Притча як об’єкт дискурс-аналізу в контексті лінгвістичного релігієзнавства порівняно з наратологічними методами дослідження притчі як літературного жанру. Вона розглядається не як літературознавча категорія, а як явище семіотики й феномен культури.
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИУ статті досліджується притча як обєкт дискурс-аналізу в контексті лінгвістичного релігієзнавства порівняно з наратологічними методами дослідження притчі як літературного жанру. В одних випадках терміном "притча" позначається жанр, в інших - оповідання / текст, у третіх - опис, зображення, спосіб комунікації або форма. Як розмежувати уявлення про притчу як аналогію й порівняння та як про жанр, чи можливо знайти компроміс між уявленням про притчу як про вид дидактичної поезії - форму, що перебуває на периферії літературної творчості, - і як про всеосяжний ментальний принцип, інтелектуальну конструкцію, що проникає в різні сфери культури? Таке розуміння, на нашу думку, допомагає розкрити глибинну екзистенціальну сутність притчі, що, у свою чергу, дозволяє по-новому побачити специфіку використання притчі у релігійних текстах. Завдання визначення меж притчі передбачає виявлення її формального, емоційного й ідейно-філософського потенціалу, розмежування з іншими спорідненими їй формами вербального вияву сакральних змістів - символу, алегорії, міфу, а також розділення понять "притча" й "притчевість".
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
