілок.

Декларація про державний суверенітет України 16 липня 1990 року стала не тільки поштовхом для конституційних змін, а й політико-правовою основою концепції нової Конституції України, ухваленої Верховною Радою в травні 1991 р. Проте життя внесло корективи в розвиток конституційного процесу. Проголошення 24 серпня 1991 року Акта про незалежність України, який було підтверджено грудневим референдумом, кардинально змінило ситуацію — значна частина положень концепції вже не відповідала реаліям і втратила свою актуальність. Виникла нагальна потреба нових підходів до розбудови правового поля.

Активне державотворення можна було розгортати лише за умови створення відповідної законодавчої бази, а цей процес надзвичайно ускладнювався відсутністю самостійної національної правової системи.

Дві спроби зрушити з місця конституційний процес — винесення на всенародне та громадське обговорення в 1992—1993 pp. двох варіантів проекту Конституції України — закінчилися невдачею: Верховна Рада не затвердила жоден із них. Під час обговорення варіантів нової Конституції основна боротьба точилася навколо проблеми розподілу владних повноважень. Верховна Рада не погоджувалась із двопалатною структурою майбутнього парламенту. Крім того, ліва більшість парламенту виступила проти положень проекту нової Конституції щодо сильної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування та ін. Фактично ліві погоджувалися лише на косметичні зміни в обмін на збереження принципових положень чинної Конституції України 1978 р.

Після того, як Президентом України став Л. Кучма, було створено нову Конституційну комісію, робота якої через протистояння гілок влади та боротьбу політичних сил теж не відзначалася особливою продуктивністю. Намагаючись активізувати конституційний процес, президент 2 грудня

1994 року виніс на розгляд Верховної Ради проект «Конституційного закону України про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Ця ініціатива не була підтримана Верховною Радою і ще більше посилила напрtrialя між гілками влади.

Дискусії щодо Конституції України розгорнулися з новою силою в червні 1996 p., коли Верховна Рада розглядала її проект у другому читанні. Каменем спотикання стали проблема російської мови, державна символіка і питання власності. Позиції протидіючих сторін примирити не вдалося, і в ході конституційного процесу знову склалася патова ситуація. Оскільки подальше просування шляхом реформ без надійної законодавчої бази було практично неможливе, Рада національної безпеки при Президентові України та Рада регіонів рекомендували Л. Кучмі оголосити всеукраїнський референдум з питання затвердження Конституції. Відповідно до рекомендацій Кучма видав указ, який загострив відносини між виконавчою і законодавчою гілками влади, знову розпочалися пошуки компромісу. Робота п?яти узгоджувальних комісій з найбільш спірних питань (статусу республіки Крим, державної мови, державної символіки, приватної власності, розподілу владних повноважень) дала свої наслідки. 28 червня 1996 року було прийнято Конституцію України.

З прийняттям Конституції конституційний процес не завершується. По-перше, потрібно провести копітку роботу щодо тлумачення та конкретизації норм і принципів Конституції та зафіксувати їх у системі кодексів. По-друге, з розвитком держави та суспільства виникатиме нагальна потреба в змінах, доповненнях і додатках до існуючого основного закону держави. Тому після прийняття Конституції законотворчість розгорнулася у двох напрямах — підготовка та затвердження нових законодавчих актів, що базуються на новому основному законі, та трансформація або відміна законів, затверджених до червня 1996 р.

Нині законодавча база України ще переживає період становлення. Протягом 1990—1998 pp. прийнято загалом понад 1200 законодавчих актів, серед них декрети Кабінету Міністрів України та Укази Президента України з економічних питань, не врегульованих законом.

Під час антипрезидентських виступів 2001—2002 pp-коли опозиція вимагала не лише відставки Л. Кучми, а й докорінної зміни форми правління, було започатковано новий етап формування політичної системи України.

Після голосування 8 грудня 2004 року за «великий пакет» окремі політичні лідери заявляли, що прийняття законопроектів відбулося з порушенням Конституції, і вони звертатимуться до Конституційного суду, щоб визнати його нелегітимним.

Наприкінці літа 2005 р. питання про практичну реалізацію політичної реформи залишалося відкритим.

