Проблеми національної ідентичності в українській прозі 40-50-х років ХХ століття - Автореферат

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наукРоботу виконано на кафедрі української літератури та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка Міністерства освіти і науки України Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор, головний науковий співробітник, академік НАН України Дончик Віталій Григорович (Інститут літератури ім. Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Мельничук Богдан Іванович (Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича); Захист відбудеться “22” березня 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.13 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м.Вельми гострою є ця проблема, коли йдеться про такий обєктивно суперечливий і неоднозначно трактований науковцями період в історії вітчизняного письменства, як література ХХ століття. Тим більше, що поняття “українська література ХХ ст.” донині ні в літературознавстві, ні в масовій свідомості остаточно не ідентифіковано з її реальним потенціалом, тобто ця література фактично і сьогодні не представлена цілісно і в повному обсязі. Суть проблеми полягає в тому, що наприкінці ХХ століття український літературний “континуум”, обєднавши в собі досі малозалежні одна від іншої три літератури - т. зв. Незважаючи на досить широкий проблемно-тематичний спектр досліджень (праці В.Агеєвої, С.Андрусів, Ю.Безхутрого, І.Дзюби, В.Дончика, М.Жулинського, М.Ільницького, В.Марка, М.Наєнка, Л.Сеника, Ю.Шереха, Г.Штоня та ін.), цілі її сфери понині вимагають подальшого наукового пошуку й вивчення. Актуальність обраного дослідження зумовлена також і сучасною ситуацією в літературознавстві, коли дедалі більшого застосування здобувають такі методологічні й інтерпретаційні напрямки й моделі досліджень, як системний аналіз, герменевтика, рецептивна естетика тощо, що не може не відкривати ширших можливостей для переосмислення як окремих текстів, так і цілої низки явищ літературного процесу.Дисертант наголошує, що системотворчим імперативом української літератури є, по-перше, прагнення сказати світові про Україну й українців, по-друге, сказати все це по-українськи. З іншого боку, сам “мурівський” (емігрантський) текст значною мірою був написаний в Україні і в роки війни, і цей факт, по-перше, ще раз ставить під сумнів доцільність розмежування української літератури на “материкову” й “діаспорну”; по-друге, є вагомим аргументом на користь тяглості українського літературного процесу. Важливий факт: у ХХ ст. українська література ввійшла двома потоками: як література “шевченківського”, тобто народоцентричного канону та література “українського “модерну” (Г.Штонь); якщо “перша проблема актуалізувала память, етику, отже, усталене”, то “друга - новаційні процеси на зразок передусім західноєвропейських, абсолютизуючи естетичне начало. У найзагальніших контурах в історії українського прозового тексту досліджуваного періоду автор бачить такі тенденції: на профанацію української території українське письменство відповіло апофеозом рідної землі; на дискредитацію особистості - апологією людини; на спроби викреслити Україну й українців з карти світу - власним літописом, українською художньою концепцією доби; на намагання відтиснути її саму (українську літературу) з магістральних шляхів світового літературного процесу - впровадженням у художню практику новітніх мистецьких технологій. Окремо дисертант зупиняється на параметрах образу України як “гармонійного універсуму” в Т.Шевченка і оглядає цілий ряд, за тлумаченням різних літературознавців, бінарних опозицій, у яких постає Шевченкова Україна: опозиція “Україна - імперія” - це протистояння “ідеальної спільности” “суспільній структурі” (Г.Грабович); опозиція Росії й України - “вічна зима - вічне літо” - становить “сутичку цивілізацій”, антагоністичних одна одній на рівні архаїчно-первісного побуту, як протистояння хаосу й космосу (О.Забужко); нарешті, опозиція “Україна - Росія (Петербург)” - це “батьківщина - чужина” (Ю.Барабаш).У найзагальнішому вигляді інтенції українських письменників були спрямовані на розвязання таких проблем національної ідентичності України, як “чужої” версії репрезентації України перед світом; хронічної проблеми вибору напряму культурної орієнтації (“Захід - Схід” / “Європа - Азія” / “Європа - Росія”); опозиції метрополія - провінція та осмислення психічних комплексів, повязаних з цим. Головні його вектори такі: сакралізація рідної землі, художнє закріплення за українською нацією її питомої території (гармонійного універсуму, де українцям суджено жити); апологія української людини; творення власного національного літопису, вироблення естетично-філософської концепції доби; впровадження в літературну практику новітніх мистецьких технологій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