Проблема "батьків і дітей" в романі Оноре де Бальзака "Батько Горіо" - Курсовая работа

Зміст Введення Розділ I. Жанрові особливості французького роману 1.1 Французький реалізм ХIХ століття у творчості Оноре Бальзака 1.2 Аналіз роману «Батько Горіо» О. де Бальзака Розділ II. Біографія автора роману «Батько Горіо» О. де Бальзака 2.1 Ранні романи: від предромантизма до реалізму 2.2 Бальзак і Шекспір 2.3 Художні методи Бальзака Розділ III. Проблема «батьків і дітей» в романах 19-го століття 3.1 Проблема «батьків і дітей» у російській класиці 3.2 Зображення влади грошей у романі О. де Бальзака «Батько Горіо» 3.3 Проблема «батьків і дітей» в романі «Батько Горіо» Висновок Список використаної літератури Введення Тема моральності є найбільш актуальною в усі часи, не тільки для дисциплін вивчають поведінку людини в суспільстві, (суспільствознавство, соціологія, психологія и.т. д), а й для художньої літератури, так як вона здатна впливати на уми людей, виконуючи свою повчальну функцію. Письменники, створюючи твори художньої літератури, також займаються виявленням суспільних і особистісних проблем у житті людини. Так, наприклад, вже з другої половини 18-го століття в європейській літературі зявляється особливий інтерес до жанру виховного роману. У 19 столітті, як і в Європі, так і в Росії інтерес цей не ослаб, а навпаки, проблема сімї, взаємин батьків і дітей, ставиться досить гостро у творах багатьох письменників російської та зарубіжної літератури. Згідно такої концепції, західноєвропейський роман XVIII в. рухається, слідом за його англійськими зразками, до реалістичної поетики, бо тільки реалізм дозволяє романом найбільш повно здійснити свої художні можливості. І не тільки про прикрий недолік уваги до закордонним дослідженням, присвяченим романом XVII - XVIII ст., Не просто інакше вирішальним питання генезису й еволюції жанру, але часто провідним відкриту полеміку з основними перерахованими вище положеннями. Відмова від концепції телеологічного розвитку жанру роману і літератури в цілому, сприйняття звичного уявлення про розвиток культури «від міфу до логосу» як спрощення і схематизації, істотні уточнення, що стосуються змісту терміна «реалізм», місця і ролі реалізму в літературному процесі Нового часу - ці та інші важливі положення, що мають методологічне значення, як би не торкнулися досліджень, присвячених роману XVIII століття. Втім, слід сказати, що подібне становище склалося не тільки в силу недостатньої уваги до століття, чиї ідейні, а заодно і художні пошуки сьогодні прийнято оцінювати досить зневажливо, але й тому, що епоха Просвітництва реально відзначена особливою складністю літературного процесу, а роман цього часу концентрує в собі як би три рівні перехідності: 1) перехідність великого культурного етапу - від традиціоналістського художньої свідомості до індивідуально-авторської поетики, 2) перехідність цього типу культури, самого століття Просвітництва, 3) нарешті, перехідність жанру роману від його «першим» до «другої» епосі. Справді, кінець XVII століття в Англії і у Франції безумовно ознаменований інтересом до мемуарної літератури, до мемуарної формі розповіді: чи означає це, однак, що розвиток жанру йшло лише по шляху «істинні мемуари - вигадані мемуари - роман», і чи можна розуміти цей шлях як безкомпромісний розрив з «літературністю», прямолінійне кількісне накопичення «достовірності» і зближення роману з дійсністю?. (Коли між «Принцесою Клевской» М.де Лафайет (1678) і «Манон Леско» А.Прево (1731) удостоюється згадки один «Жиль Блас» Лесажа, перші книги якого вийшли в 1715 р) представляє цей період в еволюції роману у Франції не як «силове поле» нової культури, на ґрунті якого закономірно подальшу появу яскравих літературних феноменів, а як «мертве» поле нині міцно канули в забуття книг, єдиною функцією яких була демонстрація повної вичерпаності старої романної поетики. Такими насамперед постають романічні псевдомемуари Куртіль де Сандра 1680-х -1700-х рр., «Мемуари графа де Грамона» (1704, опубл. 1713) А.Гамильтон, ранні романи Лесажа, Маріво, особливо ті. в яких виявляють не пародійні, а скоріше наслідувальні тенденції - наприклад, «Пригоди *, або Дивовижні дії симпатії» (1709-1710, опубл. Письменники цього періоду в тій чи іншій формі грають у невигаданих, завжди дозволяючи здогадуватися про цю гру читачам, а й завжди залишаючи підозру у справжності): так, самий перехід у виборі персонажів від відомих історичних осіб (у М.де Скюдери, полагавшей , що читач не може співпереживати вигаданим героям, чинним у вигаданій країні, або в галантно-історичних новелах, скандальних хроніках, інтерес до яких підігріває саме можливість дізнатися інтимні таємниці знаменитих осіб), через героїв, що мають більш-менш відомих сучасникам прототипів-рядових учасників історії, чиї біографії та портрети часто контамініруются (у Куртіль де Сандра, Гамільтона) до персонажів, на реальності яких наполягає тільки сам автор, не надаючи читачеві при цьому ніяких переконливих недвозначних доказів (або навіть поєднуючи визнання в реальному існуванні героїв із запереченням такого, як це робить автор «Славних фран