Отже, суть конституційного процесу полягає в забезпеченні становлення та розвитку правової системи держави, утвердженні законності та правопорядку в суспільстві, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення.

98. Політичні партії незалежної України. Проблема взаємодії суспільства і влади.

Політична партія - це організація, що обєднує на добровільній основі найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп.

В сучасній Україні ідеї політичного плюралізму і багатопартійна політична система дістала своє закріплення на конституційному рівні, який виражається в признанні права громадян на обєднання в політичні партії і громадські організації, організації суспільного життя на принципах політичного, економічного і ідеологічного блага. Політичні партії в Україні намагаються сприяти формуванню і вираженню політичної свободи громадян, приймають участь у виборах. Крім Конституції статус політичних партій в Україні закріплено в Законі України “Про обєднання громадян”, а також у виборчому законодавстві.

Згідно з інформацією Міністерства юстиції України на травень 2010 року в Україні офіційно зареєстровані 180 політичних партій. В останніх виборах до Верховної Ради брали участь 107 політичних партій, 16 з яких стали парламентськими. Основними є: Українська республіканська партія «Собор» (заснована 5 листопада 1990) Комуністична партія України (5 жовтня 1993); Партія захисників вітчизни (7 липня 1997); Партія регіонів (6 листопада 1997); Українська соціал-демократична партія (12 грудня 1998); Народний союз «Наша Україна» (22 березня 2005); Громадянська партія «ПОРА» (23 березня 2005). Партії обєднуються у блоки: Блок Юлії Тимошенко (Всеукраїнське обєднання «Батьківщина», Українська соціал-демократична партія, Партія «Реформи і порядок»); «Наша Україна — Народна самооборона» (Народний союз «Наша Україна», Народний рух України, Українська республіканська партія «Собор», Партія «Християнсько-демократичний союз», Партія захисників вітчизни, Політична партія «Вперед, Україно!», Українська народна партія, Громадянська партія «ПОРА», Політична партія «Європейська партія України»); Блок Литвина (Народна партія, Трудова партія України).

Питання взаємин інститутів влади і громадянського суспільства - це одне з корінних питань соціуму, від якого залежить його політична облаштованість і стабільність. Це повязано з тим, що громадянське суспільство визначає зміст інститутів влади, а характер інститутів влади, у свою чергу, впливає на розвиток громадянського суспільства. Не існує єдиної й універсальної моделі взаємодії громадянського суспільства і інститутів влади, проте в основі лежить роль демократичної держави, як уособлення влади і представника громадянського суспільства. Взаємодія між інститутами влади і громадянським суспільством є важливим у визначенні умов економічної, професійної, політичної та соціальної діяльності громадян. Хоча основною функцією громадянського суспільства є захист індивідів від надмірного втручання держави в їхні справи, його власний розвиток та сприятливі умови великою мірою залежать від основних характеристик держави.

Таким чином, громадянське суспільство й держава в її trialo-інституціональному розумінні являють собою дві невідємні склtrial частини однієї структури — сучасного соціуму, які в реальності не можуть існувати одне без одної.

99. Особливості та перспективи розвитку української демократії.

Розвиток демократичних традицій в Україні порівняно з країнами Заходу мав свою специфіку: · перервність державницького процесу, чергування в українській історії періодів політичного піднесення і занепаду зумовлювали занепад і розвиток демократичних традицій;

· демократичні ідеї в Україні завжди підпорядковувалися соціальній та національній ідеям (концепції демократичного врядування та ліберальних прав і свобод видавалися утопічними і не мали широкої підтримки).

При усіх скрутах, український народ проявляв свободолюбність, повагу до людської гідності і значну міру демократизму.

Перші прояви демократизму в житті українського народу деякі дослідники знаходять уже в найдавніші часи. Це - схильність до індивідуальної свободи, народовладдя у публічному житті (народне віче, вибір князя, укладання договору з ним), існування поряд з центральною владою місцевого самоврядування, зародки федеративного устрою (удільні князівства в межах однієї держави).

Політична думка епохи становлення й розвитку древньоруської держави зафіксована в “Руській Правді” Ярослава Мудрого (1015-1016 рр.), у “Слові про закон і благодать” митрополита Іларіона (1037-1050 рр.), “Повчанні дітям” Володимира Мономаха (1099 р.), “Повісті минулих літ” (1113 р.), “Слові о полку Ігоревім” (1185 р.) та ін.

Проте, ні християнство, ні мораль, ні правові норми ще не стали на Русі тією основою, яка б забезпечила стабільне функціонування великої держави на демократичних засадах.

В системі демократичної традиції українства в XIV - XVI ст. ціла плеяда гуманістів: І. Верещинський, М. Смотрицький, К. Сакович, І.

Потій, С. Почаський, С. Оріховський-Роксолан. Зокрема, С. Оріховський-Роксолан (1513-1566 рр.) назвав себе сином “українського народу польської держави”.

Особливе місце у розвитку демократичної української політичної думки XIX ст. посідав М. Драгоманов. Основними напрямками його політичної програми були ідеї конституціоналізму і політичної свободи в поєднанні з свободою особистості й повагою до людської гідності.

Демократичні ідеї у політичній думці України першої половини XX століття розробляли В. Вернадський, М. Туган-Барановський, А. Кримський, Б. Кістяківський. Вони поєднували глибокий патріотизм з широкою, європейською освіченістю і намагалися надати відновленій Українській державі правових засад, цивілізованості і демократизму.

В Україні за роки панування радянської тоталітарної системи політична думка і політична наука не лише просунулася вперед порівняно з концептуальною спадщиною дореволюційної доби та еміграції, а певною мірою деградували.

Важливим показником становлення сучасної представницької демократії є формування багатопартійної системи.

Історичний досвід вчить, що необхідною передумовою формування громадянського суспільства та побудови демократичної держави є наявність освіченої еліти, наділеної професіональними знаннями, безкорисним патріотизмом і самовіддачею.

100. Президентські і парламентські вибори 2004-2010 рр.: аналіз політичних подій.

31 жовтня 2004 року відбулися вибори Президента України. 10 листопада були оголошені результати голосування: за Ющенка було віддано 39,87% голосів, за Януковича - 39,32% голосів. 21 листопада проводився другий тур виборів. Відрив між кандидатами на користь Януковича складав по Україні 812 тис. голосів, а явка на вибори в Донбасі зросла на 843 тис. громадян порівняно з першим туром. Тобто підсумки другого туру голосування були визначені голосуванням у Донбасі. Це дало підставу говорити про фальсифікацію виборів.

25 листопада Верховний Суд призупинив процес передачі влади новообраному президенту.

26 грудня відбулося пере голосування другого туру. Підсумки: за Ющенка - 51,99% від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні; за Януковича - 44,2%.

Головний підсумок парламентських дострокових виборів 2007 року для учасників виборчих кампаній зі стажем полягає у тому, що через ряд обєктивних і субєктивних чинників удвічі скоротилося число їх учасників у порівнянні із попередньою кампанією півторарічної давності.

Юлія Тимошенко за підсумками дострокових виборів опинилася в найсприятливішій ситуації. Якщо «помаранчева» коаліція не створюється, Президент втрачає свій електорат, його перебирає Юлія Тимошенко. Опинившись в опозиції, вона поширює свій вплив, одержує весь «помаранчевий» сегмент.

Верховна Рада призначила вибори на 17 січня 2010 року.

Підсумок Президентських виборів в Україні 2010, перший тур 17 січня: Янукович В. Ф. - 35,32%, Тимошенко - 25,05%, Тігіпко С. Л. - 13,06%, Яценюк А.П. - 6,96%, Ющенко В. А. - 5, 45%, інші кандидати набрали менше 5% голосів. Другий тур виборів відбувся 7 лютого. За результатами обробки 100% протоколів перемагає лідер опозиції Віктор Янукович - 48,95%, Юлія Тимошенко - 45,47%. Проти обох кандидатів проголосувало 4,36% громадян.

25 лютого 2010 р. відбулася інавгурація нового Президента України - В. Ф. Януковича.

101. Етнонаціональний склад населення України. Міжнаціональні відносини. Проблема громадянських і політичних прав національних меншин.

Під етнографічною групою розуміють певну групу людей, що належить до конкретного етносу. Вона зберігає традиційні елементи побутової культури, діалектні відмінності в мові і складає історико-культурну спільність. Традиційно-побутові особливості етнографічних груп виявляються в одязі, житлі, звичаях, обрядах, фольклорі, народній музиці та декоративно-прикладному мистецтві.

Поява етнографічних груп зумовлена історичними особливостями розвитку окремих територіальних груп конкретної народності чи нації, їх соціальним і політичним становищем, географічними умовами, заняттями, що позначається на культурі і побуті цих груп. Часто такі групи мають самоназву і виступають етнографічними групами (субетносами) конкретного етносу.

В Україні, при феодалізмі існувало багато етнографічних груп. Серед них севрюки, литвини, ополяни, дністровяни, сотаки, черкаси, пінчуки, поліщуки, бойки, гуцули, лемки та ряд інших етнолокальних груп з нечіткою етнічною самосвідомістю, але з певними культурно-побутовими особливостями.

В умовах капіталізму активізується культурно-побутова інтеграція цих груп з авколишнім населенням. Етнографічні групи українського етносу зараз найкраще збереглися в межах Українських Карпат та Закарпаття. Найкраще зберегли свої особливості етнографічні групи горян Українських Карпат - бойки, гуцули, лемки.

Згідно з переписом населення 2001 року національний склад населення України (загальною чисельністю 47,7 млн. чол. станом на 2004 р.) характеризується значною перевагою основної нації — українців. Вони становлять 77,8 % усіх жителів України. Поряд з українцями на території держави проживає понад 100 національностей. Серед них найбільшу діаспору мають росіяни — 17,3 % всього населення країни. В Україні проживає також значна чисельність націй прилеглих держав. Це, перш за все, білоруси, чисельність яких сягає 400 тис. чоловік, молдавани (300 тис. чол.), поляки (250 тис. чол.), болгари (250 тис. чол.), угорці (150 тис. чол.), румуни (100 тис. чол.). Найбільшою нацією України, що не має власної держави, є кримці — 250 тис., які головно мешкають на батьківщині — в Криму. Крім цих національностей, в Україні проживають греки, татари, вірмени, цигани, німці, гагаузи та ін.

Міжнаціональні стосунки мають власну специфіку і особливості в залежності від певної сфери суспільного життя, можуть виявлятися у вигляді економічних, політичних, мовних, культурних, екологічних і інших стосунків між націями.

Важливу роль у житті і розвитку кожної нації грають міжнаціональні стосунки у сфері їх духовного життя. Вони направлені на взаємне збагачення народів в області духовної культури і в той же час на збереження і розвиток їхньої національної самобутності.

На сучасному етапі особливого значення набуває проблема забезпечення прав національних меншин як обовязкова передумова досягнення міжнаціональної злагоди та стабільного демократичного розвитку українського суспільства.

102. Міжконфесійні відносини незалежної України.

Міжконфесійні контакти та структури, що почали утворюватися в Україні після набуття нею незалежності, як розширення співпраці між субєктами релігійного життя, у першу чергу, є ознакою його нормалізації, зменшення внутрішньої напруги у релігійному середовищі та його конфліктогенного впливу на інші суспільні процеси. Серед таких міжконфесійних обєднань слід назвати, наприклад, Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій, утворену 1998 р. Ця організація активно співпрацює з державою, насамперед, через Держкомнацрелігій. Зокрема, 2 грудня 2008 року відбулася міжвідомча нарада, учасники якої заслухали доповідь заступника Голови комітету Миколи Новиченка про стан підготовки законопроекту під назвою «Концепція державно-конфесійних відносин в Україні», обговорили проблемні питання цього документу, а також визначили подальші механізми та порядок доопрацювання цього законопроекту. Міжконфесійні обєднання здатні відіграти позитивну роль у подальшому розвитку релігійного середовища України, зокрема, у площині консолідації зусиль релігійних організацій заради реалізації ними масштабних соціальних проектів, роботи з мінімізації наслідків міжконфесійних конфліктів, налагодженню стосунків між релігійними організаціями та державою.

Отже, після набуття Україною незалежного статусу відбувається постійний процес лібералізації державно-церковних відносин, а також процес налагодження стосунків між релігійними організаціями як рівними учасниками діалогу. Після періоду кризи, що повязана була з різким переходом до легальної та плюралістичної моделі існування релігійних організацій та їхніх відносин, починається спад конфліктогенної активності окремих учасників державно-церковних відносин, налагодження засад взаємоповаги та толерантності. З часом постала можливість не тільки проведення спільних заходів соціальної направленості, а й співпраця релігійних організацій у межах окремих міжрелігійних та міжконфесійних утворень, серед яких Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій та інші. Ці спільні інституції дозволяють також полегшити відносини з державою, оскільки враховують позиції не кожної окремої традиції, а спільну позицію багатьох учасників діалогу. Можна зазначити, що співпраця в межах таких спільних інституцій приносить плідні результати у розбудові державно-церковних відносин.

103. Декларація напрямів і принципів зовнішньої політики України після проголошення незалежності. Проблема зовнішньополітичних пріоритетів на етапі 1990-х - початку 2000-х рр. Україна як суверенна європейська держава спрямовує свою зовнішню політику, що базується на загальновизнаних принципах міжнародного права, на зміцнення миру і стабільності у світі через захист національних інтересів і безпеку держави. Зовнішньополітична діяльність Української держави спирається на засади рівноправності, суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи інших держав, визнання територіальної цілісності та непорушності існуючих кордонів. Визначається три основні напрями зовнішньої політики України: 1. розвиток двосторонніх міждержавних відносин; 2. європейська інтеграція;

3. багатостороння дипломатія.

104. Концептуальні основи і пріоритети зовнішньої політики України.

Україна проводить виважену, послідовну та цілеспрямовану зовнішньополітичну діяльність, відповідно, основні напрямки її зовнішньої політики в цілому залишаються незмінними з часу проголошення незалежності у 1991 році. Україна послідовно й неухильно будує свою зовнішню політику на основі беззастережного дотримання принципів міжнародного права, Статуту ООН та інших міжнародно-правових актів. Така позиція нашої держави закріплена у схвалених Верховною Радою 2 липня 1993 р. "Основних напрямках зовнішньої політики України" -концептуальним документом, на засадах якого базується та розвивається зовнішньополітична діяльність України.

Визначається три основні напрями зовнішньої політики України: 1. розвиток двосторонніх міждержавних відносин; 2. європейська інтеграція;

3. багатостороння дипломатія.

У двосторонніх відносинах пріоритетними для України є відносини з сусідніми країнами та стосунки зі стратегічно важливими партнерами і впливовими державами світу. Європейська інтеграція для України - це подальше політичне та інституційне зближення з ЄС та еволюційне просування до кінцевої мети інтеграції до Європейського Союзу; адаптування українського законодавства до норм ЄС та Ради Європи як ключовий інтеграційний елемент; поглиблення відносин України з НАТО як однією з основних складових всеохоплюючої системи європейської стабільності та безпеки.

В рамках багатосторонньої дипломатії можна виділити такі пріоритетні напрями зовнішньополітичної діяльності: 1. забезпечення ефективної участі держави у діяльності міжнародних організацій;

налагодження ефективного регіонального та субрегіонального співробітництва, посилення ролі України в регіональних та субрегіональних організаціях, форумах i обєднаннях;

2. активізація діяльності в багатосторонніх домовленостях в галузі роззброєння, в т.ч. ядерного, заходів довіри, у миротворчих та миропідтримуючих операціях, безпекових режимах i контрольних механізмах.

Головними пріоритетними функціями зовнішньої політики України відповідно до її найважливіших загальнонаціональних інтересів та завдань є: 1. Забезпечення національної безпеки.

2. Створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки.

3.. Сприяння науково-технічному прогресу в Україні та розвитку її національної культури і освіти.

4. Участь у виріtrial глобальних проблем сучасності.

5. Контакти з українською діаспорою. 6. Інформаційна функція.

105. Сучасні євроатлантичні інтеграційні орієнтири України: дилема оцінок та шляхів реалізації.

У сучасному глобалізованому світі економічні, політичні й військові проблеми багато країн світу не можуть вирішува

Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность
своей работы


Новые загруженные работы

Дисциплины научных работ





Хотите, перезвоним вам?